ІІІ Республіка (з 1982 р.).

Військові здійснювали правління країною упродовж трьох років. У 1982 р. вони ввели у дію нову конституцію, яка фактично утвердила курс на «спря­мовуючу демократію». Конституція зміцнювала вертикаль виконавчої влади, засоби масової інформації переходили під контроль держави, обмежувалась діяльність профспілок. Військові, передаючи владу цивільним, дозволили діяльність лише тих політичних партій, які не були наступниками попере­дніх. На виборах 1983 р. перемогу здобула Партія вітчизни на чолі з Т. Озалом, який до 1990 р. був прем'єр-міністром, а до 1993 р. (до своєї смерті) — президентом. Десятиліття правління Т. Озала стало періодом широких ліберальних реформ. В основу концепції «батька турецьких реформ» була покладена ідея необхідності лібералізації економіки і зміцнення ринкових відносин за рахунок відмови від державного регулювання. Як кінцева мета передбачалося перетворення Туреччини на повноправного члена ЄС.

Здійснення програми Т. Озала дозволило Туреччині досягти високих темпів зростання ВВП (до 8 % на рік), значно збільшити випуск електроенергії, ста­лі, машин, будівельних матеріалів, побутової техніки, одягу, взуття. Країна перетворилась з імпортера сільгосппродукції на її експортера. Турецька про­дукція стала більш конкурентоспроможною. Важливим фактором розвитку Туреччини став експорт товарів до країн Східної Європи та СНД. На початок 1990-х рр. Туреччина перетворилась на сучасну індустріальну країну.

Проте курс на лібералізацію не досяг кінцевої мети. Туреччина не до­сягла європейських стандартів. У той же час у країні накопичилась низка проблем, найболючішими з яких було безробіття (5 млн. осіб), інфляція, курдська проблема. Усі ці негаразди посилювалися відсутністю дієвої сис­теми соціального захисту, значним соціальним розшаруванням, низьким освітнім рівнем населення.

Негативні прояви реформ привели до зростання популярності опозицій­них сил. На дострокових виборах 1995 р. перемогла партія, що стояла на ісламських позиціях — Партія благоденствія (ПБ) на чолі з Н. Ербаканом. Прийшовши до влади на антизахідних гаслах, Н. Ербакан почав зміцнювати відносини з ісламськими державами. На противагу країнам «великої сімки» він став виступати за створення «великої ісламської вісімки». У внутрішній політиці Н. Ербакан розпочав «ісламізацію» економіки (30 % промисловості країни контролював «ісламський» капітал). Значного поширення почала на­бувати ісламська освіта (у 1982 р. згідно з конституцією запроваджувалося викладання ісламу в школах).

Але поворот у політиці не сприяв економічному оздоровленню. Продов­жувала зростати інфляція (протягом 1995—1997 рр. — на 80%), не була проведена обіцяна реформа податкової системи, припинена прива­тизація підприємств державного сектору, скоротились обсяги іноземних інвестицій.

У ситуацію в країні знову втрутилися військові. Вони в ультимативній формі зажадали припинити проведення проісламського курсу, Н. Ербакан був змушений піти у відставку. Країна знову повернулась на шлях світського розвитку. Проте ісламісти та націоналісти («Сірі вовки») зберегли досить значний вплив у суспільстві.