Базові особливості політичного менталітету українців: порівняльний аспект

Спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію. Вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик завжди привертала до себе особливу увагу. В різні часи на різних етапах розвитку суспільства науковці намагалися виокремити специфічні риси, які притаманні українській нації, довести ментальну відмінність України і Росії, спорідненість з Європою, або навпаки. Ця проблема потребує детального дослідження і на даному етапі розвитку незалежної України. В першу чергу, це пов’язано з тим, що, звільнившись від залежності, Україна та її нація опинилися не тільки перед проблемою державотворення, а й перед вибором власної стратегії економічного і політичного поступу, який вже здійснили багато країн. Відповідь на запитання, чому економічний, політичний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав світу відбувається по-різному і різними темпами, криється, можливо, у відмінності менталітетів їх народів. Крім історичної детермінанти та геополітичних чинників, менталітет нації тієї чи іншої нації виступає чинником, який визначає подальший її розвиток і місце серед цивілізованих країн світу. Ще однією причиною такої уваги до вивчення менталітету є питання інтеграційного вибору України, яке сьогодні гостро постало перед нашим суспільством. Куди краще інтегруватися – в Євросоюз, чи взяти проросійський курс? А можливо варто обрати власний, органічний шлях розвитку і відмовитися від насадження як європейських, так і російських цінностей? На це питання ще належить відповісти. Крім того, цікавим є той факт, що більшість наукових досліджень у галузі менталітету «ставили собі за основне завдання високо цінувати якості своїх співвітчизників і принижувати їх у своїх суперників»[84, с. 220]. Тому варто було б дослідити дане явище більш об’єктивно, намагаючись знайти як плюси, так і мінуси та їх передумови.

Варто зазначити, що в науковій літературі зустрічаються різноманітні, а часто і зовсім протилежні точки щодо основних рис українського менталітету та їх природи. Вони варіюють від складання од «ідеальному менталітету» «ідеальної нації» до критики, ба навіть приниження усіх характеристик української ментальності. Заради наукової об’єктивності варто проаналізувати всі точки зору і спробувати знайти альтернативний, найоб єктивніший варіант.

Для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого – на протиставленні двох головних історичних шарів культури: хліборобської і козацької. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові – до ненависті, від ейфорії – до розпачу, а також у певній непослідовності дій. Багатовікова відсутність власної держави суттєво деформувала український національний характер, що призвело не лише до гіперболізації зовнішніх чинників, а й своєрідного ментального розколу. Тривала роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав наклали помітний відбиток на культуру, традиції, побут українців. Саме цей чинник протягом віків поглиблював психологічне, побутове та політичне відчуження між різними частинами українського народу і врешті-решт став основною причиною такої болючої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності і відповідно – зумовив проблему фрагментованості як українського менталітету загалом, так і його політичного аспекту.

На думку фахівців, український менталітет, в тому числі і його політична складова, носить чітко виражений регіональний характер. Для жителів Західної частини України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної частин України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов'язково дати покращення матеріального становища. Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України. «В. Тарасенко зазначає у зв'язку з цим: «Нинішнє... українське суспільство – надто молоде соціальне утворення, формування системних характеристик якого перебуває ще на стадії можливості їх різних варіантів»[93, с. 59]. Досить перспективним, зважаючи на це, видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян, поляків та інших етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль.

Проте, дозволимо собі не погодитися з позицією науковця Побочного, який запевняє, що українського менталітету як цілісного явища не існує, хіба у проекті на сторінках наукових видань[75, с. 37-40]. Ми вважаємо, що не слід сприймати твердження про регіональний характер українського менталітету як аксіому та істину останньої інстанції. Попри те, що він, безперечно, носить фрагментарно-регіональний характер, не правильно говорити про цілковиту відсутність інтегральної єдності, яка давала б підставу стверджувати про існування певних загальних рис і характеристик, які все ж утворюють особливий оригінальний український менталітет, на підставі якого українська нація самоідентифікує себе світовому просторі як неповторну індивідуальну єдність, відмінну від усіх інших існуючих. Підтвердженням цього можуть стати слова українського науковця Ю. Бадзьо, який говорив: «український народ, українська нація–історичнареальність,... українці– давній і самобутній етнос, зріла етнічна спільнота, виразно виокремлена з-поміж своїх сусідів єдністю мови, культури, території, особливостями психології, безперервним і поступальним процесом державотворення, політичного самоусвідомлення, неухильною тенденцією до політичної та економічної консолідації, до територіального об'єднання в одній незалежній державі»[2, с. 16].

В попередньому розділі ми частково зачепили питання про найхарактерніші риси українського менталітету. Різні науковці дивляться на них по-різному. В.Храмова визначає менталітет на феноменологічному рівні, акцентуючи увагу на функціональних основах явища, а саме: чи не найстійкішим компонентом українського «Я» є «поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади», а також «непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до Волі», «активно-рефлексивні світосприймальні настанови на насолоду життям та само формування»[99, с. 3]. Р. Додонов вважає конкретними виявами українського менталітету, по-перше, пантеїзм як духовний зв'язок українців з середовищем їх мешкання; по-друге, примат індивідуалізму над колективізмом, що ближче до європейського, ніж до азіатського, світосприйняття; по-третє, кордоцентризм, тобто примат емоційності над раціональністю, почуттів над розумом; по-четверте, соціальний фаталізм, віру в «автоматичність» історичного процесу, уникання соціальної активності; по-п'яте, амбівалентність внутрішнього світу, у якому поєднуються авантюрно-козацький (активний) психічний тип і тип «потаємного існування» (пасивний тип); по-шосте, егалітаризм. На думку М. Слюсаревського, український менталітет має такі риси: працьовитість, хазяйновитість, глибокий емоційний зв'язок з краєм, миролюбна вдача, гостинність, турбота про родину, рішучість, хоробрість у справі захисту Батьківщини, індивідуалізм, інтроверсивність, спрямованість на самовдосконалення, демократизм, толерантність, гіпертрофоване волелюбство, що межує з анархічністю, глибинна емоційність, стриманість, поєднання елегійних настроїв з нездоланним оптимізмом, розвинута уява, яка знайшла свій вияв у народному мистецтві[86, с.209-211].

Проте, традиційно, до найхарактерніших рис українського менталітету більшість вчених зараховують:

- працьовитість(землеробська, селянська культура);

- консерватизм (впертість, недовірливість, іронічність, розважливість, ворожість до всього нового). «Можна навести безліч прикладів, коли невміння йти в ногу з розвитком людства нічого, крім шкоди, українцям не приносило. Проте, саме завдяки консерватизму Україна вижила і залишилася сама собою – зберегла свою мову, культуру, обряди, власний погляд на життя»[92, с. 257];

- універсальність(здатність виконувати безліч різноманітних завдань);

- миролюбність;

- волелюбність;

- схильність до демократичності або анархії;

- духовність;

- образність сприйняття;

- сентиментальність, мрійливість, чуттєвість, ліризм, глибока емоційність, романтизм;

- містицизм;

- кордоцентризм(домінанта над раціональністю, логікою, розумом почуттів і емоцій);

- відкритість, гостинність;

- хитрість, кмітливість;

- поклоніння перед жінкою;

- працьовитість;

- витривалість;

- толерантність тощо[92, с. 368].

Безумовно, ці риси характеризують українців з якнайкращого боку. Проте, варто проаналізувати деякі з них, враховуючи позитивні та негативні відтінки кожної і порівняти їх з аналогічними якостями, притаманними росіянам та європейцям, з’ясувавши подібності та відмінності. Такий аналіз дасть нам змогу розібратися у причинах такого затяжного процесу державного будівництва, націотворення і модернізації, пролити світло на шляхи вирішення цих проблем, а також визначити альтернативні варіанти формування інтеграційної політики та зовнішньополітичної ідентичності, які були б найбільш актуальними та раціональними для України як держави та українців як нації на сучасному етапі розвитку.

Формування психічного складу українського народу відбувалося під впливом як внутрішніх, так багатьох зовнішніх чинників. Територія нашої землі чотири рази знаходилася під впливом періодів похолодання та потепління. Як зазначає ряд дослідників, зміна цих періодів, так би мовити, підготувала людину нашої землі, а особливо в психологічному плані[26, с. 23], що проявляється у таких рисах характеру, як пластичність, вміння пристосовуватися. Екологічне та природне довкілля території України було сприятливим підґрунтям для формування самодостатнього, позбавленого жорстокості та насилля психотипу, який жив у гармонії з природою та вдячно використовував її дари. Плодючі землі, сприятливий помірний клімат, неозорий степ – все це сприяло формуванню гармонійної особистості, яка відтворювала, репродукувала, але, нажаль, малою мірою інтенсивно перетворювала та продукувала. «Природа, приголубивши своє щасливе дитя, зробила його занадто ліричним для боротьби й занадто самоізольованим для соціуму»[36, с. 208]. Як європейці, так і росіяни не мали такого талану, як українці. Від того і більша рішучість і навіть агресивність.

Український індивідуалізм завжди був предметом гордості та символом ідентифікації з Європою. Г.Тільтман у праці «Хліборобська Європа» акцентує увагу на індивідуалізмі, який, на його думку, властивий українцям: «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом – символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту»[57, с. 65]. Але, говорячи про таку рису українського менталітету, як індивідуалізм, варто зазначити, що «…якщо несприятливі природно-географічні умови викликають почуття самотності, страху, безсилля й одночасно стимулюють розгортання інструментальної активності, волі до влади та технізації, яка можлива лише на основі колективних зусиль етносу, кооперування індивідів, то природній парадиз забезпечує й нігілює соціальність. Для українця це було і є справжньою поразкою. Його індивідуалізм має не тільки соціально-психологічну, але й біоорганічну природу»[36, с. 209]. Індивідуалізм українця, на відміну від соціального різновиду індивідуалізму європейця чи американця є не активним, предметним. Це не індивідуалізм боротьби за інтереси і результат цієї боротьби, а індивідуалізм самозамкненості та ізольованості, індивідуалізм партикуляристичний. Український індивідуалізм – це своєрідна еклектична суміш східного, західного та американського індивідуалізму. Але йому притаманні і специфічні риси. Усі три види належать до соціалізованого індивідуалізму, в той час як український зберігає властиві лише йому природну безпосередність та біопсихічну орієнтацію. Йому притаманна інтроспективність, що означає внутрішність, пасивність»[36, с. 212]. «Поєднання східного квієтизму і споглядальності (орієнтальний елемент) із розвиненою сенсорикою (англо-американський елемент) з інтроспективністю та рефлективністю (окцидентальний елемент), утворює, очевидно, якісно новий, своєрідний феномен. Постає автономна самодостатня істота, яка навряд чи відчуватиме потребу в абстрактній соцієтальності. Але поряд з цими позитивами для індивіда ми маємо негативи для соціуму:

- Ізоляція від соціуму;

- Ризик егоцентризму;

Українець мислить не в категоріях «я-ти»(як американець), чи «я-ми»(як європеєць), чи «я-природа»(орієнтальний психотип), а «я-не я». Соціум, побудований з таких індивідів має бути таким, що складається з безлічі ворогуючих мікрогруп. Дещо подібне існує в американській культурі і нічого, живуть собі непогано. Але справа в тому, що американська культура, компенсуючи недостатній розвиток соціальних мотивацій, створює нормативні механізми стримування надмірного індивідуалізму. Серед них – уніфікація культури, культивування посередності. Від уніфікації український соціум відмовився категорично[36, с. 221].

Це призводить до того, що українська політика часто є некомпетентною, оскільки в ланцюг ідентифікації входить лише найближче оточення (рідня), в ту чергу як усі інші сприймаються якщо не вороже, то з байдужістю так точно. Ті, хто перебуває при владі, являють собою мікрогрупу (друзів, родичів, однодумців), яким, чесно кажучи, абсолютно байдуже, як живуть «абстрактні інші». Навіть нездібний безталанний друг, знайомий, родич українцеві ближчий, ніж здібний, але ворожий «інший». Ось і висновок про те, за рахунок кого поповнюються українські владні структури[36, с. 221]. Виходячи з цього факту, перед Україною постає одна з найважливіших проблем вітчизняної політики – проблема якісної люстрації влади та потреба у боротьбі з клановістю в політиці.

Причиною формування деструктивного українського індивідуалізму є стрес, що корелює з постійним переслідуванням нації (адже рятуватись від переслідування краще поодинці, ніж разом, щоб не спіймали). Все це зафіксувалося в національному підсвідомому і активізується кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом, чи поодинці[36, с. 221-222].

Саме тому перед сучасним українським політикумом постає проблема де зорієнтованості і неспроможності виробляти спільний ефективний політичний курс та єдину позицію щодо стратегічних питань. У цьому випадку ми також не побачимо в українського чиновника намагання вирішувати проблеми. Головне для нього – щоб його не чіпали[36, с. 222]. І в цьому не особиста вина індивідів, а біда обставин, переобтяжених історією Український індивідуалізм антидержавний:

- У внутрішньому аспекті (несприйняття інституційних і правових відносин);

- У зовнішньому аспекті (держава, як відокремлена група, живе для себе, тому народ навряд чи захоче захищати її зброею чи сплачувати податки)»[33, с. 226].

В цьому сенсі дійсно об’єктивним і справедливим здається вислів про те, що кожен народ вартий і заслуговує тільки такої влади, такого правління, яке має.

Навіть деструктивність в українському менталітеті є не є послідовною (через емоційність та суперечливість менталітету). Можливо тому українці не знали послідовних агресорів, руйнівників, садистів. І це добре. Проте, така особливість заважає і засвоєнню та послідовному впровадженню і позитивного досвіду. Може звідси і такий затяжний процес демократизації. Негативом також є те, що непослідовність дозволяє у політичній практиці маніпулювати індивідом, спираючись на те, що українець – людина без «центру», її навіть в останній момент можна схилити до протилежного рішення. І це зовсім не означає, що інтелект не має прогностичного потенціалу, а якраз навпаки – передбачаючи можливі втрати, українець чекає до граничної межі, а потім розводить руками.

Міграція спричинила неусталеність, постійне відчуття «переїжджої свахи» - маргінальність, що центрує навколо себе майже всі негативи національного підсвідомого – ендогенний чинник. Найвагомішим серед ендогенних факторів є постійна зрада українськими керманичами власного народу. В таких умовах будь-хто почне переживати комплекс меншовартості й почуття зайвості, відчуженої замкнутості, маргінального існування[36, с. 210].

Біда в тому, що маргінал не діє, а лише виражає причетність до дії особливо якщо йдеться про організовану політичну дію. Таким чином закладається модель світосприйняття, з якої вилучено елемент соціальної комунікації заради досягнення спільної мети, утворюється замкнене коло. З одного боку, панівна еліта зраджує народ, оскільки не може покладатися на маргіналів з їхнім хамелеонізмом, з іншого – народ не визнає будь-якого авторитету можновладців, оскільки знає, що вони в екстремальних умовах обов’язково «здадуть своїх чужинцям»[36, с. 211]. Яскравим прикладом цього є вибори в Україні, а точніше їх популістське, адміністративне та підкупницьке забарвлення, а також всезагальна політична апатія та абсентеїзм, і що суттєво, ця апатія та абсентеїзм носить не лише електоральний характер, а є процесом двостороннім – байдуже не тільки виборцям, але й кандидатам, які представляють політичну еліту.

Архетип «вічного учня» зробив українців ворожими до засвоєння імперативної інформації. Тепер вона сприймається, як нав’язана з боку (Росія-Україна), а тому українці уникають будь-якого навчання, мовляв: «У кожного своя доля і свій шлях. Це не завжди добре (реакція ізоляції від зовнішніх авторитетів), адже перед нашим суспільством і державою стоїть подвійне завдання: як націотворення та державного будівництва, так і пришвидшеної модернізації з метою наздогнати випереджаючий нас світ. Проте, варто відзначити, що послідовності і постійності українці не притримуються навіть щодо цього. Часто, політичні керманичі імлементують іноземний досвід на українські простори, не вивчаючи їх актуальності саме в Україні і можливих негативних наслідків.

Поліцентричність виявляє себе в тому, що будь-який зовнішній стимул спроможний змінити стратегічний курс національної політики і спровокувати чергову істерію і панічну втечу від вирішення проблем. Це яскраво спостерігається у теперішній ситуації з інтеграційним вибором України (Європейський Союз- Митний Союз), незважаючи на те, що формально цей вибір вже зроблений. Наслідком ризикує стати черговий стрес, як реакція на нову нав’язану роль, що відбувалося вже неодноразово. Питання в тому, скільки таких потрясінь ще здатна витримати українська нація, адже такого роду екстремальні експерименти можуть обернутися фатальними наслідками.

Соціокультурний еклектизм означає установку на поєднання різних традицій, намагання запозичувати та імітувати архетипи «вічного учня», «молодшого брата», обрядності та «західності» в українському менталітеті. Такі намагання призводять до розмитості, аморфності цінностей та неефективності їх збереження і впровадження. Саме тому таким важливим постає питання інтеграційного вектора і помилка в його вирішенні є просто неприпустимою.

«В часи існування тоталітарної системи людина почувалася гвинтиком величезної машини. У неї сформувалася така психологічна риса, як безвідповідальність. Виборцям обіцяли золоті гори, та ніхто не пояснював механізмів та шляхів досягнення мети, як пізніше ніхто не запитував про обіцяне, а відтак і не ніс відповідальності за бездіяльність»[80, с. 116]. Така риса, на жаль, збереглася у свідомості української політичної еліти та електорату, як елемент пострадянської рефлексії і по сьогодні. Ситуація, в якій ніхто і ні за що не хоче і не несе відповідальності сприймається як буденна і типова в сучасному соціально-політичному житті України.

Для радянського суспільства була характерна тоталітарно-етатистська політична культура. Її характерними ознаками були: перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим «вищим інтересам держави». Розцінювання її як гвинтика у великому соціальному механізмі, домінування колективізму. Культ особи, вождизм насаджували патерналізм, за якого люди майже безапеляційно покладаються на авторитарне керівництво. А відтак і дистанціюють себе від управління державою. Натомість у свідомість українців роками закладалися принципи хуторянства, відсталості, комплекс меншовартості[33, с. 183]. Варто зазначити, що певні зрушення у вирішенні цього питання все ж є, адже починаючи від дошкільної і закінчуючи вищою освітою культивується і виховується така якість як патріотизм, що дало помітний результат. Проте, комплекс провансалізму не так легко подолати і вирішення цієї проблеми потребує ще великих зусиль.

Також, слід зазначити, що на території сучасної України віками перехрещувалися впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу[36, с. 23]. Відомо, що кожна етнокультура несе у своїй глибині маскулінний чи фемінний вектори її розвитку, тобто існують маскулінні та фемінні культури. З давніх-давен у національному менталітеті українців сформувався сакралізований образ жінки. Жінка-матір могла б претендувати навіть на статус своєрідного протобожества: про неї складали пісні і вірші, оспівували її образ у билинах та думах, з нею йшли на смерть і поверталися до мирної праці. Архетип рідної матері-Землі, України-неньки асоціювався із певним психологічним простором: свободою, миром, злагодою і любов ю, тим рідним затишком, у якому можна перепочити після тривалих життєвих випробувань. Світлі й прекрасні почуття до жінки втілювалися в поезії та прозі. Річ у тім, що архетипи візантійської психокультури і риси візантійського психотипу певним чином тотожні архетипам української психокультури та рисам її психотипу. Візантійський психотип можна визначити як фрустраційно-стресогенний, «де фрустраційність виявлялася в гіпертрофованій ортодоксальності та екзекутивно-жіночому началі психокультури»[36, с. 118]. Екзекутивність визначається як комплекс таких ознак: поміркованість у дії, реальна перевага споживання над творенням; рефлексивне мислення, уява і враження як основний інструмент пізнання дійсності; соціальна привабливість; незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному та вольовому союзникові[36]. А також ефективність, перевага репродуктивних та збережувальних форм над творчими та продуктивними. Візантинізм як психокультурне продовження грецьких традицій базувався на архетипі замкненого, циклічного відтворюваного космосу, у якому все, що буде, уже колись було, а отже, домінує жіноче начало. Перетворення тут немає, є лише відтворення. Візантійський психотип відчутно відрізняється від європейського західного психотипу. Західний європейський психотип визначається як окцидентально-інтенціональний, тобто маскулінний. Маскулінність західноєвропейських країн тлумачиться як домінуюча орієнтація чоловіків і жінок на агресивну, жорстку поведінку, сфокусовану на досягненні матеріалізованого успіху. Серед рис європейського психотипу виокремлюють такі: воля до влади, реалізм, раціоналізм (інтелектуалізм), догматизм, трансценденталізм, ідеалізм, індивідуалізм, ідеал гармонії[36]. Візантійському психотипу теж властиві деякі з цих рис, проте є і відмінності. Ряд дослідників виходить з того, що візантійський психотип займає проміжне становище між орієнтальним (східним) та окцидентальним (західним), це – суперечливий синтез, у якому, залежно від історичного періоду, домінують західні чи східні ментальні впливи.

Зазначимо, що подібної долі зазнав і український психотип. У зв’язку з певною спорідненістю з візантійським психотипом, нашими теренами та духовним життям органічно було сприйняте православне християнство, в якому і до сьогодні помітний синтез релігійних обрядів з давніми дохристиянськими традиціями та святами. Отже, результатом взаємовпливу культур інших народів на території нашої країни став особливий спосіб світобачення, який закарбувався у світогляді, світовідчутті, психології, звичаях і традиціях українського народу – тобто у психічному складі.

Проте вплив жіночого начала може виявитися і як негативний. Справа в тому, що особистість, не зважаючи на стать, формуючись в подібних умовах, асимілює жіночу поведінку, і, таким чином, ми маємо, так би мовити, екзекутивну (фемінізовану) чоловічу і жіночу стать. Отже, якщо сім’я складатиметься з екзекутивних (фемінізованих) особистостей, тобто батька і матері, то якими, відповідно, будуть їхні діти? Відповідь очевидна. І в житті ніби і відбуваються якісь позитивні зміни, але все, по-суті, залишається, як і було. По-іншому й не може бутив соціумі, де жінки виконують роль чоловіків і свою власну, а самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, створеного жінкою. І такий коловорот повторюється вже впродовж століть, маючи причинно-наслідковий характер. Проте, при екзикутивності нейтралізуються руйнівні, деструктивні прояви психокультури: агресивність, войовничість, жорсткість, ненависть – усе, що повязано з американською та європейською психокультурою. Алек це ж саме обертається деструктивними наслідками для беззахисної домашньої дитини, яка не звикла відстоювати свої інтереси ні перед опонентом, ні перед державою, звикла пасувати перед грубим насильством і терпіти наругу перед власною гідністю.

Специфічною ознакою менталітету українців є кордоцентричність, яка сприяла повноті чуттєвості та деякій ірраціональності.

Пригадаймо й про іншу властивість нашого менталітету – інтровертивність. Взагалі, у психології інтровертивність прийнято визначати як характеристику локусу контролю, який перебуває в самій особистості, зверненої на саму себе, тобто у її психіці. Якщо йдеться про етнос, у нашому випадку український, то відповідно ця властивість притаманна певною мірою кожному українцю і характеризується залежно від ситуації: адаптацією, ізоляцією, домінуванням уречевлення над процесуальністю, узвичаєнням. «Як відомо, тотальний контроль та репресії в комуністичних країнах протягом багатьох років змушував людей шукати хоча б якогось притулку для своїх нестандартних думок та діяльності. Найдоступнішим способом втечі в умовах тоталітаризму є втеча у внутрішній світ людини, оскільки він не може бути повністю контрольованим суспільно-політичною системою»[80, с. 115]. Інтровертність, на нашу думку, є дуже позитивною характеристикою українців, адже саме ця якість може стати основною рушійною силою позитивних кардинальних змін, адже українцеві набагато легше змінити себе, ніж навколишній світ. А як відомо, всі великі зміни починаються із кожного з нас. Проте інтровертність для українця обертається ще й ірраціоналізмом. Європейській культурі притаманна все ж таки екстраверсивність. В цьому український та європейський менталітет не мають нічого спільного.

Притаманна українському етносу емоційно-естетична домінанта проявляється в емоційності, життєлюбності, естетизмі, відчутті краси, що породжуються мальовничими обріями нашої землі. Емоційні культури завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії тощо.Не є вийнятком і Україна, де в кожному місті і селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio. Звичайно, елемент емоційно-естетичної домінанти є необхідним для розвитку особистості, проте, надмірна емоційність та естетизм можуть породити мрійника, який стане споглядачем, а не активним діячем. Емоційно-міфологічне срийняття діє як уречевлена реальність. А це означає, що в українському соціумі завжди знайдуться ті, хто заробляє собі на життя створенням міфологічних казок, які видаються за реальність. Такий момент створює додаткову можливість для маніпуляції свідомістю суспільства, а естетизм обертається поверховістю мислення. Тому, для досягнення гармонійності особистості варто включати емоційність та естетизм саме у процес діяльності, де ці якості знайдуть своє втілення.

І, насамкінець – українська толерантність. На думку дослідників[36], вона характеризується: високим рівнем терпимості, поступливістю, непослідовністю, пов’язана зі слабкістю волі. Прояви такої толерантності є небезпечними у разі зовнішнього впливу на особистість. У такому разі, людина або втікає і не помічає тиск чи вплив, або зовсім нічого не хоче знати про це, тобто поводить себе незріло. Тому, у нашому випадку, особистості необхідно навчитися ставати свідомою, самоусвідомленою, збагнути себе, свою самість, стати собою, а не як усі і діяти відповідно зрілій особистості, яка вміє робити правильний вибір і має свідомі особистісні переконання. Через відсутність усталеності й рівноваги між розумним, вольовим та емоційним началами українська психокультура є надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором небезпеки – це можливість запозичення чужої форми й наповнення її власним змістом, і лише напружені пошуки втраченого «Я» допоможуть українцю стати самим собою, стати вільним[36]. Таким чином, кураїнська толерантність відрізняється від толерантності європейця, для якого бути толерантним означає бути собою, терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Від толерантності американця, для якого бути толерантним означає не відрізнятися, бути як усі. Ураїнська ж толераннтність є проявом апатичності до самих себе, почуттям страху перед винищенням, самоприниження відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності та виживання, маргінальності, потреби в безпеці, що склалися історично. Цей момент, на жаль, часто відображається як на якості та характері взаємовідносин держави і громадянина, так і міжнарожної політики.

Ми часто запитумо себе, чому ми не можемо створити ефективної правоохоронної системи, яка б захищала всіх і кожного? Можливо тому, що наша терпимість до зла сильніша за власну гідність. Можливо тому, що абстрактні принципи закону обслуговують інтереси конкретних осіб, а не соціуму, що влада, захищаючи себе, важає це достатнім для повноцінного правопорядку а можливо тому, що народ і влада уражені спільною хворобою маргінальної байдужості, адже немає ні влади, ні народу для тих, у кого немає «Я».

Як висновок, можна сказати, що «…якщо узагальнити цю палітру феноменів, то перед нами постане стресогенна, аномічна психокультура, яка майже завжди «шукає пригод» і не може на довго забезпечити «стан стабільності»[36, с. 213]. Саме явище аномії є наявним не тільки тоді, коли суспільство переживає крах ідеалів, але й тоді, коли воно грає чужу, нав’язану ззовні іншою культурою роль. В історії України латентна аномія супроводжує три найбільші етапи життя суспільства. Відповідно формуються і три моделі аномічної гри:

1.X-XIII століття – гра у візантизм: порізне засвоєння християнської обрядності поряд із збереженням базових цінностей язичництва.

2.XIII-XIX століття – гра в окциденталізм. Оскільки Україна в цей час була поділена між іноземними державами, то модель цієї аномічної гри можна спостерігати на західних територіях. Тяжіння до Заходу становило реакцію на насильницьке придушення національно визвольного руху з боку Росії.

3. XX століття – гра в «радянізм», пов’язана знову ж таки, з мотиваціями біологічного виживання в комуністичному СРСР.

І всюди ми бачимо, що, імітуючи ту чи іншу традицію, український етнос майже завжди перебуває в точках зламу, оскільки весь час доводиться змінювати ціннісні системи і маневрувати[16, с. 214]. Це спричинило в українців явище «персоналістичної психоідентифікації»[33, с. 215], тобто, кожен вималював для себе саме той тип українця, який він вважає правильним, забуваючи про єдність українства. Це завжди давало в руки козирі в боротьбі з українцями їхнім поневолювачам і загарбникам, які відчували дезінтеграцію українства[36, с. 215].

Психічний склад української нації є результатом інтеграції елементів орієнтально-екзекутивної культури Сходу й окцидентально-інтенціональної культури Заходу. Ці елементи органічно переплелися між собою і з’єдналися з автентичною культурою українців і дали неповторний сплав матеріального і духовного прояву. Дослідники психічного складу української нації [26] відзначають такі його характерні риси, як любов до землі, природи, людей; повага до старших, батьків; працелюбність. Не бракує українцям і доблесті, хоробрості, героїзму і відваги, як виразу їхніх національних почуттів, про що свідчать численні повісті, думи. Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка поєднуються з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки. Психічний склад українця зінтегрував у собі низку протилежних якостей – споглядальне світовідчуття, смиренність, моральне самовдосконалення, пристрасне бажання змін на краще, прагнення до пізнання, дії, перебудови, героїзму. Ця низка протилежних якостей і характеристик являє собою елементи орієнтально-екзекутивної і окцидентально-інтенціональної культур, а також, якщо говорити стосовно психології особистості – прояв фемінності (екзекутивності-жіночності) і маскулінності (інтенціональності-чоловічості), а їхня інтеграція – прояв андрогінності.

Носіями національного менталітету є два субєкти – «творча меншість», яка втілює його життєвий порив та «інертна більшість», яка пасивністю та покорою вождям може зумовити катастрофічні втрати і крах нації. Зважаючи на це, роль «творчої меншості» за логікою повинна виконувати еліта, зокрема політична, зокрема державна, яка призначена бути локомотивом соціально-політичних перетворень. Проте, при невиразності, розмитості якісних меж між елітами та масами, залишається сподіватися на революцію свідомості та перетворення знизу.