РОЗДІЛ ІІ. Особливості українського політичного менталітету: загальний та регіональний виміри

2.1. Генеза українського політичного менталітету

Вивчення політичного аспекту української ментальності має наочне значення з огляду на неординарність процесу державотворення в Україні. Український народ виступає єдиним джерелом політичної влади, здійснюючи через демократичну процедуру її леґітимацію. Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етнонаціональної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників. Властивості нашого національно-політичного менталітету детермінують, врешті-решт, напрямок та якість політичного процесу в Україні.

«Менталітет українців формувався протягом усього часу існування їх як нації. Беручи до уваги історичні, расові, географічні, культурно-морфологічні особливості їх менталітету, можливо знайти «генетичне пояснення» специфіки світосприйняття та поведінки народу, який мешкає в сучасній Україні»[75, с. 38].

«Психологічні дослідження зафіксували достатню кількість домінантних рис ментальності українського народу, ретроспективний аналіз виявив зв’язок між подіями історичного розвитку України і ментальними характеристиками її населення. Проте політичний (політико-орієнтований) зріз української ментальності досі лишається невивченим, оскільки ми ще не маємо відповіді на низку дуже важливих питань. По-перше, у який спосіб окремі риси ментальності та її структура в цілому відбиваються на політичних процесах в сучасній Україні? По-друге, яким чином політичне життя впливає на розвиток і функціонування ментальності? По-третє, чи доцільно взагалі вести мову про специфічно політичну ментальність і чи не варто обмежитися поняттям політичного сегмента загальної ментальності».

В науці існує дві точки зору щодо феномену політичної ментальності. Така роздвоєність виходить, по-перше, з твердження про розмежування понять «ментальність» та «менталітет», про яке вже йшлося в першому розділі («Ментальність – базова характеристика системи психологічних механізмів репрезентації досвіду у свідомості людей історично визначеної лінгвокультурної спільноти, що фіксує функціонально-динамічні аспекти відповідності внутрішнього досвіду, тоді як менталітет – змістові сторони феномена», – стверджують Н. Каліна, Є. Чорний і А. Шоркін [42, c. 9]), по-друге, з багатоплановості самого явища менталітету.

Прихильники першої вважають, що як такого, політичного менталітету не існує. Правильніше говорити про політичний аспект менталітету, як цілісного, проте внутрішньо диференційованого явища. Політичний менталітет тут пропонується розуміти як результат роботи ментальності як сукупності змістів, утворених ментальністю певної спільноти. Антагоністичний науковий табір твердить, що політична ментальність – самобутній феномен, що пов'язаний, але не тотожний явищу менталітету. «Політична ментальність – це спосіб відображення та засвоєння політичної реальності»[42, с. 11].

В даному дослідженні, керуючись прагненням пояснити керованість всіх суспільно-політичних процесів явищем менталітету, схиляємось до першого підходу і за тлумаченням Політологічного енциклопедичного словника можемо дати наступне визначення: «Політичний менталітет – сукупність та специфічна структура, склад різних психічних властивостей, рис, особливостей і проявів, що використовуються головним чином для позначення оригінального способу мислення, складу розуму, або навіть умонастроїв»[76, с. 333]. Він несе в собі змістовно-ідентифікаційне навантаження і має ідеологічне забарвлення. Це поняття використовується для характеристики в узагальненому вигляді властивостей та особливостей соціальної та політичної психології людей, політичної свідомості та самосвідомості. Так, І. Поліщук вважає, що «категорія «менталітет» належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості особливого компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації»[77, с. 86]. Саме тому політичний менталітет – це тільки один з проявів менталітету.

«Значний вплив на формування менталітету конкретної спільноти відіграє фактор регіоналізації. Це об'єктивний суспільно-історичний та соціально-економічний фактор специфічної якісної ментальної визначеності, в якій проявляються особливості соціальної діяльності, економічної та політичної творчості, духовно-культурних, ритуальних, традиційних видів активності. Регіон мешкання – це важливий фактор, який заздалегідь визначає стиль мислення, емоції, повсякденні вербальні та реальні реакції індивідів і який здатний значно стримувати чи нейтралізувати вплив інших факторів»[75, с. 38].

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя у відповідності з місцевим ландшафтом. Геополітичне становище українських земель, їх розташування між Заходом і Сходом зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. Їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності. Найглибинніші шари української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців. Саме землеробство визначило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири і соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до однієї і тієї ж території (ландшафту), детерміновані природними циклами і сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в традиціях та мові, ця інформація зумовлює такі характерні риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди.

У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу, які сформувалися за час існування українського етносу:

1. Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.

2. Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.

3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.

4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом[45, с. 11].

Також варто зазначити, що численні дослідники майже одностайно наводять ще кілька базових взаємопов'язаних особливостей традиційного політичного менталітету українства, серед яких так само: егоцентризм, ескапізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, провінційність, загальна аполітичність, анархічність та ін.

Генеза українського політичного менталітету почалася з найдавніших часів. Закодовані на рівні архетипу «Україна», закріплені в традиціях та мові, чинники формування менталітету крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах) тощо. Щодо такої роздвоєності, В. Липинський вважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля[60, с. 23].

Аналіз особливостей взаємозв'язку людини з природою на терені України дозволяє стверджувати, що специфіка української ментальності, особливості національної психології українців та глибинні основи сформованого віками кордоцентричного світогляду народу перебувають у тісному зв'язку із специфічними особливостями українського ландшафту, природного довкілля існування населення даної території. Для українця — це, насамперед, органічна єдність з природним середовищем, заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосму. Не можна не погодитися з тим, що в рисах українців надзвичайно чітко відображається характер природи, на тлі якої триває їхній історичний розвиток, формування у боротьбі, щоденності радощів та горя, сподівань і зневіри. Довіра до доброї неньки-землі за довгі віки історії українського етносу перетворилася на архетип колективного українського несвідомого, сформувавши психологічний оптимізм і гармонійне світовідчуття українців. Швидка зміна довколишнього природного середовища призводить до втрати «грунту» під ногами етносу, знищення мікрокосму людини, природних зв'язків і, врешті-решт, втрати почуття Батьківщини. В результаті таких змін відбувається масова маргіналізація населення, що може закінчитися руйнацією етнічної та національної цілісності. Менталітет народу зазнає різких негативних впливів, що призводить в тому числі й до формування нових, здебільшого песимістичних психо-поведінкових настанов. Як правило, вони впливають на вироблення негативного автоуявлення, втрати відчуття гармонійності буття, виникнення психологічного дискомфорту. Негативне значення для українців мала руйнація природного довкілля за триста років російської колонізації, особливо в радянський період, апогеєм якого стала Чорнобильська катастрофа. Масові фобії, що виникли після аварії, і є реальністю існування українців сьогодні, свідчать про втрату гармонії макро- та мікрокосму особистості, формування песимістичних психологічних настанов значної частини населення.

На основі кордоцентричності українця формується ідилічне уявлення про нього як сентиментальну, м'яку людину. Часто ця характеристика сприймається як беззаперечна. Проте вона має, як довів Г. Грабович, свій початок у міфі про Україну, що розвивається, зокрема, на ґрунті Гердерівської моделі слов'янської історії. Гердер висловлює ідею про притаманну слов'янам м'якість та ідилічність[54].

Проте, в польській культурі формується принципово інакше уявлення про Україну. Наприклад, Ю. Словацький Україну трактує як глибинне порогове явище. «Вона існує між світом цивілізації і чистої (втім, якоїсь і моторошньої) природи. В ній нормальні закони людського буття не діють. Це країна «крайніх емоцій, анархії козаччини, що плине молоком, медом і кров'ю. Ця зловісність, непередбачуваність роздвоєної душі українця на жіноче (зло) і чоловіче вольове (добро) начало витворює стереотип некерованого, «дикого» українця, людини миттєвого настрою[85].

У подальшому селянська сентиментальність, ліризм, що виливається, зокрема, у витворенні примітивних геніальних форм (як-от лірична українська пісня, що, на думку М.Шлемкевича, сягає найвищих рівнів пісенної народної лірики, проте не переростає у щось складніше, залишаючись прикладом геніального культурного примітиву) у поєднанні з жорстокістю та нераціональністю козацького вольового начала обумовлює психічну і світоглядну роздвоєність українського менталітету[102].

Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянства багато в чому спричиняється саме сприятливими кліматично-географічними умовами, які, на думку багатьох вчених, є одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобського господарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські терени неабиякою спокусою і для іноземних загарбників, експансіоністські акції яких полегшувалися внаслідок відсутності (за винятком західної частини) природних гірських кордонів.

Іншим, глибинним джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтроверсивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття. У подальшому, з прийняттям елліно-візантійської православної версії християнства, орієнтованої на екзистенціальний індивідуалізм «внутрішньої людини», інтроверсивний тип особи, що прагне до самозаглибленого спокою, лише збагачується новим релігійно-світоглядним сприйняттям дійсності.

Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій - західної та східної і тому часто-густо ставала ареною зіткнення цих двох великих світів. Постійна екзистенційна напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальній трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності у царину ескапізму.

«Втеча» українців від суспільного життя до природи (відомий український антеїзм - любов до природи) є в певному сенсі втратою частини свого «я», рисою ментальності, яка так чи інакше притаманна багатьом генераціям бездержавного українства, багатомільйонної нації, що протягом всієї історії мала лише фрагментарну державність, а відтак не знаходила можливостей для самореалізації. Численні невдачі українців у спробах створення власної національної держави завдали певної психологічної травми, яка успадковується прийдешніми поколіннями від минулих у вигляді непевності у своїх силах, байдужому ставленні до суспільно-політичних справ. Інтроверсивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, загалом до нездатності створити свою владу, а головне - утримати її, до утопічного гасла: «Україна без влади і без підвладних!» Тобто у кінцевому рахунку, на думку переважної більшості дослідників, саме індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до iнтеграції.

Проте, своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати й важливою передумовою для позитивних зрушень. Наочне цінування особистості, котре виступає, безумовно, позитивним наслідком екзистенційного індивідуалізму української ментальності, дає підстави дослідникам висловлювати певний оптимізм щодо перспектив демократичної еволюції українства. Так, В.Янів зауважує: «...питання виправлення (етатистських настанов українського менталітету) має йти менше по лінії послаблення українського індивідуалізму... як радше по лінії скріплювання дисципліни, розбудження бажання самопідпорядкування, визнати іншу індивідуальність, цінити чужу заслугу»[61, с. 521].

В.Храмова вбачає в українському індивідуалізмі також певні позитиви, зазначаючи, що «індивідуалізм... є передумовою появи суб'єкта - особистості, котра інтеріоризуючи соціально-комунікативну базу, здатна до свідомої побудови громадянського суспільства в традиціях європейського шляху розвитку»[98, с. 31]. Напевно, оцінюючи значення екзистенційного індивідуалізму українського менталітету щодо власного державотворення, варто уникати крайнощів. Істина, як завжди, знаходиться десь посередині поміж тезами «індивідуалізм - першопричина державної неспроможності українства» та «індивідуалізм - запорука майбутнього громадянського суспільства в Україні». У дійсності, на нашу думку, своєрідний український індивідуалізм може бути важливою передумовою для розбудови у незалежній Україні розгалуженого громадянського суспільства, заснованого на ліберальних принципах. Але для цього має здійснитися істотна трансформація змістовної суті самого індивідуалізму, який мусить вийти поза межі побутового рівня й охопити вищий, громадсько-політичний рівень взаємовідносин.

Особливу увагу слід звернути на історичну зумовленість менталітету, вбачати в останньому своєрідний канал культурної спадкоємності. Не без підстав Р.О. Додонов стверджує, що етнічна ментальність «закріплюється досвідом багатьох поколінь і передається у спадщину»[34, с. 86].

Повертаючись до традиційної української ментальності, слід зазначити, що індивідуалістично налаштоване українство тяжіло не стільки до спілки (як, наприклад, росіяни), організаційного об'єднання, що функціонує на підвалинах єдиної мети, скільки до громадської спільноти, об'єднання більш емоційно-почуттєвого. Зазначені особливості політичного менталітету українців та росіян обумовлюють істотні розбіжності у державотворчому досвіді цих народів: бездержавне українство виявилося спроможним до створення невеликої громади, у той час як росіяни створили потужну гіпердержаву.

Можна припустити, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство репродукує взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які функціонують на тотожних родинним засадах.

Загальна схильність українців до малих форм організації і самоуправління призводить націю до перманентних розколів та засвідчує невміння й небажання виробляти і реалізовувати глобальні політичні програми (як, наприклад, програму створення власної суверенної держави). «Групи типу спільнот, - слушно зауважує О.Кульчицький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро...»[55, с. 54]. Тобто можна вести мову про те, що інтроверсивний індивідуалізм українців знаходить врешті-решт своє втілення у їхньому громадоцентризмі, у схильності лише до локальних форм політичного співжиття та співпраці.

Певна аморфність громади цілком узгоджувалася з індивідуалістичними засобами мислення пересічного українця, який входив у громадсько-політичні відносини за принципом достатньої необхідності. Громадська спільнота виступає як своєрідна форма політичної самореалізації українства за умов його бездержавного існування. У той же час, для утворення власної державності мікрорівень політичної свідомості (локальні, громадоцентристські настанови) має трансформуватися у макрорівень (спільну національно-державну свідомість). На заваді процесу трансформації вказаних рівнів свідомості в українському випадку ставав знов-таки екзистенціальний індивідуалізм, який детермінує типову обмеженість політичного мислення українського загалу.

Конкретне втілення егалітаристська налаштованість українського менталітету знаходить у феномені церковних братств, доступ до яких мав кожний індивід, не зважаючи на станову приналежність. Цю саму тенденцію можемо спостерігати згодом в ідеалі «Січового Братства» чи у запеклій боротьбі за збереження «козацьких вольностей». Щоправда, якщо говорити про масові психічні реагування пересічних українців на наступ московської монократії на їхні традиційні права і свободи, слід констатувати, що всенародного опору не було. Егалітаристські настанови політичного менталітету українства врешті-решт переважили його національно-визвольні прагнення. У свідомості більшості українського загалу егалітаризм (ідея рівності) переважав над розумінням необхідності відстоювання державної незалежності (гаранта національної свободи). Тобто традиційний український менталітет виявлявся схильним до визначення пріоритету ідеї рівності над ідеєю свободи. «Рівність замість свободи» - такий «обмін» для пересічного українця здавався якщо не цілком доречним, то і не занадто жахливим. Тим більше, що загальнонаціональні проблеми й інтереси для роз'єднаного та у масі своїй аполітичного українства дуже рідко усвідомлювалися як першочергові.

Цікаво, що подібний алгоритм мислення знайде власне продовження і у наступних генерацій українців. З такими уявленнями базової маси населення дуже важко просувати вперед національну справу, адже за великим рахунком народ виявляє повну байдужість до загальнонаціонального аспекту боротьби. Натомість великої популярності набувають в Україні всілякі соціальні рухи, ідейна підойма яких у тій чи іншій мірі відповідає егалітаристським настановам національного менталітету.

І.Лисяк-Рудницький звертає у цьому контексті увагу на надзвичайну популярність у той час серед українців селянсько-анархійної течії, що її очолював відомий отаман Нестор Махно[61, с. 535]. І дійсно, наочним є факт, що анархійний рух Н. Махна виступає чи не єдиним цілком українським масовим рухом, який виробляє актуальні саме для українства заклики. На жаль, гасло утворення національної держави у програмі Н.Махна було відсутнє, що з огляду на згадану логіку українських селян виглядає цілком закономірно. Проте, спостерігаємо чергове репродукування індивідуалістично-егалітаристських, консервативних, та як підсумок, анархійних настанов, які таким чином усталюються у політичному менталітеті колоніального українства. А це у свою чергу і детермінує поразку державницьких змагань українців на початку XX століття, тому що створення суверенної держави виявилося не загальнонародною справою, а метою та предметом діяльності нечисленної, розколотої української політичної еліти.

Розглядаючи інші глибинно-ментальні джерела анархійності українців, переважна більшість вчених майже одностайно називає жіночий первень української (слов'янської) психіки. Тому перш за все, треба сказати, що український менталітет, безперечно, має, так би мовити, «жіночу стать», що обумовлена, в свою чергу, трансцендентною жіночістю архетипу «Україна». Тому в національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість. На ці риси накладаються маргінальні, двоїсті, компоненти національного менталітету, обумовлені всесвітньо-історичною місією українського етносу, як Матері-Берегині європейської цивілізації, що простягла свої захищаючі руки між Заходом та Сходом. Цим компонентам притаманні поєднання індивідуалізму, характерного для західної ментальної орієнтації, і східної вразливості, колективізму, бурхливої реакції на соціальну несправедливість, частково перемішаної з наївною вірою в сильного правителя, «царя-батюшку».

Ментальне ядро майбутнього українства формується у часи розвитку Трипільської культури (40000 - 15000 р. тому). Матріархальні традиції цього періоду знаходять подальше природне продовження, визначаючи високе становище жінки в українському середовищі. Д.І.Дорошенко звертає увагу на конкретні історичні факти, які доволі яскраво підтверджують окреслену тенденцію: «По смерті Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга (його дружина) якийсь час сама править державою. Вона являється прототипом пізніших гетьманш і полковниць козацької доби, які у відсутності своїх чоловіків правили краєм, видавали універсали і взагалі грали активну роль у політиці»[38, с. 238]. О.Апанович, ніби розвиваючи спостереження Д.І.Дорошенка, підкреслює: «На покозаченій Україні жінка була рівноправною з чоловіком, навіть юридично. Чоловік ішов на Січ, на війну, а жінка - родоначальниця давала лад господарству й дітям, зберігала в часи лихоліття свою сім'ю, свій рід»[1, с. 108]. Український фольклор дуже часто зображує ситуації, в яких жінка домінує над чоловіком, іноді навіть побиває його за «ледачість». Саме до жінки-матері звернена велика любов та пієтизм її дітей впродовж усього їхнього життя. Україна, земля-годувальниця, природно асоціюється у хліборобів-українців з найріднішою людиною, про що свідчать вирази: «Україна-мати», «Ненька-Україна». Характер українського патріотизму у цьому зв'язку визначається як відданість дітей матері. У релігійному житті жіночий первень виявляється у пріоритеті культу Богоматері над культом Христа-Богочоловіка. Такий культ бере свій початок ще з часів Трипілля, де оспівувалася Велика Богиня «Magna Mater»[76, с.392], а пізніше зазнав християнізації і втілився в культ Богоматері.

Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Напевне визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім'ї функцію виховання здійснює головним чином матір, котра постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких детермінуючою є кордоцентрична емоційність. Звідси й виникає в українському менталітеті превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність та ін.

Роль батька у виховному процесі звичайно обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною значною мірою відчужено. Дитина мусить, скоряючись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється з владою, причому з владою як джерелом насильства. У дорослому віці людина на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві. Тому влада для пересічного українця часто-густо тотожна насильству, якому можна підкорятися лише зі страху і аж ніяк не добровільно. Коли влада занепадає, нерідко наступає анархія, оскільки після смерті батька (влади) сини матері (України), керуючись егалітаристськими традиціями, намагаються не допустити один одного на звільнене місце. За українським звичаєм усі діти (сини й доньки) мають рівні права на батьківську спадщину, на відміну від російської традиції передавати всю землю старшому синові. До факторів, що посилюють негативне сприйняття українством влади на макрорівні (тобто політичної влади), слід додати довготривале перебування у колоніальному становищі. Виявляючи власну неспроможність до суверенного державотворення, українська спільнота закономірно опинялася у залежності від більш згуртованих та потужних сусідів. На жаль, доводиться констатувати, що протягом усієї своєї історії розшматований український народ змушений був більше підкорятися іноземцям, аніж будувати власну державу. Тому для більшості поколінь українців державна влада сприймалася як щось чужинське, інородне. Держава нерідко асоціювалася з національним та соціальним примусом. Звідси від генерації до генерації транслювався негативний стереотип у ставленні до державних справ взагалі. Етатистські настанови політичної ментальності українства, що виникають на підставі природної негації колоніальної влади, усталюються через відоме психічне явище перенесення, коли свідомий (чи підсвідомий) протест проти влади поневолювачів трансформується у перманентне відчуження українців від політичної влади взагалі. Сплюндрована ж національна свідомість переважної більшості сучасного українства ускладнює формування його загальної державницької свідомості.

Позитивні риси українського національного характеру суттєво деформуються під час реалізації нашим етносом своєї всесвітньо-історичної місії, як буфера між двома типами цивілізацій – західної, європейської та східної, мусульманської. На нашому ментальному рівні це зумовило постійну гіперболізацію зовнішніх чинників, постійне прагнення покласти на них провини за свої численні біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній підсвідомості, як стан людини, що є фактичним хазяїном землі, але через дію зовнішніх, ворожих сил, не може бути її вільним господарем («прийдуть кляті бусурмани (ляхи) і все попалять»). Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, зайва сором'язливість, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ.

Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях, і водночас до анархізму. Так, М.Костомаров[48]. характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д.Яворницький[105] дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномена, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства». І.Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чинник українського характеру. «Українська людина пограниччя був козак, що в XVI-XVII століттях став репрезентативним типом свого народу»[61]. На думку сучасного дослідника С.Грабовського[23, с. 5-6], тлумачення пограниччя лише на межі хліборобської і кочової цивілізації хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу - християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з ХVІІІ ст.) виступила місцем перетину традицій, з одного боку європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богдана Хмельницького) і, з іншого боку, євразійсько-російської цивілізації, в якій чільна роль належала селам і панським маєткам. Цей ряд можна продовжити аж до ХХ ст., коли в 30-і роки Східна Україна виступала пограниччям «диктатури пролетаріату», а Західна - «європейської демократії», та і нині йдеться про роль української держави як «моста» між геополітичними і соціокультурними материками.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як «вмонтованого в соціум» регулятора економічних, політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди «помаранчевої революції» кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати пропив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій. Втім, ці перешкоди чи навряд можуть вважатися постійними. Чітке визначення та нормативне закріплення спочатку на рівні провідних політичних сил, а потім і на рівні держави української національної ідеї, ініціювання консолідації етносу навколо цієї ідеї значно прискорять соціальні процеси та виведуть їх на рівень виконання Україною своєї всесвітньо-історичної місії. А це можливо на рівні логічного усвідомлення спочатку на рівні національної еліти, а потім і всього нашого населення, архетипу «Україна».

Цілеспрямований, багатовіковий тиск на українську еліту, її скероване знищення в періоди розбрату та бездержавності сприяли деякому консерватизму українського менталітету, як захисту здобутих національних цінностей від зовнішніх впливів, і в той же час постійно відновлювали нездоровий скепсис населення стосовно власної еліти, як продажного та аморального прошарку суспільства («ну робіть, робіть, а ми вас всіх знаємо»).

Важко заперечити втручання в роботу архетипу «Україна» впливу так званого «радянського архетипу», який спотворив національний генетичний код. Основними рисами радянського менталітету є: відсутність волі до покращення долі власними силами (рідна партія про все подбає), показна працелюбність (аби керівництво нас помітило, а робота якось зробиться), амбіційність (знай наших), патерналізм (він за це гроші отримує, тому хай подбає про всіх нас), безпорадність (всерівно хтось прийде та зробить, а моє діло маленьке).

Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України проявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства. В той же час стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці[28].

Впродовж століть український народ знаходився в політичному полі постійного перетягування державної влади то на бік більш цивілізованого Заходу (представленого Польщею), то на бік більш абсолютизованого Сходу (Росія, Османська імперія). Ця тенденція зберігається і сьогодні. Змінилася цивілізація, політична спрямованість, але залишилися ключові пріоритети: демократизм і централізм. Нагальним є пошук політичного обличчя нації, щоб зновуне опинитися в сфері політики постійних компромісів і конформізму, який на довгий час закріпився в українській нації як ознака її політичної культури. Наявність в політичній культурі маргінального складу спричинила формування своєрідної біполярної моделі, яка поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до навколишнього світу. У політичних процесах ці типи менталітету виявляються, з одного боку, у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, а з іншого боку– в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави[75, с. 37]. Взаємозалежність політичної культури і політичних процесів підтверджує сучасний період державотворення, коли недосконалість політичних структур і низький рівень політичної культури відносяться до групи основних причин, що заважають соціально-економічному розвитку країни. Така історична зумовленість в поєднанні з географічною детермінантою і обумовлює специфіку українського менталітету.