Вплив менталітету на вибір зовнішньополітичного інтеграційного вектора України

Дослідники дедалі частіше пишуть про своєрідний культурологічний імперіалізм – глобалізація диктує людині певні, значною мірою уніфіковані, норми поведінки, правила спілкування, манери. В уяві філософів уже почали вимальовуватися обриси нового, гуманітарного універсалізму, орієнтованого на культурну інтеграцію, загальнолюдські ідеали й цінності. Проте культурна поліфонія світу ставить перепони для уніфікації, породжує протиріччя і конфлікти. Глобалізація супроводиться фрагментацією й химерно переплітається з нею. Навряд чи вдало сконструйовані формули глобалізації передають усю складність взаємовідносин на цивілізаційних стиках, допомагають до кінця зрозуміти підґрунтя «війни й миру культур». Адже на практиці далеко не завжди вдається поєднати політичні принципи конституційних демократій із цінностями, які вважаються пріоритетними в локальних культурах. І саме соціокультурні відмінності створюють, за Дугласом Нортом, той «ефект колії», який змушує ту чи іншу державу рухатися у заданому напрямі з украй обмеженими можливостями вибору[69, с. 272]. Сучасна світова ситуація вимагає від вчених, що працюють в гуманітарній сфері замислитися про причини та джерела ефективного розвитку тих чи інших національних спільнот у глобальному світі, а також про ефективність форм соціальної організації суспільства. Процеси глобалізації та інформатизації суттєво впливають на політичну ідентичність та політичну самоідентифікацію посттоталітарних суспільств, які переживають складні процеси зміни політичної та соціально-економічної системи. Вже відомо, що процеси глобалізації розмивають національні кордони і стимулюють атомізацію та індивідуалізацію суспільства. «В епоху глобалізації національно-державний рівень ідентифікації підмінюється знайомими символами, що народжує загальний глобальний інформаційно-комунікативний простір». В результаті можливі наступні варіанти використання феномену ідентичності та менталітету, як її основи в зовнішній політиці:

1. Пошук консолідуючих особливостей, які об’єднують суспільство та політичну еліту та їх мобілізація задля ефективної політики. Такими орієнтирами в контексті ментальності та ідентичності можуть стати гармонійне партнерство та співробітництво як з країнами ЄС, так і з Росією;

2. Так звана симулятивна реальність і можливість формування політичними антрепренерами, що приходять до влади одні на зміну іншим, симулякрів зовнішньополітичної ідентичності таким чином, як це вигідно конкретній політичній владі. Зовнішньополітична ідентичність в даному контексті перетворюється на дуже ефективний інструмент маніпуляції і призводить до соціально-політичної деструкції держави та суспільства.

Поява поняття «мультикультурного», «подвійного» громадянства та космополітизму сприяє виникненню множинної культурної та політичної ідентичності. І ця тенденція найближчим часом буде тільки зростати. Намагання сучасних європейських держав зберегти та відтворити загальний культурний простір зустрічають опір двох різноспрямованих векторів соціокультурного розвитку. З одного боку – це культурний та інформаційний глобалізм. З іншого – розпад національної солідарності під тиском особливих потреб субкультурних спільнот. Нове глобалізоване та інформатизоване суспільство засноване на радикальних перетвореннях традиційних структур та принципів самоідентифікації. «Недосформовані ідентичності (а вітчизняна національно-громадянська є саме такою) особливо вразливі перед натиском нових глобалізаційних викликів. За умов відсутності цілісного бачення національних інтересів і приоритетних стратегічних цілей індивідуальні, групові, професійні та інші різновиди ідентифікаційних установок перебувають у стані конфліктної взаємодії і створюють критичний рівень аксіологічної демаркації із взаємонакладанням справжніх та уявних деформацій. Парадокси запізнілого націєтворення обертаються конфліктами цінностей і викривлені гетеростереотипи. Полярні ідентифікації створюють

феномен суспільного розмежування, яке в суспільстві часто сприймається як розкол»[69, с. 6].

Глобальна криза ідентичності співпадає із закінченням холодної війни і початком нового етапу цивілізаційного розвитку, який отримав назву глобалізаційного. Змінюючи кордони, економічну і політичну ситуацію в світі. Глобалізація не може видозмінювати базові психологічні та культурні процеси, до числа яких належить також усвідомлення людиною і державою своєї причетності до певних соціальних і ціннісних культур. У перехідний, біфуркацій ний період розвитку для більшості громадян і держав виникла необхідність уточнення їх геополітичної і ціннісної самоідентифікації, визначення свого місця у глобальному світі»[89, с. 300].

Тому зміна ідентичності усього суспільства є однією з найважливіших функцій модернізації його соціально-політичної системи. Але завжди треба пам’ятати, що найбільш ефективним ресурсом розвитку суспільства змінена ідентичність може стати тільки за умов неконфліктного співіснування її багатьох складових. Якщо такі умови створити неможливо, пошуки модернізованої політичної ідентичності можуть призвести до подрібнення уже існуючих у складі національної спільноти та подальшого підвищення рівня конфліктності суспільства. Тобто, головною проблемою сучасних держав можна вважати оновлення своєї ідентичності при збереженні своєї унікальності. Тільки таким шляхом, вважають дослідники, сучасні національні спільноти можуть отримати доступ до ресурсів глобальної культури, політики та економіки.

У сучасній західній етнополітології існує ціла низка наукових шкіл, діяльність яких присвячена дослідженню такого надзвичайно цікавого, складного, суперечливого і вкрай важливого феномену, яким є етнічність. Основними серед них вважаються примордіалістська та інвентціоністська школи. Представники примордіалістської школи (Г. Айзекс, М.Вебер, У. Коннор, М.Новак, Е. Сміт та ін.) вважають, що етнічність, етнічні особливості мають одвічний, усталений, природжений характер, а етнічна ідентичність є успадкованою і головною серед всіх інших ідентичностей людини. Прихильники інвентціоністської школи (Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Е.Геллнер, Дж. Ротшильд та ін.) стверджують, що етнічність є вигаданим, уявним, мінливим, ситуативним феноменом, а етнічна ідентичність – одна з багатьох ідентичностей, притаманних людині. Обом школам, на жаль, притаманний певний редукціонізм (однобокий і спрощений підхід). Етнічність є більш складним і багатовимірним феноменом. Вона водночас і є одвічною, природною, усталеною, і модерною, мінливою, уявною[44, с. 31]. Етнос – основний носій менталітету, його зовнішня оболонка і водночас – внутрішнє наповнення, першоджерело ментальності та ідентичності. Тільки політизована етнічність в умовах мультикультуралізму та поліетнічності здатна стати основою нації. Не виключенням є і Україна, яку населяють багато різноманітних етнічних груп. Проте, сучасність ставить перед нею нові виклики, тому поряд з вирішенням завдання націотворення Україна повинна зробити інтеграційний вибір, від якого в багато чому залежатиме її політико-економічний добробут.

Український дослідник А. Мороз у своїй статті «Зовнішня політика України очима молоді: історико-політологічний аналіз» вірно підкреслив: «Україна, як самостійна і суверенна держава існує в геополітичному просторі вже протягом майже двох десятиліть. Однак чітка ієрархія пріоритетів щодо розвитку зовнішньої політики досі не напрацьована. Вона змінюється протягом всього періоду незалежності із зміною владної еліти. На зміну «двовекторності» Л.Кучми приходить «проєвропейськість» В.Ющенка, далі – декларована «багатовекторність» В.Януковича. Але зовнішньополітична діяльність жодного із них не приносить реальних результатів в процесі становлення України на міжнародній арені як країни регіонального лідера. Навпаки, часта зміна стратегії виступає, скоріше, дестабілізуючим чинником, що поглиблює і без того суттєвий розкол українського суспільства»[68].

Конструювання ідентичностей із творенням відповідних символів, міфів, ліній демаркації відбувається у соціумі, і цей процес у принципі не може бути ціннісно нейтральним. У залежності від уже сформованого ціннісно-нормативного середовища і співвідношення політичних сил у кожному суспільстві відбувається боротьба інноваційних та традиційних ідентифікаційних стратегій. Частина еліти (у цивілізованих соціумах вона становить переважну більшість цієї соціальної групи) орієнтується на виклики часу, універсалістські цінності та комунікаційні новації – сформований на цій основі різновид ідентичностей іноді називають «прогресуючим». Інша частина віддає перевагу апеляції до культурних джерел, і тоді говорять про «регресивні», підпорядковані завданням збереження, ціннісні системи. Не варто однозначно ототожнювати останні з регресом; зрештою, у традиційній налаштованості немає нічого поганого доти, поки традиційність не змикається із орієнтацією на архаїку чи національну мегаломанію. Проте, коли йдеться про боротьбу особистих інтересів, а не про альтернативні бачення, політика «сидіння на двох стільцях» вичерпує себе і сприяє створенню негативного іміджу України на міжнародній арені, а також загостює соціально-політичні протиріччя між регіонами України, які ментально та ідентично відмінні. Отже, можна зробити висновки про те, що чітка інтеграційна політика Україні вкрай потрібна не лише на декларативному рівні, а й на рівні ефективного її впровадження, а базуватися вона повинна, безперечно, на засадах врахування ментальних особливостей та національних інтересів.

Інтеграція – стан і процес об єднання окремих частин у ціле, причому як у масштабах якоїсь країни, так і на міжнародному рівні. Дуже вдале визначення інтеграції, на нашу думку, дав Ентоні Сміт у своїй роботі «Національна ідентичність». «Етнополітична інтеграція – процес та/чи стан об єднання етнічних спільнот, етнорегіонів та державних утворень в єдине суспільство і державу, а також окремих суспільств і держав в міжнародне чи міждержавне утворення»[87, с. 220].

В сучасній науці існує кілька концепцій інтеграції, що пояснюють суть, значення та функції цього процесу в глобальній політиці. До них відносять наступні:

- Комунікативна (Дойч, Парсонс та ін.): зростання обсягу зв’язків між контактуючими учасниками призводить до їх зближення і обєднання, а при певних умовах і виникнення нової спільноти чи утворення;

- Функціональна концепція (Б. Маліновські, Д. Мітрені, А. Радкліфф-Браун): інтеграція забезпечується діяльністю таких підсистем:

-економічна, яка виконує функцію адаптації;

-політична, яка визначає цілі і шляхи її досягнення;

-нормативна, що власне і забезпечує інтеграцію;

-ціннісна, що сприяє відтворенню цілісної системи.

- Неофункціональна (Е. Гааз), що є поєднанням попередніх двох концепцій;

- Уніфікаційна (Амітай Етціоні)[4, с. 94-98], яка стверджує, що процесу інтеграції сприяють:

1)культурна гомогенність;

2)економічна взаємозалежність;

3)територіальна близькість.

Слід підкреслити, що для нашого дослідження саме ця концепція має найбільшу цінність, адже воно має на меті показати вагу ментально-культурного чинника у здійсненні інтеграційної політики поряд із чинниками економічної доцільності та матеріального прагматизму. Відстоюючи саме таку позицію Етціоні, говорячи про силу, як вирішальний фактор інтеграції, має на увазі не лише матеріальну основу, чи владу, а й ментально-культурний чинник як визначальний. Підтримує дану теорію і сучасна українська дослідниця Л.Нагорна, яка вважає, що «Соціокультурній ідентичності належить особлива роль як чиннику ви будови консолідуючих ціннісних систем, об’єднуючих типів орієнтацій, соціалізації на грунті взаємодії. Соціальні колективи лише тоді є тривкими, коли їхні члени добровільно згуртовуються навколо цінностей культури. Саме культура є тим генетичним кодом, яка забезпечує розвиток людства в руслі створених ним упродовж тривалої еволюції традицій і цінностей»[69, с. 5]. Факторати, на основі яких повинен здійснюватися інтеграційний вибір Етціоні поділяє на:

1) «примусову силу»: армію, поліцію, зброю;

2) «утилітарну силу»: економічні і технічні чинники;

3) «визначальну силу»: цінності, символи, ритуали тощо»[87, с. 222].

На нашу думку, саме цієї складової не вистачає українській як внутрішній, так і зовнішній політиці, яка не враховує національних ментальних особливостей і прирікає себе таким чином на постійне використання методу «проб і помилок», що не сприяє модернізації політичної системи та ефективному розвитку української держави.

Крім того, зовнішньополітичні уподобання українців є досить нестійкими. Важливим фактором впливу на процес політичної самоідентифікації українського суспільства є неоднорідність українського соціуму та поляризація. Наприклад, давнє історичне коріння мають ідеологічні розбіжності між Заходом і Сходом України. Населення західного регіону надає перевагу українській мові у спілкуванні, прагне максимально віддалитися від Росії, категорично не сприймає комуністів, підтримує приватну власність, симпатизує націоналізму, віддає голоси за політичні партії правого спрямування національно-демократичної орієнтації. У східному регіоні, навпаки. Повсякденне спілкування відбувається російською мовою, населення орієнтується на дружбу з Росією, симпатизує лівим політичним партіям, підтримує планову економіку. Ситуація ускладнюється тим, що Захід не сприймає і не розуміє Сходу, населення регіонів по-різному сприймає і оцінює одні й ті ж політичні події. Достатньо контрастним у порівнянні західних і східних регіонів було сприйняття українським суспільством візитів глави РПЦ Патріарха Кирила до нашої держави у 2009-2010рр[89, с.314].

Ментальність та ідентичність взаємообумовлені. Це дві сторони однієї медалі. «Є. Чорний запропонував як модель єдності ментальності та ідентичності – айсберг, де ментальність – підводна частина, «самість» суспільства, а над водою – здійснена у виборі ідентифікація. Весь айсберг, таким чином, це унікальність, оригінальність суспільства. І цей айсберг «дрейфує», зазнаючи впливів етнічних, політичних, релігійних, екологічних та інших умов» [100, с. 11]. Як вже було сказано вище, ментально Україна неоднорідна, що пов’язано з багатьма чинниками, все ж, є деякі особливості українського менталітету, які об’єднують, а не роз’єднують, утворюючи той самий «айсберг», який важливо не потопити.

Варто зазначити, що український менталітет та перші зовнішньополітичні орієнтації своїми витоками сягають давнини і мають як орієнтальне, так і окцидентальне історико-цивілізаційне коріння.

Останнім часом у вітчизняній науковій літературі триває активне обговорення питань стосовно шляхів зближення західноєвропейської та української ментальності. Вказується на те, що українська ментальність має низку спільних рис із західним менталітетом, а її козацько-демократична історична спадщина тільки підтверджує таку спорідненість. Крім того, варто додати, що в бездержавному минулому перебування різних частин західної частини України під владою вже сучасних європейських держав не могло не позначитися на менталітеті. З іншого боку, основи російсько-української цивілізаційної єдності були закладені ще в далекому протослов'янському дохристиянському минулому, а остаточно оформилися після прийняття християнства, в результаті цього кроку, а також пов'язаних з ним і безпосередньо обумовлених ним подій та процесів у період Х–ХІІІ ст.ст. Потужним дієвим стимулом закріплення такої близькості слід вважати багатовікову плідну традицію спільної державності, розпочату з Київської Русі і продовжену вже в змінених історичних умовах і в новому етнонаціональному контексті в Русі Московській і Російській імперії, а потім і в СРСР. Подібний зв'язок не втрачений і досі, адже синдром пострадянської рефлексії і сьогодні є тим бар єром, який заважає гармонійному та ефективному розвитку української державності.

За роки незалежності Україні, незважаючи на всі внутрішні труднощі і проблеми, пов'язані із зовнішніми факторами, все-таки вдалося зробити, принаймні, один дуже, на наш погляд, важливий крок, спрямований на визначення стратегічного напряму подальшого шляху розвитку. Йдеться про вироблення державної стратегії європейської інтеграції та досягнення фактичного консенсусу з цього питання усіма провідними політичними силами та значною частиною українського суспільства. Євроінтеграція для України передбачає саме цивілізаційний вибір, а вже потім усе інше: економіка, політика, соціальна і гуманітарна сфери, верховенство права, недоторканність приватної власності, свобода слова тощо. При цьому вкрай важливим залишається питання ціни євроінтеграції в її українському варіанті. Цивілізаційний вибір для України з її одвічним периферійно-прикордонним розташуванням у зоні традиційного контакту і конфлікту між відразу кількома потужними цивілізаційними масивами несе в собі, крім потенційного позитиву в -середньо і довгостроковій перспективі, серйозні виклики і загрози в перспективі короткостроковій. Рішуча орієнтація винятково на Європу, супроводжувана до того ж відмовою від багатьох ідеологічних, морально-етичних і навіть суто побутових звичок, які впродовж тривалого історичного розвитку набули характеру і громадських, і особистісних стереотипів, може за певних умов виявитися руйнівною для української нації і її менталітету або, принаймні, для частини цієї нації в особі старшого і середнього поколінь. У контексті розширення ЄС і посилення євроінтеграційних устремлінь України принципово важливою слід вважати регіональну складову.

Зовнішньополітичні орієнтири українців мають таке ж маргінальне забарвлення, як і суспільство в цілому. Вони не стійкі і мають тенденцію до стрибкоподібної динаміки. Такий стан наочно демонструють результати соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України[91].

Динаміка зовнішньополітичний орієнтацій населення України, 1994-2012 рр. (у %)

Як видно з наведених даних, протягом усього періоду моніторингового спостереження мали місце хвилеподібні коливання підтримки пріоритетності того чи іншого зовнішньополітичного вектора. Такий стан справ пояснюється маргінальним становищем України та українського суспільства, а також за політизованістю населення, яким легко маніпулювати, з чого і користуються політичні гравці задля власної вигоди, адже, як стверджує Л. Нагорна: «Людині як унікальній особистості притаманне прагнення до утвердження своєї винятковості й неповторності. Але не меншою мірою вона прагне – частіше несвідомо – до ототожнення себе із членами певної групи і співвіднесення своєї поведінки із прийнятими у цій групі еталонами. У такий спосіб вона захищає власний життєвий простір від усього небажаного, зловісного, незрозумілого. Приблизно те саме відбувається на груповому рівні, але механізми взаємодії тут складніші і більше підвладні політичному чи ідеологічному тиску»[69, C. 13].

Якщо ж говорити про динаміку підтримки громадською думкою кожного з наведених векторів, то тут можна виокремити такі тенденції. Після максимального піку підтримки розширення зв’язків з СНД у 1994 році (як можливого варіанта відновлення міждержавних зв’язків колишніх республік СРСР) та поступового скорочення до 24 відсотків у 1998 році в наступні півтора десятиліття настає стабілізація охолодженого ставлення наших громадян до такої зовнішньополітичної перспективи України. Водночас рівень поміркованої суспільної підтримки пріоритету відносин з Росією, незважаючи на кілька відчутно спадаючих хвиль, у цілому залишається незмінним. Але найменших коливань за весь період соціологічного спостереження зазнала підтримка прозахідного курсу. Що ж до вагомості підтримки геополітичних пріоритетів, то тут протягом останнього десятиліття громадська думка підтримує насамперед два шляхи розвитку, які, однак, достатньо суперечать один одному. З одного боку, пріоритетне зміцнення східнослов’янського блоку, а з іншого – пріоритет опори на власні ресурси, зміцнюючи незалежність. При цьому однозначно найменшу підтримку за весь час проведення моніторингу має регіональний підхід до визначення зовнішнього курсу України.

В контексті дослідження інтеграційної політики найбільшу зацікавленість викликає культурна складова зовнішньополітичної ідентичності. В. Горбатенко вважає, що «Культурна складова досліджуваних ідентифікацій найтісніше корелює із поняттям «ментальність». Здебільшого ним позначають історично сформовану міру інтелектуальної енергії певного соціуму, відповідну емоційну атмосферу й психологічний каркас культури, спектр життєвих позицій і поведінкових настанов, яким соціум віддає перевагу. Саме ментальність здатна виступати в ролі об’єднавчого чинника, що утворює своєрідну політико-психологічну спільноту. Доцільно, отже, поділити погляд на неї як на суму потенцій, що зумовлюють неповторність світобачення й життєдіяльності великих груп людей і відповідну систему оцінювання з доволі усталеними критеріями самоідентифікації»[18, с. 7]. Про значення менталітету для процесу формування зовнішньополітичної ідентичності свідчить також те, що «…молодь налаштована на сприйняття європейських цінностей, на відміну від населення похилого віку, яке ще зберігає радянську ідентичність. Не досягнута духовна цілісність як єдність ціннісних орієнтирів. Не зайняла свого місця серед національних ідентифікаційних ознак національна ідея, головним чинником якої могло б стати визначення інтеграційних орієнтирів України як запоруки успішного включення нашої держави у глобалізацій ні процеси»[89, с. 315].

«Політичний менталітет несе навантаження політико-ідеологічного спрямування, вирізняється історико-психологічними та культурно-антропологічними напрямами і використовується для характеристики в узагальненому вигляді особливостей соціальної та політичної свідомості суспільства та самосвідомості особистості. Біда в тому, що запропоновані реформи не завжди враховують специфіку української історії, своєрідності менталітету народу, оригінальності культури – цього своєрідного генетичного коду суспільства, який відторгає будь-які нововведення, що суперечать його єству»[31, с. 92-94]. Теорія психо-фрактальних матриць[37, с. 7-8], що її розробляють вітчизняні фахівці у галузі соціальної психології говорить, що будь-яка соціальна структура, починаючи від індивіда й кінчаючи світоустроєм, має власну психофрактальну структуру, і саме співвідношенням цих структур визначаються і тип того або іншого соціуму, і соціокультурна ідентичність його членів. Психо-фрактальна матриця – це той надособистісний ціннісний конструкт, навколо якого люди об’єднуються за ознакою прийняття головних світоглядних цінностей і «правил гри»; матрична фракталізація визначає тип і характер самоорганізаційних та інших, більшою чи меншою мірою усвідомлених, процесів у суспільстві. Від тих базових матриць, якими керуються члени того чи іншого сегмента суспільства, залежить характер системи і тип соціальних зв’язків. Неусвідомлено будь-яка матриця абсолютизує і нав’язує всім виконавцям її вищої волі свої правила гри, свою картину світу, свої цінності і норми поведінки. Людина, яка потрапляє у фрактальні угруповання, породжені певною матрицею, автоматично включається в атмосферу запрограмованих нею смислів і правил гри, в певну ідеологію існування. Саме менталітет, як культурно-психологічне утворення і окреслює межі таких матриць.

Отже, можна зробити висновки про те, що менталітет, безперечно, повинен стати тією основою, тією точкою відліку, на яку повинна опиратися вітчизняна інтеграційна політика. Оскільки ментально Україна «регіоналізована», то й інтеграційна політика повинна бути різновекторною. Проте, політика «розмивання» зовнішньополітичної стратегії несе в собі загрозу втрати державної ідентичності та втрати авторитету України, як суб’єкта міжнародної політики. Альтернативним варіантом вирішення проблеми може стати політика формування єдиної національної ідентичності та менталітету шляхом ефективної політизації етнічності з максимальним врахуванням інтересів всіх етнічних груп, які населяють територію нашої держави з одночасним дотриманням курсу на євроінтеграцію, як ментально обумовлену перспективу політико-цивілізаційного розвитку України.