Монетарна політика

Питання 3. Економічні важелі структурного регулю­вання

Вивчаючи дане питання, слід засвоїти, що структурне ре­гулювання економіки спрямоване на структурні перетворення в економіці та визначення її пріоритетних ланок, тобто удоскона­лення економічної структури, а через це - структури попиту і пропозиції на ринку товарів і послуг.

Структурне регулювання має особливе значення у пере­хідній економіці та включає такі основні напрями:

• створення нової структури суспільного виробництва, яка б відповідала зростаючим вимогам НТП;

• підвищення конкурентноздатності національної еконо­міки;

® перехід від ресурсозатратного до ресурсозберігаючого виробництва;

• подолання технічної і технологічної відсталості деяких галузей, економічної та соціальної відсталості певних регіонів країни й економічних сфер;

• створення розширеного споживчого сектору.

Структурна перебудова економіки здійснюється держа­ною через відповідну структурну політику, інструменти і методи інноваційної (сприяння впровадженню досягнень НТП у вироб­ництво) та інвестиційної політики (регулювання руху інвестицій у пілучях і сферах економіки).

Інструментами структурної політики є: прогнозування, індикативне планування і програмування економічного і науко­во-технічного розвитку.

Прогнозування полягає у розробці державою прогнозів економічного і науково-технічного розвитку на 10 і більше ро­ків. На його ґрунті визначається мета економічного розвитку.

Індикативне планування - це спосіб регулювання еконо­мічних процесів через виявлення державою певних цілей струк­турних змін і створення стимулів для тих фірм, що діють відпо­відно до державних рекомендацій (індикативне планування - це рекомендації державних органів виробникам для досягнення певної мети).

Програмування економіки здійснюється через розробку державою низки довгострокових (5 - 10 років) комплексних програм розвитку окремих галузей виробництва, науково-технічних напрямів, соціальної сфери тощо. Програмами перед­бачено державне інвестування, залучення до їх виконання при­ватних капітанів завдяки впровадженню системи пільг (в оподат­куванні, ціноутворенні, прискореній амортизації тощо). Програ-

ми мають конкретну мету, реальні строки й етапи виконання. Кількість таких програм обмежена можливостями економіки 0’х не може бути більше 7-10 водночас).

Програмування застосовується в усіх ринкових країнах, а прогнозування та індикативне планування більш характерні для Західної Європи і Японії.

Завдання структурної політики держави полягає у подо­ланні диспропорцій, що виникають між окремими сферами і га­лузями національної економіки та формування її збалансованої структури.

Структурна політика поділяється на:

■ галузеву, об’єктом якої є підприємства певних галузей і виробництв;

ш регіональну, об’єктом регулювання якої є відсталі ра­йони країни).

Важливим елементом економічної структури, об’єктом господарювання і державного регулювання є державний сектор економіки. Він служить для підтримування найважливіших про­порцій національної економіки, а також є полем прямого регу­люючого впливу держави на економіку.

Державний сектор економіки утворюється такими двома шляхами:

1) націоналізацією окремих підприємств і навіть галузей;

2) створенням нових державних і змішаних підприємств.

Зокрема, в Італії, Франції, Великобританії державний

сектор виник у результаті націоналізації майна, а у таких краї­нах, як Німеччина, США, Швеція, Японія, - шляхом державного будівництва господарських об’єктів або купівлі збанкрутілих фірм.

До державного сектору економіки належить значна час­тина галузей виробничої і економічної інфраструктури:

♦ електроенергетика, водопостачання, залізниці, значна частина повітряного транспорту, трубопроводи тощо;

♦ грошова система, частина банків і бірж, органи статис­тики, митна і податкова служби та ін.

Держава також фінансує новітні наукомісткі галузі, фун­даментальну науку, підготовку і перепідготовку кадрів тощо.

У різних країнах частка державного сектору у виробни­цтві неоднакова (від 3 % до ЗО %) і мінлива. Державний сектор почав зростати після світової економічної кризи 1929 - 1933 рр. (до цього він обмежувався поштою, частково транспортом і ви­готовленням зброї), але у 80-х роках з метою підвищення ефек­тивності дії ринкового механізму, розширення сфери економіч­ної конкуренції було проведено часткову приватизацію, що імен шило його частку на одну-дві третини.

Наприклад, у Великобританії ця частка зменшилася з І К, 7 % у 1979 р. до 7 % у 1989 р. Нині найбільша частка держав­ною сектору у виробництві ВВП спостерігається в Австрії (30 %), Норвегії (28 %), Італії і Мексиці (25 %), Франції (20 %); найменша - у СІЛА, де менше ніж 2 % ВВП створюється дер­жавними підприємствами, але під державним контролем знахо- діп і.гм комплекс галузей, що виробляють 23 % ВВП.

Досвід СПІД і Японії свідчить, що державна власність і прямий регламентуючий вплив держави на економіку є взаємо­замінними і взаємодоиовіповальними формами держаної струк­тур пої політики. Державна власність доповнює приватну, а в мі­ру зміцнення останньої може і повинна повертатися в межі, в яких вона забезпечує загальні умови відтворення. У цілому дер­жавний сектор лише доповнює приватний, впливаючи на зрос­тання макроекономічної ефективності і формування найважли­віших пропорцій національної економіки та підтримання її кон­курентоспроможності.

Завдання

1. Вивчіть питання, що винесені на самостійне опрацю­вання, користуючись даними рекомендаціями.

2. У зошиті для самостійних робіт законспектуйте основ­ні положення питань, що вивчаються.

3. Дайте відповіді на такі запитання (письмово):

3.1. Чому в сучасних умовах потрібне державне регулю­вання економіки?

3.2. Як із допомогою податково-бюджетної політики можна регулювати певні соціально-економічні процеси в країні?

3.3. Чи має державне регулювання економіки негативні наслідки?