Зовнішньополітична ідентичність: фактори формування

Проблема утвердження України як самобутньої, самостійної, незалежної суверенної держави та рівноправного учасника міжнародних відносин, визначення власних ролі та місця України в політико-культурному просторі та системі міжнародних відносин безпосередньо пов’язана із формуванням її зовнішньополітичної ідентичності. Сьогодні в українському суспільстві та політикумі не виробилося загальноприйнятної концепції цивілізаційного та соціально-політичного розвитку. Саме тому утворюються своєрідна «цивілізаційна дихотомія»: те, що апріорі стверджує одна сторона щодо своєї приналежності до європейської цивілізації, освяченої всім історичним розвитком, так само апріорі не сприймає інша. Відповідно, дана проблема дуже часто стає об’єктом спекуляцій та маніпуляції електоральною свідомістю під час виборчих перегонів. Проте, На відміну від західних дослідників, вчені на пострадянському просторі не схильні вважати дослідження політичної ідентичності тільки засобами аналізу електорального вибору. Так, щоб показати їх ставлення можна навести вислів російської дослідниці О. В. Попової, яка вважає, що багато в чому аналіз цієї проблеми забезпечує більш чітке, детальне розуміння зміни політичного менталітету, політичної культури громадяни держав, які пережили в дуже стислий за історичними мірками відрізок часу колосальні політичні катаклізми[79]. Приналежність же українців до цивілізаційного європейського чи проросійського кола залишається питанням дискусійним, не зумовлюючи жодних практичних наслідків, у той чи інший спосіб співвідносних з реалізацією українського євроінтеграційного проекту. Також варто зазначити, що становлення зовнішньополітичної ідентичності України залежить від багатьох різнорідних, проте, взаємопов’язаних факторів, оскільки відбувається на тлі складних трансформаційних процесів пострадянського простору, що вимагає визначення та врахування особливостей їх перебігу при розгляді даної проблематики.

Динаміка наукових досліджень з проблем оцінки політичної ідентичності суспільства демонструє еволюцію сприйняття цього поняття від розуміння ідентичності як сутності, що надається людині від народження і визначається її походженням та спадковістю до визнання ідентичності ключовим елементом суб'єктивної реальності, («Тоді як західна концепція проголошує, що індивід має належати до певної нації, але може вибирати, до якої саме належати, незахідна, або етнічна концепція не припускає такої широти поглядів. Чи то людина зоставатиметься у своїй спільноті, чи то емігрує до іншої, він завжди неминуче й органічно залишатиметься членом спільноти, в якій народився, і довіку нестиме на собі її печать. Одне слово, нація – це передусім спільнота людей, об’єднаних спільним походженням[87, с. 20-21]). принципово гібридним утворенням, до якого прилучаються шляхом ототожнення себе зі спільнотою за допомогою різнорідних і часто конфліктуючих ознак - політичних, регіональних, лінгвістичних, етнічних, релігійних, гендерних та інших»[32]. Основою сучасних концепцій політичної ідентичності більшістю науковців визнаються теорії генезису та еволюції націоналізму, націй і національної держави. Ці теорії розкриваються в працях західних науковців Г. Сміта, Б. Андерсена, Ч. Кейеса, Е. Геллнера, Е. Хобсбаума, У. Кімліки тощо, які визначили базові принципи формування ідентичності, що полягають в операціоналізації поняття громадянської (західної моделі) ідентичності та характеризуються розробкою складної системи, що включає: «…історичну територію, політико-юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію – ось компоненти стандартної західної моделі нації»[87, с. 20].

«Ідентичність – поняття психологічне, соціальне (соціально-психологічне), культурологічне. Вона являє собою стрижневий компонент самосвідомості й самовизначення суб’єкта»[52, с. 403]. Підходів до визначення політичної ідентичності є багато. Влучно говорить українська науковця Л. Нагорна: «Природно, що багатозначність терміна, ускладнена протилежними поглядами на його зміст, робить ідентичність предметом постійних дискусій, у ході яких поняття дедалі більше розмивається. Навряд чи З.Фрейд, якій увів поняття «ідентичність» для аналізу депресивних станів, сновидінь, відносин між батьками й дітьми, міг передбачити той величезний спектр значень, якого набув цей термін у наш час. Ним позначають і систему світосприймання, і «відчуття належності», і ареал особистісних самоідентифікацій, і об'єкт наукової рефлексії, і в усіх цих випадках концепт ідентичності лишається до кінця непроясненим. Хтось вбачає в ідентичності постійну константу, замінник категорії «національний характер» і один із багатьох зрізів політичної культури. Більшість дослідників розглядає ідентичність як дискурсивний конструкт, що постійно формується й реформується, відбиваючи як ситуаційні зміни, так і політичні цілі»[69, с.16]. Російський дослідник І. Денисов вважає, що політична ідентичність є одним із продуктів політичної свідомості, а також продуктом «об’єктивних» факторів, таких, наприклад, як структура політичного простору і його динаміка. Політична ідентичність сама може значно впливати на специфіку політичної свідомості. Тому вона, за певних умов і з відомими застереженнями, може розглядатися як складова політичної свідомості [29, с.57]. А. Іванова визначає політичну ідентичність як прийняття або відкидання особистістю певних форм політичного життя [41, с. 12]. Сучасна українська дослідниця Тіхонова вважає, що поняття політичної ідентичності може бути розкрите через три складові. В межах першої складової політична ідентичність визначається як сукупність політичних принципів, що служать нормативним підґрунтям відповіді на запитання «Хто ми?», тобто усвідомлення громадянами держави своєї політичної спільноти. В межах другої складової політична ідентичність – це сукупність уявлень, що задають унікальну сутність конкретної держави через його співвідношення з актуальними Іншими та маркування кордонів. Третя складова політичної ідентичності – це сукупність уявлень про минуле політичної спільноти, історичні події, що мають не абияку значущість для громадян держави та усвідомлення ними своєї політичної спільності[95, с. 28-34]. Проте, у найзагальнішому вигляді політичну ідентичність визначають як ототожнення себе суб’єктом політики із певною політичною позицією, ідеологією, партією, політичним лідером, що визнається іншими суб’єктами політичних відносин. « Її сутність полягає в потребі суб’єкта належати до «собі подібних», що зумовлено природою людини. Ідентифікація означає процес ототожнення себе із «значними іншими». В якості такого «іншого» може виступати більш-менш широка соціальна група, етнос, соціальний інститут. Для успішної ідентифікації важлива наявність яскравого представника такої групи або ж символів тієї чи іншої цілісності…Людині ідентифікація дає відчуття внутрішньої гармонії із собою, соціумом, епохою, світом»[89, с. 308]. Російський дослідник Пантін вважає, що «політична ідентичність більшістю тлумачиться як сукупність найбільш значущих політичних орієнтирів, які в багато чому визначають політичну поведінку і політичні основи людини. Самоідентифікація розглядається як процес вибору людиною тієї чи іншої ідентичності, а також процес формування такої ідентичності. Політична і цивілізаційна самоідентифікація – це процес вибору окремими людьми і цілими соціальними групами своєї цивілізаційної і політичної ідентичності, ототожнення себе з певною цивілізаційгою і політичною спільнотою»[73, с. 29].

Існує різна класифікація типів політичної ідентичності, де класичною визнається оцінка прихильності до політичної ідеології за шкалою «лівий-правий», яка в нових політичних умовах набуває іншої інтерпретації і з певними застереженнями може використовуватися для оцінки цього складного та багатовимірного явища. Виділяються типи ідентичності за тривалістю (ситуаційна, трансверсальна), за суб’єктом (індивідуальна, групова: етнічна, національна тощо) чи об’єктом (партія, ідеологія, регіон, держава тощо). Кожний з цих підходів, беззаперечно, має свою раціональність, але не враховує всіх факторів формування політичної ідентичності, тому всебічне та комплексне дослідження повинно відбуватися шляхом їх поєднання. Відповідно, є всі підстави говорити про різні види політичної ідентичності: етнічну, національну, партійну, ідеологічну, зовнішньополітичну тощо. Проте, варто мати розуміння того, що всі ці диференційні відтінки маються системне значення, а тому можуть виступати елементами і водночас факторами формування загальної політичної ідентичності особи, нації, чи держави.

Існує також рівнева структура ідентичності. Л. Нагорна бачить її так: «На першому рівні перебуватиме так звана базова ідентичність – у це поняття вкладається особистісне самовизначення. На другому розміщуватиметься кластер соціокультурних ідентичностей – вікових, професійних, територіальних, гендерних, етнічних, релігійних та інших. На третьому – основоположна для кожного соціуму національно-громадянська ідентичність, а також цивілізаційні, транснаціональні, глобальна ідентичності»[69, с. 19].

Серед класичних факторів формування політичної ідентичності, що згадувались в базових концепціях, можна виділити індивідуальну мобільність та соціальне оточення, а сучасні політологічні дослідження додають ще три фактори - етнічний, професійну групу, місце проживання. Кожний з цих факторів впливає на систему цінностей і стереотипів, психологічні особливості та політичні позиції особистості, але важелі їх впливу різняться між собою, і залежать від багатьох чинників, серед яких тип політичної культури та традиції стратегічної культури держави.

«Починаючи від Конта й Мілля й закінчуючи теоретиками-модерністами, еволюційна перспектива обіцяла як утвердження статусу нації, так і його подолання, оскільки людство вироблятиме дедалі ширші, повніші й могутніші одиниці єднання»[87, с. 151]». Свого часу Ентоні Сміт писав: «Індивіди, так би мовити, можуть не тільки зберігати вірність своїм родинам, селам, кастам, містам, регіонам, релігійним спільнотам, класовим і родовим ідентифікаціям, але й відчувати на різних рівнях ідентифікації свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. За приклад тут править стародавній світ, коли греки почувалися членами поліса або субетносу (дорійцями, іонійцями, еолійцями, беотійцями, що, згідно з їхнім правом, становили справжні етнічні ідентичності), а водночас і членами еллінської культурної етнічної групи»[87, с. 33]. Цей приклад яскраво ілюструє існування пасіонарної гармонійної дихотомії політичної ідентичності, що включає етнічний чи/і національний компонент, а також зовнішньополітичну складову, яка в свою чергу також має свою внутрішню диференціацію.

Щодо конкретно зовнішньополітичної ідентичності, то варто наголосити на тому, що навіть саме поняття в українській політології досить молоде і досі остаточно не сформоване. Тезаурус даної проблематики чітко не оформлений. Українська дослідниця Катерина Шинкарук, яка займається проблемами зовнішньополітичної ідентичності використовує даний термін, проте ототожнює його з терміном «державна ідентичність»[101], що на нашу думку є не зовсім коректним і дещо однобоким, адже хоча дана категорія і має деяке зовнішнє спрямування, проте не охоплює всього спектру своєї сутності і може бути синонімом міжнародної суб’єктності, що має швидше політико-правове, аніж суто політичне коріння. Інша українська науковиця Олена Добржанська взагалі не виділяє терміна «зовнішньополітична ідентичність» і в контексті дослідження інтеграційних процесів локального і глобального масштабів використовує такі терміни як «українська ідентичність», «радянська ідентичність», «російська ідентичність», «європейська ідентичність» і зауважує, що всі ці види ідентичностей одночасно присутні в українському суспільстві[32]. Загалом, можна погодитися з такою позицією в частині співіснування різних ідентичностей у єдиному локальному просторі та часі, що породжує так звану «кризу ідентичності» (Надзвичайно гостро екзистенційна значущість ідентифікації проявляється в ситуаціях її деструкції або практично повної відсутності. У таких випадках говорять про кризу ідентичності, дефіцит ідентичності, дифузію ідентичності тошо. Патологія ідентифікації переживається як стан розгубленості, розладу із собою, втрати, загубленості, непотрібності для когось, самотності. Все це болючі, негативні страждання, які ослабляють людину. її волю до життя, боротьби, творчості. Саме в результаті співіснування багатьох ідентичностей в Україні утворюється такий стан), проте доречним тут бачиться розмежування вищезазначених категорій у такі собі два антагоністичні табори: до першого варто віднести поняття «української ідентичності», адже воно абсолютно конкретно виражає внутрішню суть у контексті міжнародної політики і зовсім не співставне з будь-якими зовнішніми цілями, претензіями, чи якостями у плані інтеграційного процесу й швидще виражає суть ідентичності українців як політичної нації. Відповідно до другого табору логічно було б віднести такі поняття, як «радянська ідентичність», «російська ідентичність», «європейська ідентичність» і вважати їх різновидами зовнішньополітичної ідентичності українців як знову таки тієї ж політичної нації, що перебуває на стадії свого формування.

Саме тому, на нашу думку, категорія «зовнішньополітичної ідентичності» містить у собі два компоненти:

1. ментальний (цей компонент виражає історико-культурну сутність етнічної сторони нації та її спорідненість з іншими націями, чи наднаціональними утвореннями. Саме цей компонент має своїм підґрунтям глибинні архаїчні витоки, які формували етнічну психологію, свідомість і культуру продовж тисячоліть, сприймається як аксіома і потребує найбільше зусиль та часових ресурсів для трансформації);

2. політико-правововий (відображає рівноправність держави у відносинах з іншими державами та наддержавними утвореннями і утворюється шляхом націєтворення, що включає передусім політизацію етнічності і формування політичної нації, а також курсу, спрямованого на державне будівництво).

Відповідно, зовнішньополітичну ідентичність можна визначити як продукт глобалізації, що означає історично й культурно обґрунтовану ідентифікацію особи/нації себе з іншим суб’єктом зовнішньополітичних відносин (це може бути історична, вже не існуюча сутність, як Радянський Союз, сучасна держава, чи міждержавне обє днання) на рівні ментально-духовної спорідненості, а також політичну індивідуальність та незалежність на світовій політичній арені. «Йдеться про ідею державотворення багатоетнічних мас народів, які історично опинилися на одній геополітичній площині і – задля захисту самої своєї політичної екзистенції – збудувати собі ситуативно «незвичайну» наддержавну конструкцію»[9, с. 32], а також про державу як суб’єкта міжнародних відносинах в глобалізованому світі.

Також варто розмежувати поняття «зовнішньополітичної ідентичності» та «інтеграційного вибору», адже вони співвідносяться між собою як проблема і її вирішення, яке передбачає кілька альтернативних варіантів. Крім того, якщо зовнішньополітична ідентичність має суто ментально-правові характеристики, то інтеграційний вибір часто спирається ще й на фактор економічної доцільності.

Так само не варто плутати поняття «зовнішньополітичної ідентичності» та «зовнішньополітичної ідентифікації». Тут мова йде про два види зовнішньополітичної ідентичності в залежності від критерію ситуативності. Зовнішньополітична ідентифікація часто носить штучний, залежний від випадку і певних обставин характер і є продуктом маніпуляції. Таку ідентичність називають ситуаційною. Вона зумовлена тією чи іншою ситуацією та пов’язана безпосередньо з політичною практикою і відносно легко змінюється. Особливість ситуаційної ідентичності полягає в тому, що в ній немає прийняття особистістю інтеріоризованих норм та правил практики і схем сприйняття та оцінювання політичної позиції, що ідентифікується. Індивід, що володіє ситуаційною ідентичністю ще не є самостійним політичним суб’єктом, бо не створює своєю ідентичності. Тобто вважається, що ситуаційна політична ідентичність нав’язується індивіду ззовні. Інша ж є більш широким поняттям і включає в себе не лише природну/нав’язану позицію громадськості щодо ідентифікації себе із зовнішнім світом, але й раціональні для цього історико-ментальні підстави. Тут мається на увазі так звана траверсальна ідентичність. Вона подовжується у часі, тобто є устаткованою та проявляється на основі внутрішньої роботи суб’єкта з оцінки та сприйняття ситуаційних ідентичностей. Така позиція може бути сформована тільки на підґрунті поєднання усвідомлення позиції, що буде ідентифікована та ціннісних орієнтацій та політичних установок індивіда.

Добржанська дає наступний перелік факторів формування зовнішньополітичної ідентичності, до яких відносить дві групи:

1. «чинників (історичних, культурних, релігійних, географічних, геополітичних, етнічних та ін.);

2. механізмів (саморегуляції, соціалізації, урбанізації, ідеологізації та ін.)»[32].

Яновська пропонує дещо іншу схему. На її думку «…політична ідентичність формується під впливом явищ трьох типів: психологічної діяльності суб’єктів, системи цінностей і стереотипів і специфікою політичної позиції»[107].

Виходячи з позиції про бінарну структуру зовнішньополітичної ідентичності, яку описано вище, на нашу думку, основними факторами її формування, можуть служити такі дві великі групи факторів:

І. Об’єкти та суб’єкти політики ідентичності:

- Менталітет;

- Суспільна пам'ять;

- Загальна і політична культура, як історичний транслятор ментальності, в тому числі і її політичних аспектів;

- Політична свідомість;

- Географічна детермінанта;

- Національна ідентичність, що включає в себе також сформованість політичної нації;

- ЗМК як інструмент корекції та формування національної та зовнішньополітичної ідентичності;

- Політичні еліти та державна влада як суб’єкти формування зовнішньополітичного курсу та вироблення міжнародної політики держави.

ІІ. Процеси:

- Державотворення;

- Націєтворення;

- Інтеграція;

- Модернізація.

При цьому варто зазначити, що, як вдало підкреслила українська дослідниця Л. Нагорна: «У найширшому значенні ідентичність – це один з головних механізмів особистісного освоєння соціальної реальності, фундамент системи смислоутворення на основі індивідуального чи групового вибору. Поняттям «ідентичність» передається здатність особи чи групи усвідомлено й адекватно визначати своє місце в соціумі і коло тих опорних цінностей, які диктують стиль їхньої поведінки. Ідентичність окреслює символічне поле, яке засвідчує включеність індивіда у соціум, створює системи соціально значущої орієнтації. Ідентичність – найважливіший акт самоусвідомлення суспільством і у ньому кожною особистістю самих себе, сутнісних основ свого буття в історії... Проблема ідентитету й ідентифікації – це проблема того, як мислить, відчуває й діє людина в усіх формах своєї втіленої єдності зі своєю історією, культурою, духовністю, з позицій будь-якої форми свого соціально, економічно, політично тратифікованого буття». Така позиція тільки підтверджує особливу роль менталітету, як культурно-психологічного утворення, в формуванні ідентичності і, зокрема ідентичності зовнішньополітичної.

Ще донедавна єдиним суб’єктом міжнародних політичних відносин традиційно вважалися національні держави, проте, форма націоналізму, ширшого за обсягом і масштабами від «нормальної» компактної нації, вже існує. Це так звані «паннаціоналізми». Їх можна позначити як об єднання в єдиній культурно-політичній спільноті кількох, здебільшого суміжних держав, на основі спільних культурних рис або спорідненості культур. Саме вони в сучасних умовах поряд з національними державами поділяють статус учасників міжнародного політичного життя. «Сьогодні народи Заходу вступають до передпостнаціональної ери свого існування, яка характеризується «занепадом» національної ідеї, «послабленням» націоналізму та «вичерпанням» класичної ролі національної держави. Народи Східної Європи, у тому числі український, входять до національної ери, котрій притаманні зростання впливу національної ідеї, піднесення націоналізму, прискорене національно-державне будівництво тощо»[43, с. 165]. Проте, варто зазначити, що в силу обставин, які склалися та політико-економічних амбіцій України, як молодої держави, яка прагне розвиватися так би мовити «в ногу з часом», перед нею стоїть потрійне завдання і важкий шлях, який розвинені європейські держави проходили століттями, а для України він повинен відбутися у скороченому часовому варіанті – це державне будівництво, націотворення та інтеграційний вибір, як останній виклик глобалізації, не кажучи вже про всі виклики, перепони, протиріччя і контрреакції, з якими наша держава стикнулася на шляху модернізації.

Варто детальніше розглянути ці моменти детальніше. «Фрідріх Майне перший став розуміти (1908) Kulturnation, переважно пасивну культурну спільноту, і Staatsnation, активну, самовизначальну культурну націю»[87, с. 17]. Вже пізніше почали розвиватися ідеї націотворення у політичному сенсі цього слова. У зв’язку з цим дані концепції виявилися актуальними і на пострадянському просторі, де гостро постала проблема формування політичних націй та державного будівництва. З явилися транзитологічна наука. На сучасному етапі розвитку парадигми транзитології кінцевим результатом посткомуністичних трансформацій більшість дослідників вважають заздалегідь заданий «демократичний транзит[53, с. 47]. При цьому характерною рисою суспільно-політичних трансформацій у пострадянських країнах є те, що на відміну від «класичних» поставторитарних транзитів, тут одночасно доводиться вирішувати проблему політичних і економічних реформ, а також розбудови державних інститутів, адже ринкові та демократичні перетворення у латиноамериканських і південно-європейських країнах відбувались на тлі усталених державних інститутів та заздалегідь досягнутої національної єдності. Зокрема, німецький дослідник Клаус Оффе відмічає не подвійний (політичні та економічні реформи), а потрійний характер, посткомуністичного транзиту, що відбувається на тлі процесів державотворення[115]. При цьому, як підкреслює класик транзитології Растоу в процесах суспільно-політичних перетворень велике значення відіграє чинник національної єдності, розуміючи під цим поняттям стабільні територіальні межі держави і склад громадян, міцність і достатню поширеність відчуття приналежності до певної політії і національної спільноти[65, с. 69]. Саме необхідність у розбудові державних інститутів та формуванні політичної нації як основних передумов становлення суверенної держави обумовлює всю складність та багатовимірність посткомуністичного транзиту. При цьому, як зазначають відомі вчені-транзитологи Альфред Степан та Хуан Лінц, процес державотворення історично та концептуально відрізняється від проблеми вирішення «національного питання», тобто формування політичної нації у межах новоствореної нації-держави (nation state)[113, с. 242]. Враховуючи зазначені чинники, відомий британський фахівець з української проблематики Тарас Кузьо обґрунтовує доцільність виділення процесів націєтворення (формування консолідованої політичної нації) в окрему складову cуспільно-політичних трансформацій і таким чином підкреслює четвертний характер посткомуністичного транзиту. Для формування політичної нації Україні довелося напрацювати солідний старт у формі політизації етнічності як основної передумови націєтворення. Що ж таке «політизація етнічності»? Дж. Ротшильд слушно зазначав, що політизувати етнічність – це:

«1)переконувати людей, що політика є корисною справою для здоровя їх культурних цінностей;

2) стимулювати їх зацікавленість і стурбованість цим зв’язком;

3)мобілізувати їх, тобто перетворити на самосвідомі етнічні групи;

4)спираючись на ці усвідомлення, стурбованість та групову свідомість, «спрямовувати їх поведінку на діяльність на політичній арені.

Така політизація етнічості, - підкреслює класик етнополітології, - в кінцевому підсумку може прискорити, загальмувати або взагалі зупинити політичну інтеграцію держав, може легітимізувати або де легітимізувати їх політичні системи та стабілізувати або підірвати їх режими й уряди»[117]. Сам процес політизації етнічності умовно можна поділити на три основні етапи:

а)набуття політичної свідомості;

в)політична мобілізація;

с)вихід на політичну арену.

На першому етапі члени етнічної спільноти набувають політичної свідомості. Внаслідок синтезу з раніше існуючою свідомістю виникає етнополітична свідомість – усвідомлення людиною своєї належності до етнічної спільноти, її місця, ролі й призначення в етнонаціональній структурі та у політичній системі суспільства і у світі взагалі, розуміння етнополітичних процесів і відносин, а також здатність приймати адекватні етнополітичні рішення та готовність шукати поліваріантні, компромісні шляхи їх реалізації.

На другому етапі має місце політична мобілізація етнічності, під якою розуміється перетворення етнічностей із психологічного, культурного або соціального чинника на політичну силу з метою зміни або зміцнення системи структурної нерівності між етнічними спільнотами. Досить велику роль тут відіграють представники етнічної еліти, яких з легкої руки Дж. Ротшильда на Заході називають «політичними антрепренерами».

На третьому етапі політизована і мобілізована етнічність виступає на арену політичного життя, голосно завляючи про свої цілі й наміри і починаючи рішуче діяти у напрямку їх реалізації[87, с. 222]. Політизація етнічності в кінцевій меті – це процес виходу етнічних спільнот на політичну арену і перетворення їх на суб’єкти історії. По-суті, йдеться про націє творення, як процес і кінцеву мету. Варто зазначити, що з цим завданням українські політичні антрепренери впоралися так само фрагментарно, як і з усіма процесами -державо та націєтворення в цілому, а тому маємо другий варіант розвитку подій за Ротшильдом. Проте, як своєрідне виправдання такої невдачі можна навести тезу Ентоні Сміта, який слушно зауважує: «Процес політизації етнічності має глобальний характер. Він відбувається і ще довго відбуватиметься у всіх полі етнічних країнах»[87, с. 201]. Україна – не виняток, тому процеси політизації етнічності ще довго будуть фоном для суспільно-політичних перетворень у нашій країні.

Можна в українському випадку вважати поняття етнічної та національної ідентичності майже синонімічними, адже Україна – це національна держава, більшість населення якої складають етнічні українці. Лише політизована етнічність чи етнічності можуть заслуговувати на звання нації. Еліти, використовуючи інструмент націоналізму, створюють нації у ході дискурсів

етнічної диференціації. Політизація української етнічності проводилася нераціонально і фрагментарно. Саме тому зараз ми стикаємося з проблемою націотворення в той час як розвинуті Європейські країни знаходяться на ступінь вищому щаблі – розв’язання проблем інтеграції та дезінтеграції. Національна ідентичність – політизована суть етнічної ідентичності. Якщо етнічна ідентичність ґрунтується на певній системі об'єктивних ідентитетів –расових, культурних, психологічних (антропологічний тип, мова, релігійні догмати, традиційна обрядовість), то конституїтивною основою національної ідентичності виступають ознаки, значно менш «відчутні на дотик» – свідомість, політична воля, громадянство. Як правило, у цій боротьбі за «смисли» йшлося не про роль культурних факторів, а про функції політичних ідей, про інтерпретацію понять у такий спосіб, щоб вони могли допомагати інститутам вирішувати легітимаційні завдання, у тому числі й шляхом маніпулювання свідомістю. При цьому вирішальну роль відігравало специфічне розуміння й трактування минулого («memoria»). Саме тому національно-етнічні феномени нашого часу неможливо розглядати поза тим змістом, який вкладається державами й політичними силами у концепції історичної пам'яті. Інтегративна здатність категорії «національна ідентичність», таким чином, прямо залежить від співвідношення етнонаціонального і загальногромадяського змісту, який у неї закладено. Вона тим вища, чим дійовіша горизонтальна ідентифікація членів спільноти. Така ідентичність формує національну самосвідомість і сприяє поглибленню інтеграційних і консолідаційних процесів у суспільстві, злагодженому функціонуванню соціальних структур. Водночас вона убезпечує від різних соціальних загроз, що можуть виникати на ґрунті аномії, фрустрації, маргіналізації та інших супутників сучасної цивілізації. «Там, де процес формування політичних націй ще не завершився, правляча еліта тяжіє до закріплення у масовій свідомості етнічних стереотипів і концентрує увагу соціуму на діахронній інформації – етнічній пам'яті, звичаях, традиціях, національній символіці. Більш мобільні в інформаційному відношенні політичні нації віддають перевагу синхронній інформації, тобто всьому тому, що забезпечує розв'язання загальнозначущих для етнополітичного організму проблем, зокрема, проблем пошуку власної ніші у геополітичному просторі, налагодження взаємовигідних зв'язків із партнерами, економічної та інформаційної безпеки.

Трансформації як в Україні, так і у пострадянських країнах в цілому, вочевидь виходять за рамки парадигми поставторитарного транзиту, оскільки передбачають одночасне вирішення таких фундаментальних завдань, як розбудова державних інститутів і націєтворення, паралельно із демократизацією та впровадженням ринкових реформ, не кажучи вже про складний вибір політичної інтеграції як останнього виклику надзвичайно динамічних тенденцій глобалізації. Розглядаючи посткомуністичні трансформації у колишніх радянських республіках можна стверджувати, що вони поєднують у собі поставторитарний та постімперський транзит. Британська дослідниця Сара Вітмор справедливо підкреслює, що пострадянські республіки успадкували від СРСР «протодержави», які не були сформовані з метою здійснення функцій суверенних держав і не мали відповідного інституційного потенціалу, необхідного для управління незалежною державою. Колишнім радянським республікам особливо бракувало основних атрибутів державності, таких як визначені та міжнародно визнані кордони, лояльні громадяни, та ключові інститути, зокрема, національні армії. С.Вітмор вказує дві основні причини слабкості пострадянських держав: 1) паралізуюча роль Комуністичної партії, яка узурпувала державні функції та залишила державні інститути нерозвинутими та без відповідного досвіду функціонування; 2) зосередження у Москві процесів прийняття усіх ключових рішень, що не давало республіканським державним інститутам можливості здійснювати власні функції[118].

Відсутність розвинених і дієвих державних інститутів також обумовила

зовнішньополітичну слабкість пострадянських країн і вразливість до зовнішніх впливів через слабку міжнародну суб’єктність, що слугує платформою для оформлення зовнішньополітичної ідентичності держави на міжнародній арені. Натомість формування міжнародної суб’єктності пострадянських країн відбувалось на тлі процесів «розлучення» з імперією, центром якої виступала Росія, при чому зазначені процеси для різних країн

перебували на різній стадії завершеності. Отже, постімперська парадигма також дозволяє врахувати значну роль довготривалих зовнішніх впливів з боку Російської/Радянської імперії на суспільно-політичний розвиток пострадянських країн, що обумовили не лише їхню внутрішньополітичну слабкість, але й пошук альтернативної зовнішньої «опори» в процесі становлення їх міжнародної суб’єктності. До того ж, завершення холодної війни перемогою західних цінностей ліберальної демократії і ринкової економіки та дискредитація комуністичної ідеології обумовили істотне залучення міжнародних організацій, США і країн Західної Європи у трансформаційні процеси на пострадянському просторі. Таким чином, усі посткомуністичні країни опинились у просторі впливу великих держав: США та ЄС, а також РФ як колишньої імперії. Водночас посткомуністичний транзит формує не лише аналітичні, але й нормативні рамки, задаючи вектор внутрішньополітичних перетворень у бік демократизації пострадянських країн як єдиного шляху їх соціалізації, тобто набуття міжнародної легітимності у зв’язку з делегітимізацією ідеології комунізму.

Таким чином, для пострадянських країн всі аспекти постімперського транзиту в тій чи іншій мірі мали також і зовнішньополітичний вимір: державотворення та націєтворення – як відокремлення від імперії, демократичні та ринкові перетворення як приєднання до міжнародної демократичної спільноти, чи навпаки – підтримка зв’язків з колишньою імперією задля обмеження впливу з боку Заходу на внутрішньополітичні процеси. На тлі наростання процесів глобалізації це обумовило «загальну інтернаціоналізацію внутрішньої політики в цих країнах»[109, с. 228], що зазнавала істотного впливу з боку колишньої імперії та водночас у різній мірі визнавала потребу засвоєння демократичних норм і стандартів як форми легітимізації новостворених держави на міжнародній арені. У даному контексті важливими також виявилися проблеми формування нового типу демократичної політичної культури участі та політичної свідомості суспільства, адже «…нагальним є пошук політичного обличчя нації, щоб знову не опинитися в сфері політики постійних компромісів і конформізму, який на довгий час закріпився в українській нації як ознака її політичної свідомості і культури»[75, с. 37]. Ці перетворення відбуваються і досі. Наявність в політичній культурі маргінального складу спричинила формування своєрідної біполярної моделі, яка поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до навколишнього світу. У політичних процесах ці типи менталітету виявляються, з одного боку, у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, а з іншого боку – в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави. Взаємозалежність політичної культури і політичних процесів підтверджує сучасний період державотворення, коли недосконалість політичних структур і низький рівень політичної культури

відносяться до групи основних причин, що заважають соціально-економічному та політичному розвитку України.

Отже, нові незалежні держави, що зреклись делегітимізованої комуністичної ідеології, проте ще не встигли позбавитись її тоталітарної спадщини, опинились у ситуації, коли єдиним шляхом отримання міжнародної легітимності стало засвоєння західних норм та цінностей. При цьому пострадянські країни були вимушені шукати комплексні відповіді на виклики постімперського транзиту або у відтворенні внутрішніх зв’язків із РФ (як колишнім центром Російської імперії та СРСР), що в умовах їх незалежності, принаймні де-юре, набули також зовнішньополітичного характеру, або у пошуку альтернативних моделей розвитку, в якості якої рядом країн було обрано європейську інтеграцію, що також вирішувала питання як внутрішньополітичного напрямку реформ, так і зовнішньополітичного вектору. Таке формування внутрішніх моделей розвитку за допомогою зовнішньої підтримки, з одного боку, було цілком закономірним у контексті постімперського транзиту, оскільки у певній мірі відтворювало усталений взаємозв’язок «центр-периферія», а з іншого боку – заповнюючи посткомуністичний ідеологічний вакуум, обумовлювало їх подальшу несамостійність у формуванні державної політики та навіть домінування зовнішньополітичних процесів над внутрішньою політикою.

Якщо узагальнити, то для формування зовнішньополітичної ідентичності України важливе значення мали два основні полюси:

1. Перемога по закінченню війни ліберальних цінностей, а отже цінностей Заходу, що спричинило взяття за орієнтир у виборі зовнішньополітичної ідентичності саме їх, як єдиноможливого способу легітимації на світовій арені;

2. Водночас відносини з Росією відігравали ключову роль у процесах посткомуністичних трансформацій та формування міжнародної суб’єктності пострадянських країн. У цьому контексті РФ відіграє роль того «Іншого», відносно якого конструюється міжнародна суб’єктність, а отже, й зовнішньополітична ідентичність пострадянських держав. Зокрема, для країн Балтії, які практично одразу визначились із європейським вектором подальшого розвитку, Росія відігравала роль «Іншого», дистанціювання від якого мало забезпечити відхід від комуністичного та імперського минулого і гарантувати їхню міжнародну суб’єктнітсь. Натомість у країнах, що обрали шлях розвитку, альтернативний демократичним перетворенням (наприклад, Білорусь і країни Центральної Азії), міжнародна легітимація чинної влади навпаки забезпечується за підтримки Москви, що вкладає зовсім інший зміст в роль Росії як «Іншого» для цих країн. При цьому, враховуючи культурно-історичні особливості українсько-російських відносин, особливе значення Росії в процесах формування незалежної України обумовлює її провідну роль у становленні зовнішньополітичної ідентичності України на його найбільш базовому рівні – рівні забезпечення суб’єктності України як міжнародного актора.

Таким чином, маємо транзитологічну залежність України від Заходу і Росії. Забігаючи на перед, відзначимо: цікавим є той факт, що ментальна залежність повторює попередню схему. Тому постає питання: а може і модернізаційно-інтеграційна стратегія для України буде ефективною лише за умови врахування таких очевидних залежностей?

Варто відзначити, що різні елементи політичної ідентичності зберігаються в історичній пам’яті так званого «колективного Я». Історія та пам'ять про минуле є значущим смисловим та змістовним джерелом ідентичності. Вважається, що політична ідентичність є своєрідною комбінацією уявлень про різні елементи минулого того чи іншого суспільства, які логічно осмислені продовж віків, структуровані та задають зміст і напрямок самовизначення політичної спільноти. Джерело ідентичності знаходиться не просто в історії, але й в процесі інтерпретації та розповідання історії. Суб’єкт не тільки відбиває історію, але й сам створює її контекст, коли актуалізує або ігнорує ті чи інші її частини. Така точка зору притаманна конструктивістам. Вони визнають, що історія та минуле є одними з джерел політичної ідентичності. Але історія сама по собі не стає підґрунтям політичної ідентичності, скоріше ідентичність – це результат особливим чином інтерпретованої та сконструйованої історії. Одним із перевірених засобів та ресурсів, що можуть бути використані для легітимації політичного режиму та мобілізації мас є минуле народу та держави.

Не можна також не згадати про географічну детермінанту в контексті формування зовнішньополітичної ідентичності. Україна історично і географічно розташована на перетині двох різних цивілізацій, двох світів, культур Заходу і Сходу, що не може не впливати на постійний процес самоідентифікації соціуму. Самоідентифікація – це завжди вибір. Західна соціокультурна система має модель конкурентного щодо держави громадянського суспільства з автономними структурами, цінностями індивідуалізму, свободи вибору, правової захищеності могутнього класу економічно самостійних приватних власників, вільних громадян. Для суспільного устрою Сходу характерні цінності колективізму, поваги до авторитету старших, держави, домінування держави над суспільством, що робить його більш «лояльним» у відносинах з державою, а структури суспільства «слухняними» і їй підпорядкованими. На відміну від суспільного устрою Заходу, який характеризується встановленням сталої рівноваги між державною владою та приватною власністю, що гарантує самостійність індивіда у різних сферах життєдіяльності суспільства, можливість перетворення суспільної системи відповідно до своїх інтересів та ідеалів, на Сході людина могла діяти лише в рамках наперед заданих стереотипів соціальної поведінки, залишалася осторонь процесів соціально-політичного життя. В окремих країнах усі права щодо розпорядження надрами, землею, виробничими потужностями, навіть особистим життям індивіда, були зосереджені в руках державного апарату. Зрозуміло, що за таких обставин як політичній еліті без авторитетного лідера з чіткою програмою стратегічного розвитку, так і пересічним громадянам, які не мали досвіду демократичного життя, на перехідному етапі важко було визначитися зі стратегією напрямку розвитку. Український національний характер не лише поєднав контрастні риси двох цивілізаційних ознак і відповідно концепцій індивідуалізму та колективізму, а й, не позбувшись характерних рис радянської доби, зазнав значного тиску глобальних змін. Як засвідчують реалії сьогодення, ще складніша практика реалізації обраної стратегії, хоча правильність вектора розвитку на тлі загальносвітових цивілізаційних процесів не викликає заперечень. Звернення до ідеї громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави в умовах глобалізаційного розвитку на рубежі ХХ-ХХІ століть є закономірним явищем і відповідає світовим тенденціям, але національна модель її реалізації потребує наукового обґрунтування з урахуванням менталітету народу, а також цілеспрямованої політики. Метою дискусії щодо ідентичності України є не повернення до колишнього ідеалу ідентичності чи сприйняття запозиченого готового її варіанту, а формування нового її змісту, який відповідав би сучасним потребам.

На особистісному рівні суб’єкт синтезує масу різноманітних, суперечливих його культурі цінностей і настанов, але перш за все, він їх розділяє, оцінює, спів ставляє, щось обирає за основу синтез. Ще складнішим є вибір між цінностями західними і незахідними, оскільки це комплекс матеріальних і нематеріальних чинників, які треба знати і свідомо оцінювати. Відтак проблема вибору між західними і незахідними цінностями, між різноманітними типами цивілізацій не виключена з порядку денного.

Сучасна ідентичність формується вже у глобальному просторі, насиченому впливом сучасних комунікаційних засобів, що робить проблеми особистісного націокультурного самовизначення ще більш актуальними та більш складними. ЗМК як четверта влада спільно з політичними елітами здатні не тільки коригувати, а й докорінно змінювати вектор і основні концептуальні засади динаміки зовнішньополітичної ідентичності як в інтересах держави і її громадян, так і з ціллю маніпуляції суспільною свідомістю, створюючи симулякри ідентичності заради власних бюрократичних інтересів та владних амбіцій. На жаль, другий сценарій в Україні є найбільш поширеним і це на даному етапі розвитку – одна з найнагальніших проблем, яка потребує першочергового вирішення.

Отже, можна зробити висновки про те, що явище зовнішньополітичної ідентичності багатоаспектне та поліфункціональне: від історико-ментального самоусвідомлення до політико-правової міжнародної суб’єктності, а фактори її формування багатоманітні і різнорідні: від ментальності як стрижня ідентичності до суб’єктів і якості політики її формування. Що стосується країн посткомуністичного табору, в тому числі і України, то тут проблема ускладнюється ще й паралельністю перебігу і та локалізацією в часових рамках життєво важливих для країн процесів державного будівництва, націє творення та інтеграційного вибору, не кажучи вже про всі труднощі модернізації.