Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака нації






Спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію. Адже, як слушно зазначив О. Нельга: «…соціальне буття як культурний феномен, одвічно володіє імунітетом щодо цивілізаційної минущості»[70, с. 109].

Поняття «менталітет», пройшло свою наукову еволюцію і зараз широко використовуються не лише в публіцистиці та побутовому житті, але й у сучасній науковій літературі. Відомий російський політичний психолог Д. Ольшанський з цього приводу пише: «Менталітет (від англ. Mentality - свідомість) - узагальнене поняття переважно образно-метафоричного, політико-публіцистичного плану, що позначає в широкому сенсі сукупність і специфічну форму організації, своєрідний склад різноманітних психічних властивостей і якостей, особливостей і проявів. Використовується, переважно, для позначення своєрідного, оригінального способу мислення, складу розуму або навіть умонастроїв»[71, с. 19].

Варто також зазначити, що поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі західноєвропейської культурної традиції і спочатку використовувалося як одна з характеристик раціональних основ духовного життя суспільства. Воно свідчило про відмінність характеру і джерел мислення, що існували в громадянському суспільстві, у порівнянні з основами власне політичних переконань. Згодом, поряд з внутрішнім ускладненням змісту поняття менталітет стало застосовуватися для характеристики складу мислення соціальної спільності, групи не тільки в національній, релігійній та інших неполітичних сферах життя, але й в політиці.

Цей термін походить від латинського слова mens, mentis, що означає розум, мислення, напрям думок. Це латинське слово, у свою чергу, походить від індоєвропейського кореня «май». Давньоіндійське «манас» - «розум, дух, розум», авестійське «майнью» - «дух, помисел», слова з аналогічним коренем «мен» трапляються в давньоруській, болгарській, польській, давньопрусській та інших мовах. Вони мають спільне походження - від загального індоєвропейського кореня «мен». Поняття «менталітет» однозначно перекласти на російську та інші мови не можна. Через це багатозначність щодо наукового тлумачення поняття, що також є свідченням того, що теорія менталітету перебуває поки що в процесі становлення.

Як вже було зазначено, дослідження менталітету набули свого поширення починаючи з ХХ століття. Проте, варто зазначити, що «…вперше ідея колективної ментальності зустрічається в книзі Алексіса Де Токвіля «Демократія в Америці»(1835). Досліджуючи суспільну свідомість США, автор показав забобони, звички й омани, властиві американському суспільству. З них і складався, на його думку, національний американський характер»[92, с. 4]. Вже на початку ХХ століття етимологію поняття ментальності досліджував Л. Леві-Брюль. У його працях «Ментальні функції в первісних суспільствах» (1910) і «Первісна ментальність» (1922) вивчалися способи функціонування культури, які мали емоційну й «алогічну» схильність. У цілому поняття «ментальність» на початку XX ст. відображало поширення в різних галузях знання нових підходів, які були близькими до сучасного антропологічного підходу.

В історичній науці 20-30-х років XX ст. термін також був сприйнятий французькими вченими М. Блоком і Л. Февром, засновниками школи «Анналів». Слово «менталітет» стало ключовим для них, центральним в історії ментальностей. Основною дослідницькою проблемою для цього напряму було вивчення й реконструкція картини світу людей минулого. М. Блок і Л. Февр вкладали в поняття «менталітет» певний зміст, що ближче всього передається як «бачення світу». Головним досягненням М. Блока та Л. Февра й було відстоювання неможливості «історії без людей». «Історики групи «Анналів» розглядали менталітет як знаряддя духовного досвіду, що вершить історію. Праці французьких науковців були спробою відповісти на два запитання. Перше - як поєдналося індивідуальне й колективне в історії культури? Друге - як поєднати в історії однієї епохи дуже різні способи поведінки?

Особливий внесок у розвиток уявлень про людську психіку зробив Зігмунд Фрейд. Він переконливо довів, що з двох її сфер, вочевидь спільних і ля ментальності – свідомої й підсвідомої, визначальною є підсвідома»[92, с. 5].

Французький науковець Ж. Ле Гофф вважає, що картина світу - найбільша і найконсервативніша сторона соціальної системи. Вона охоплює позаособистісні автоматизми свідомості, те, що індивід розділяє з іншими членами соціуму. Водночас людина має й простір вільної волі. Межі ж цієї волі визначаються як соціальною системою, у якій перебуває людина, так і його картиною світу. Людина може свідомо або несвідомо змінювати свій світогляд. Таким чином, усі аспекти вивчення ментальностей сконцентровані навколо головної проблеми - проблеми людської особистості, досліджуваної відповідно до типу культури. Дослідження самосвідомості особистості, в яке включені духовні навички, схильності, інтелектуальні звички й нахили, уява, емоції й властиві йому ілюзії, дозволяє дослідникові здійснити діалог культур (Бахтін) і об'єктивніше «розчути» відповідь досліджуваної епохи. Знання про систему цінностей людей минулих років дозволяє побудувати ментальний контекст цього періоду і реконструювати колективну свідомість[22].

В українській науці біля витоків дослідження явища менталітету стояли дослідники, в результаті наукового пошуку яких були переосмислені і начебто знову «відкриті» праці багатьох вчених і літераторів, які мали безпосереднє відношення до розробки проблеми ментальності і здійснили значний вплив на розвиток вітчизняної і світової культури (П.Флоренський, Г.Шпет, М.Куліш, М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Потебня, М.Бердяев, Д.Чижевський та багато інших). Проблема менталітету українців, як дослідження окремих аспектів світовідчуття і світобачення народу, розглядалась українськими істориками, філософами, етнографами тощо. Певні елементи таких досліджень ми бачимо вже у Володимира Мономаха («Поучення дітям»), Ф. Прокоповича («Драми і діалоги»), Г. Сковороди (філософські твори). Багатим матеріалом для вивчення ментальних особливостей українців є народний фольклор.

Із відкриттям на території України університетів та заснуванням упродовж ХІХ ст. урядових наукових комісій та наукових товариств ми можемо говорити про відповідний науковий рівень робіт в галузі народознавчої науки. Виникають питання про «дух народу», «душу народу» які знайшли своє відображення в народознавчих роботах українських наукових діячів другої половини ХІХ ст. Це стосується праць П. Юркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні. Важливий вклад у процес дослідження української ментальності та етнопсихології українців зробили вчені з діаспори. Сюди відносимо: «Студії з української ментальності та антропології» Ф. Вовка, «Українська духовність в її культурно-історичних виявах» Я. Яреми, «Головні риси українського світогляду в українській культурі» Д. Чижевського, «Світогляд українського народу» І. Мірчука, наукова праця Ю. Липи «Призначення України», в якій він пояснює суть українського менталітету та місце українського етносу у світовому розвитку. Цікаві підходи до вирішення проблеми відображено в роботах В. Щербаківського «Формація української нації», В. Петрова «Походження українського народу». Патріотичним спрямуванням відзначається праця Д. Донцова «Дух нашої давнини».

Великий доробок в дослідження даного феномену внесли своїми працями О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, Є. Онацький, М. Шлемкевич, В. Янів, праці яких були надруковані у повоєнні роки у США, Франції, Німеччині. Вони розглядають проблему ментальності з точки зору національно-обумовлених психофізичних властивостей. Видатний вчений-історик В. Липинський в своєму ідеологічному творі «Листи до братів-хліборобів» також багато уваги приділив українській вдачі.

У вітчизняній історичній науці першим зробив спробу сформувати поняття ментальності А. Я. Гуревич, пристрасний пропагандист традицій школи «Аналів»: «Ментальність – це наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе»[104, с. 130]. Отже, поняття «менталітет», на думку А.Я. Гуревича, розглядається як «склад розуму», «бачення світу». Однак картина світу - не точний зліпок дійсності. Людська свідомість трансформує дійсність відповідно до закладеної в неї картини світу, що, за висловом А.Я. Гуревича, володіє нею. Народжуючись у ту чи іншу епоху, людина немов би отримує готову картину світу, засоби комунікації, мови, культури, релігію, виховання. Вплив картини світу тим сильніший, чим менше підконтрольна вона свідомості людини. Маються на увазі стереотипи поведінки, мовлення, жестів, звичаї, звички[27].

Серед сучасних українських дослідників, що вивчають проблему ментальності, національного характеру, окремішності, своєрідності українського етносу слід відзначити також роботу П.І. Гнатенка «Національний характер». Ментальність, як чинник відродження найкращих традицій української нації розглядаємо в роботах А. Бичко, І. Бичко, О. Нельги, М. Пірен та ін.

П. Гнатенко в роботі «Національний характер» досліджує місце національного характеру в структурі суспільної свідомості. На прикладі аналізу національних характерів різних народів розкриває його зміст. Отже, ментальність, в його тлумаченні, - це національний характер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкривається у спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед, етнонаціональної групи, що інтегрує потік індивідуальних вражень, уявлень тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття[15].

Галина Лозко зазначає що, поняття «національний характер» охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичай, символи, що відрізняють їх від сусідніх народів[62].

Сучасний дослідник проблем ментальності А. Попок під менталітетом розуміє «…особливий стиль світосприйняття – стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Саме ментальність мислення і стереотип поведінки вирізняв один етнос від іншого». Саме менталітет, на його думку, дає можливість відкрити «таємницю національності», що полягає насамперед у манері розуміти речі. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства. Попок слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є «осадом» історії даного етносу[80].

О.В. Нельга, говорячи про українство, як етноментальний феномен, наголошує на тому, що українців як етнос можна завжди «впізнати» через їхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду ментальності українців, він групує її навколо таких рис, як мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм[70].

Михайло Юрій, в праці «Етногенез та менталітет українського народу» вважає, що менталітет є певним соціально-психологічним станом суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілює у підсвідомості результати тривалого і постійного вияву різних факторів: природно-географічних, соціально економічних, етнічний та ін. Він виділяє особливості ментальності, формування яких відбувається в процесі етногенезу упродовж тривалого історичного періоду. Разом з тим, на думку дослідника, саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь. Юрій особливо наголошує на практичному спрямуванні ментальності, як відповідному перевіреному поколіннями досвіді, певних домінуючих життєвих настроях, системі моральних цінностей і принципів, формах взаємин між людьми та родинних засадах, у різних компонентах культури та ін., що орієнтує людей на те, як утвердитися і вижити в навколишньому світі[104].

Марія Пірен, розглядаючи проблему менталітету в українській філософсько-психологічній науці, приділяє увагу формуванню менталітету у молоді в посттоталітарному українському суспільстві, адже саме молодь і є тим носієм нової свідомості, що покликана бути основою модерної української нації.

Характерно, що менталітет – це не пасивний об'єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії різноманітних чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які ним транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього. І тут не може бути нічого дивного, оскільки вони – ці імпульси – генеруються архетипом нації, який належить «тонкому світу», що характеризується для нас поки ще незрозумілими просторо-часовими характеристиками. Це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний «автоматизм» інтелектуального та духовного життя.

Нині є кілька десятків визначень поняття «менталітет». Воно складне й багатозначне. У наявних із цієї проблеми публікаціях менталітет трактується як людська активність, об'єктивована в пам'яті культура (В.А. Шкуратов); характер інтелекту (Р. Вебстер); соціальний характер (Є. Донченко); особливе психологічне оснащення (М.Блок), символічні парадигми (М. Еліаде), панівні метафори (П.Рікер), нарешті, архаїчні утворення(З.Фрейд) або архетипи (К.Юнг), присутність яких не пояснюється власним життям індивіда, а випливає з первісних вроджених і успадкованих джерел людського розуму тощо.

«У Великому Енциклопедичному словнику менталітет трактується як склад думок, сукупність розумових навичок і духовних установок, притаманних окремій людині або якійсь суспільній групі. У Тлумачному словнику Ожеганова ментальність окреслено як світосприйняття й «умонастрій». У Словнику іншомовних слів це явище визначається як мислення, душевний склад, глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, яка включає й несвідоме»[92, с. 4].

З погляду політології ментальність означає певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з нею спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів суспільно-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дозволяє однозначно сприймати існуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її й діяти у ній згідно з певними усталеними у суспільстві нормами і зразками поведінки, адекватно сприймаючи й розуміючи при цьому один одного[19, с. 161].

В політологічному словнику «менталітет» представлений як «…стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальнонаціональні цінності, суспільна психологія. Менталітет означає щось спільне, яке лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій. Ментальність формують географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції»[76, с. 334].

У найзагальнішому вигляді менталітет це - сукупність генетично і соціально зумовлених ознак, які властиві певній етнічній спільноті й визначають форми її соціокультурної активності, національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах, що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних осіб чи подій, ставлення до навколишньої дійсності; це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне – все це «перетинається» та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих – духовному, моральному та релігійному рівнях.

На початку XX ст. цей термін уже вживався в англійській, німецькій та французькій мовах. Поряд із ним виникли й похідні терміни. Менталітет людини (групи) має глибинно-стійкий характер. Перебуваючи в різноманітних умовах існування, людина пристосовується і змінює свої ціннісні орієнтації. Менталітет індивіда характеризує не тільки цю нескінченну варіативність людських ставлень, але дещо більш глибинне. Його (менталітет) можна визначити як таку стаціонарну духовну підвалину людини, яка в певній мірі дозволяє їй безмірно змінювати свої ціннісно-нормативні орієнтації, залишаючись при цьому одним і тим же. Саме тому дуже важливо розмежувати та визначити градацію таких понять, як «ментальність», «менталітет», «архетипність», «національний характер». «свідомість».

Іноді терміни «ментальність» і «менталітет» використовують як рівнозначні, а іноді науковці вбачають у них відмінність. Відмінність цих термінів, на думку деяких дослідників, полягає в тому, що менталітет має загальнолюдське значення, а ментальність може стосуватися будь-яких соціальних верст та історичних часів. З подібним поглядом можна в цілому погодитися, але доцільніше вживати ці терміни як синоніми. Саме такої точки зору ми дотримуємось у своєму дослідженні.

Також полем для наукових досліджень постає проблема градації понять «ментальність» та «архетипність». З цього приводу О. Нельга висловлює наступну позицію, з якою варто погодитись: «Архетипність – це така душевно-культурна реалія, яка не тільки не усвідомлюється, але й ніколи безпосередньо не виявляється. Ментальність – це результат екстеріоризації етносом своєї сутності, це культурно-духовний, зовнішній самовияв етнічної спільності»[70, с. 127]. Тобто, є всі підстави архетипність вважати невід ємною частиною ментальності, її органічною складовою.

Щодо національного характеру, то політологічний енциклопедичний словник дає його наступне визначення: «Національний характер – сукупність найстійкіших, основних для даної національної спільноти особливостей сприйняття навколишнього світу, форм реакцій на нього. Національний характер становить передовсім певну сукупність емоційно-чуттєвих проявів – емоцій, відчуттів та настроїв, тобто способів емоційно-чуттєвого освоєння світу з притаманною їм швидкістю та інтенсивністю реакцій на певні події. Це сукупність усталених психологічних рис народу»[76, с. 392-393]. Українські дослідники найчастіше використовували дане поняття при вивченні проблеми ментальності. Тобто, можна зробити висновки про історичне забарвлення поняття «національний характер», до речі, це стосується і терміна «дух народу» в українській науковій літературі.

Варто також зауважити, що структурно-функціональне тлумачення менталітету співвідносить його з поняттям суспільної свідомості. Структура менталітету з цієї позиції включає наступні елементи, які характеризують його змістовну сторону:

1. Матеріальні фактори побуту;

2. Поведінкові стереотипи;

3. Емоційне і художнє сприйняття світу;

4. Лінгвістичні фактори;

5. Раціональне сприйняття світу;

6. Світоглядні чинники;

7. Суспільні, політичні, релігійні та інші настрої тощо.

Таким чином ми бачимо, що в поняття менталітет включені як елементи повсякденної свідомості, так і теоретичної свідомості. Це робить трактування поняття менталітету близьким до трактування поняття суспільної свідомості, яке розуміється як масове наявне, реальне усвідомлення у певному, історично обумовленому поєднанні, що синтезує елементи буденної і теоретичної свідомості. Тому менталітет у певному сенсі є формою і вираженням суспільної свідомості. «Менталітет відрізняється від свідомості, але через комплекс когнітивних та афективних структур включає її в свій склад. Він містить у собі елементи суспільної психології, історичну пам'ять, соціальні емоції, бажання, настрої, реакцію на зміну зовнішнього середовища, як природного, так і соціального»[75, с. 37].

Отже, можна зробити висновок про взаємоградацію понять «ментальність», «менталітет», «архетипність» та «національний характер», «суспільна свідомість».

Узагальнене визначення менталітету може звучати наступним чином: «…це певна сукупність цінностей, звичок, не завжди усвідомлена система координат, психологічних алгоритмів, які формують погляд людини або групи осіб на навколишню дійсність і, відповідно, визначають її (їх) поведінку»[92, с. 4].

Таким чином, категорія «менталітет» використовується в гуманітарному знанні для позначення надіндивідуальних складових масової свідомості, зумовлених традицією й культурою, що транслюються з покоління в покоління. Менталітет як потаємний пласт образів і уявлень може залишатися незмінним, зберігаючи свої основні параметри, навіть коли одна ідеологія змінює іншу.

Менталітет - інтегральна етнопсихологічна ознака нації, це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому. Він несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний «автоматизм» інтелектуального та духовного життя. Його, як і багато інших ознак, притаманних народу, - важко вичленити, виміряти, обгрунтувати. «Ментальність така ж невловима, як і об'єктивна. Вона існує і визначає. Її не може не бути. Це та сама даність, потреба в якій не усвідомлюється, оскільки реалізовується щосекунди. Ментальність - одночасно і повітря психічного буття, і спосіб існування в цій атмосфері»[100, с. 11].

Усвідомлені елементи менталітету тісно пов'язані зі сферою несвідомого, яка розуміється відносно до етносів, націй як колективне несвідоме; певна, характерна для конкретної культури, специфіка психічного життя репрезентуючих цю культуру людей, - психологічний архетип, «темперамент» тієї чи іншої людської спільноти, детермінований економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті.

Менталітет – це не особливий національний логос і не апріорна система цінностей (частина ідеологій), а певний соціально-психологічний стан суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не «в пам’яті народу», а в його підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб’єкта менталітету. Це записаний у матеріальних основах психіки певний поведінковий код, що детермінує соціально-психологічний стан суб’єкта (людини, націй, народу), це органічна цілісність соціально-психологічних якостей і рис, притаманних саме цьому народу, цій спільності та її громадянам, яка зумовлює саме таку реакцію суб’єкта на зміни навколишніх умов.

Науковцями доведено, що у представників різних етносів складається різний «образ світу». Цей «образ світу» як переживання суб’єктом навколишнього простору і часу необхідні для нормального протікання перцептивних процесів. Він виконує функцію забезпечення безперервності світу і підготовки категорій для його освоєння. Етнічна ментальність детермінує побудову етнічно забарвленої картини світу. Етнічна ментальність є комплексом зовнішньо-діяльнісних феноменів, який сприймається сторонньою свідомістю як «дух етносу» як те, що робить даний етнос «політичним», специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Це «обличчя», яким даний етнос повернутий до всіх інших етносів. Етнічна ментальність містить у собі вже підсвідомо-автоматичні спонуки, через які та сама програма саморозвитку етносу реалізується вже у формі опосередкованих зовнішніми відносинами конкретних актів самоорганізації етносу.

Ментальність будь-якого етносу не є щось стале, закам’яніле, нерухоме. Навпаки, вона є діяльнісним феноменом. Та все ж таки є дещо константне у самому цьому діяльнісному вияві, а саме - програма комплексів діяльності, дій та вчинків певної групи духовно споріднених індивідів, які неусвідомлено реалізуючи цю програму, відтворюють те безтілесно-специфічне, що є етнічним. Ця діяльнісна комплекс-програма є своєрідною «повернутістю» даного етносу до всіх інших етносів, через яку відбувається «впізнавання» даного етносу всіма іншими.

Важливість збереження ментальності кожного етносу полягає в тому, що вона є неповторною, цінною для перетворення етногенезу на процес, що дає можливість окремому представнику людства збагачуватись наслідками творення соціуму, яке відбувається протягом багатьох тисячоліть у різноманітних природних умовах.

Можна виділити такі особливості ментальності:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код націй. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форму вияву і навіть деформувати окремі риси націй.

2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що слід використовувати і розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.

3. Ментальність не має категоричної внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначають як «дух народу» – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; в національному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Категорія «ментальність» належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості обов’язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації.

Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур, але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тільки окремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортається у часі, але ніколи не зникає, поки існує народ.

За визначенням російської дослідниці В.Храмової, ментальність - це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у річище певного світобачення. Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі. На її основі виникає відчуття ідентичності, що визначає політичну і побутову поведінку.

«Не дивлячись на зростаючу єдність та цілісність, людство продовжує існувати у формі етносів (етнічностей). Етноси виникають за принципом компліментарності, мають власні етнічні аури, а також пасіонарності, які й визначають їх обличчя і певною мірою долі. Кожний етнос є індивідуальним, унікальним, самоцінним феноменом. Етноси є не лише формою існування людства, але й втіленням його різноманітності й мозаїчності, адже вони відрізняються один від одного не лише за формою, а й за своїм змістом, сутністю і характером. Головною формою існування етносу є нація, яку можна вважати етнонаціональною спільнотою»[43, с.165].

Саме менталітет дає можливість відкрити «таємницю національності», що полягає насамперед у манері розуміти речі: закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Отже, міру важливості менталітету для нації важко переоцінити, адже якщо менталітет – це внутрішній прояв, то нація – це його носій, його зовнішня оболонка.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал