Природокористування

Життєдіяльність суспільства всебічно і нерозривно пов’язана з природою. Взаємодія суспільства з природою – надзвичайно складний, динамічний і протирічивий процес. З одного боку, людство – частина біосфери, один з багатьох видів (Homo sapiens) її живого світу, з другого – суспільство – це єдиний природний компонент, який протиставляє себе матері-природі. Масштаби використання природних ресурсів людством зростають так стрімко, техногенний тиск на природне середовище став таким інтенсивним, що вже нині стає реальною глобальна екологічна криза і катастрофа. А перелік регіональних і локальних катастроф такого типу виступає переконливим аргументом щодо серйозності ситуації.

Термін природокористування, введений географом Ю.М. Куражовським у 1969 році, в наш час набув широкого застосування й загальнонаукового визнання. У найбільш загальному розумінні, природокористування — це процес взаємодії суспільства і природи, у самому вузькому — експлуатація природних ресурсів та природно­го середовища.

Географи (В.С. ІІреображенський, Г.О. Приваловська та Т.Г. Рунова, 1985) визначають природокористування як сферу діяльності, спрямовану на забезпечення зростаючих потреб суспільства в при­родних ресурсах і формування здорового середовища життєдіяль­ності, яка об'єднує галузі ресурсокористування, відтворення та зба­гачення природних ресурсів, діяльність по збереженню й оздоров­ленню довкілля та біосфери в цілому. Природокористування вклю­чає також науку про природні ресурси й їх використання, державне й господарське управління цими процесами.

Виділяють такі основні напрямки і види діяльності у сфері приро­докористування (І.Я.Блєхцин, В.А.Мінєєв, 1981):

1) споживання ресурсів — їх видобуток і використання; викорис­тання природного середовища як " ємкості" для складання й захоронення відходів виробництва і споживання;

2) відтворення природних ресурсів — безпосереднє відтворення природних ресурсів; створення умов для їх відтворення;

3) конструктивне перетворення природного середовища — по­кращення окремих властивостей природного середовища (меліо­рації); захист від стихійних явищ; ліквідація негативних наслідків господарської діяльності (рекультивація земель та ін.); комплексні програми перетворення природи; оздоровлення довкілля;

4) охорона природного середовища та природних ресурсів — охорона й консервація (заповідники, заказники) ландшафтів; охо­рона окремих природних компонентів та ресурсів; збереження ланд­шафтного та біологічного різноманіття біосфери;

5) моніторинг і управління використанням природних ресурсів та природного середовища — інвентаризація природних ресурсів і середовища, їх біжучий облік і контроль за використанням; регулю­вання стану природного середовища та природних ресурсів; управління процесами природокористування.

Головна тенденція розвитку природокористування як сфери сус­пільної діяльності така: донедавна воно було представлене лише ути­літарним використанням ресурсів і входило більшими чи меншими підрозділами — видами виробництв, підгалузями, до складу основних галузей господарства; нині ж природокористування являє собою самостійну й вагому сферу господарської діяльності (сектор економі­ки), що організує ресурсоспоживання, ресурсокористування, відтво­рення природних ресурсів, їх охорону й інвентаризацію, захист від негативних природних явищ і процесів, оздоровлення довкілля та конструктивне перетворення природного середовища. Першою озна­кою виділення природокористування в окремий сектор господарства є створення в складі уряду України міністерства екології, що має свої територіальні органи у всіх областях, районах та містах країни.

Різним видам природокористування відповідають ранги (бали) антропогенного перетворення природного середовища (П.Шищенко, 1988): природно-заповідний фонд — 1; ліси — 2; болота й заболо­чені землі — 3; луки — 4; сади й виноградники — 5; орні землі — 6; сільська забудова — 9; землі промислового використання — 10.

Загальний індекс антропогенної трансформації території з різни­ми видами природокористування обчислюють як середньозважений ранг (бал):

де R — середньозважений ранг антропогенної трансформації при­родного середовища; R₁, R₂ … — ранги окремих видів природокористування; S₁, S₂ … — площі різних видів природокористування.

Цю формулу можна спростити, якщо скористатись не площами, а частками різних видів природокористування на даній території (f)

причому Σ f = 1.00, тобто частки різних видів природокористування обчислюють від одиниці. Для кожного конкретного регіону ранги чи бали антропогенної трансформації природного середовища для різних видів природокористування можуть визначатися за експерт­ними оцінками.

Раціональне природокористування потребує відповідної стра­тегії і політики, принципи якої в Україні на даний час активно роз­робляються. Стратегія природокористування може бути адаптив­ною, коли господарська діяльність пристосовується до природного середовища і намагається максимально " вписатися" в нього, або ак­тивно-конструктивною, коли природне середовище певною мірою ви­дозмінюється, " переробляється" для потреб господарської діяль­ності. Загальне співвідношення цих двох крайніх варіантів таке:

= на рівні природних зон людство користується адаптивною стратегією природокористування, оскільки змінити природно-кліматичні умо­ви ландшафтних зон (тундра, тайга і т.д.) неможливо;

= на рівні міських агломерацій, промислових і транспортних вузлів, портово-промислових комплексів, курортних районів, переважає активна, конструктивна стратегія природокористування: планувальні та ар­хітектурно-містобудівельні рішення стоять на першому плані, а при­родно-географічні особливості території — на другому;

= на локаль­ному рівні знов визначальною стає адаптивна стратегія природоко­ристування: населення намагається кожний будинок, кожну будів­лю максимально точно " вписати" у природне середовище.

Для нашої країни адаптивна стратегія є головною на макрорівні, тобто на рівні ландшафтних зон і областей (Полісся, Карпати, Гірський Крим, приморські смуги України). Активне управління природокористуванням переважає на ло­кальному рівні. Ключовою проблемою є пошук найбільш розумно­го й ефективного поєднання адаптивних та конструктивно-перетворювальних принципів для кожної конкретної ситуації, кожного регіону й міста.

Управління природокористуванням здійснюється за допомогою нормативно-правових та економічних механізмів. Нормативно-пра­вові методи управління мають на меті формування спеціальної нор­мативно-правової бази природокористування, тобто системи зако­нодавчих актів, які б нормували та регламентували використання різних видів природних ресурсів та природного середовища. Нор­мативно-правова база природокористування в Україні ще перебу­ває в стадії формування. Найближчим часом її потрібно завершити і гармонізувати (узгодити) з світовою, зокрема європейською, зако­нодавчою основою природокористування. Економічні методи регулювання природокористування являють собою систему плати за ресурси, штрафів за забруднення та еколо­гічну шкоду, підвищених податків на " брудні виробництва" і т.д.

Нормативно-правові методи" дозволяють" чи " не дозволяють" або ж жорстко " нормують" користування ресурсами. Економічні ме­тоди нічого " не забороняють", але за кожне порушення заставляють платити і тим самим роблять порушення норм і правил природоко­ристування невигідними, нерентабельними. Кожна країна шу­кає оптимальне поєднання цих двох підходів. Такий пошук нині три­ває і в Україні. Його підґрунтям повинна стати обґрунтована й ефективна еколого-економічна політика, яка розробляється на за­гальнодержавному (національному) рівні, а також для всіх регіонів і міст. Окремі регіони потребують спеціальних еколого-економічних розробок і обґрунтувань. В сучасній Україні такими є зона Чорно­бильської катастрофи, території з критичною екологічною ситуа­цією (Північний Крим, Донбас, Промислове Придніпров'я), при­морські смуги країни, регіон Придунайських озер, Південний берег Криму.

Еколого-економічна політика природокористуваннярегулюєть­ся за допомогою нормативних або економічних механізмів. Нор­мативні методи і механізми орієнтовані на дозволи чи заборони різних видів природокористування на тій чи іншій території, на його нормування та регламентацію. Економічні механізми регулю­ють природокористування системою цін і платежів. Адміністра­тивні заборони й обмеження в цьому разі не використовують. Єди­не обмеження та регулятор — ціна ресурсу та право користування ним в конкретних умовах. У багатьох розвинених країнах екологі­чно брудні виробництва не забороняють і не зупиняють. Підприємці вимушені платити за забруднення довкілля значні суми, і лише цей " регулятор" може зробити виробництво нерента­бельним і зупинити його. На даний час принципи державної еколого-економічної політики в Україні лише напрацьовуються. Необхідно відшукати найбільш раціональне й ефективне поєднання адміністративно-нормативних та економічних методів і механізмів природокористування.

Запам’ятайте:

● Взаємодія суспільства з природою – об’єктивний, складний і динамічний процес:

= населення – складова природи, її живого царства;

= населення – компонент ландшафтної оболонки, що протиставляє себе природному середовищу за рахунок його інтенсивного використання для своїх потреб;

= населення здатне регулювати свій негативний вплив на природне середовище.

● Термін ”природокористування” введений Ю.М. Куражовським у 1969 р.

● Природокористування – діяльність суспільства, що забезпечує його потреби у природних ресурсах і здоровому природному середовищі.

● Донедавна головним напрямом природокористування було використання природних ресурсів. На даний час природокористування стає сферою діяльності, що розробляє стратегію і політику використання природного середовища і його ресурсів.

● Різним видам природокористування відповідають різні рівні антропогенно-техногенних навантажень на природне середовище і різні ступені антропогенної трансформації природних ландшафтів.

● Стратегія природокористування може бути адаптивною, за якою населення пристосовується до природного середовища, або конструктивною, коли суспільство пристосовує й видозмінює природне середовище для своїх потреб. Адаптивна стратегія прослідковується на макрорівні, тобто на рівні природних зон, провінцій і областей, конструктивна – на локальному рівні.

● Управління природокористуванням здійснюється за двома напрямками:

= нормативно-правовими актами, що визначають правила, норми і регламенти використання різних видів природних ресурсів та природного середовища;

= економічними механізмами, які встановлюють ціну за використання ресурсів різних видів, а також за порушення правил і норм чинного природокористування.

● Еколого-економічна політика являє собою поєднану систему нормативно-правових актів та економічних механізмів природокористування. Вона може бути різною для різних країн і регіонів.

● Державна еколого-економічна політика в Україні повною мірою ще не сформована. В ній відбувається поступове посилення економічних механізмів природокористування напротивагу традиційним нормативно-правовим.

Контрольні питання та завдання

1. Хто і коли ввів в обіг термін “природокористування”?

2. Характеризуйте головні аспекти нерозривності та протирічивості взаємодії суспільства і природи.

3. Що являє собою природокористування?

4. Поясніть зміст природокористування за видами господарської діяльності суспільства. Як змінюється співвідношення напрямків природокористування протягом останнього часу?

5. Характеризуйте різні рівні антропогенної трансформації природного середовища співставно з різними видами природокористування.

6. Як обчислюють загальний індекс антропогенної трансформації природного середовища, що поєднує різні види природокористування?

7. Характеризуйте напрямки стратегії природокористування. На яких рівнях організації життєдіяльності переважає адаптивна чи конструктивна стратегія природокористування?

8. За якими напрямками здійснюють управління природокористуванням?

9. Порівняйте переваги і недоліки нормативно-правових та економічних методів управління природокористуванням.

10. Що являє собою еколого-економічна політика?

11. Характеризуйте сучасний стан еколого-економічної політики в Україні.