Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Здобуття незалежності народами країн Африканського континенту.






По закінченню Другої світової війни на континенті розпочинається рух за звільнення від колоніальної залежності. Спочатку він охопив більш розвинуті країни Північної Африки більш розвинуті країни Північної Африки. У 1951 р. було про­голошено утворення незалежного королівства Лівія. Виснаж­ливою була боротьба за незалежність країн Магрибу - Тунісу, Алжиру і Марокко. Боротьба за незалежність Тунісу тривала десять років, поки він у 1956 р. не здобув цілковиту неза­лежність. Марокко після Другої світової війни спочатку пере­бувало під протекторатом Франції та Іспанії, а у 1956 р. стало незалежним королівством.

Тривалий і тяжкий шлях до незалежності пройшов Алжир. Перше збройне повстання за незалежність в Алжирі в 1945 р. зазнало поразки. Не принесли успіху і переговори з французь­ким урядом. Тим часом у країні поглиблювалася економічна криза, зростало безробіття. Особливе обурення викликало вико­ристання алжирців у війні, що її Франція вела в Індокитаї. Оскільки шлях переговорів із Францією виявився безперспек­тивним, в алжирському суспільстві визрівала думка про збройну боротьбу. 1 листопада 1954 р. Фронт національного визволення (ФНВ) і створена ним армія розпочали ще одне збройне повстання. У 1958 р. в Каїрі лідерами визвольного руху було проголошено незалежність Алжиру і створено Тимчасовий уряд. Його визнали десятки країн. Право алжирців на неза­лежність визнала Генеральна асамблея ООН. У 1962 р. Алжир остаточно став вільною суверенною країною і був проголошений народно-демократичною республікою.

У тропічній Африці на кінець Другої світової війни лише дві країни були формально незалежними державами - Ефіопія та Ліберія. Перші успіхи у боротьбі за незалежність були здобуті тут лише у другій половині 50-х років. У 1957 р. незалежним став британський Золотий Берег. Нова держава стала називатися Га­на. Приклад Золотого Берега надихнув і інші народи. У 1958 р. народ Французької Гвінеї утворив власну державу Гвінею.

Здобуття незалежності Ганою та Гвінеєю було лише почат­ком руйнування колоніальної системи. «Роком Африки» став 1960-й рік. Тоді було проголошено незалежність 17-ти нових держав, серед них такі великі за територією і людськими ресурсами, як Нігерія, Конго (нині Заїр). У 1961-1970 рр. утво­рилося ще 14 нових держав. Майже всі молоді африканські держави проголосили себе республіками. Монархія зберігалася лише в Лесото і Свазіленді.

На початку 70-х років деякі африканські території зали­шалися під колоніальним правлінням: Ангола та Мозамбік –під португальським, Південна Родезія — під англійським, Намібія - під південноафриканським.

У Мозамбіку розгорнулася партизанська війна проти колонізаторів, яку очолив Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). Після ліквідації диктаторського режиму в Португалії вся влада у колонії перейшла до рук Фронту. У 1975 р. відбулося проголошення Народної Республіки Мозамбік.

Падіння диктатури в Португалії полегшило здобуття незалежності також Анголою. Серед національно-визвольних сил найвпливовішим був Народний рух за визволення Анголи (МПЛА) на чолі з Агостіньйо Нетто. У 1975 р. у столиці країни Луанді, яка була під контролем МПЛА, відбулося проголошення незалежної Народної Республіки Ангола.

Складним був шлях до незалежності Південної Родезії (тепер Зімбабве). У 1965 р. білі колонізатори, щоб зберегти своє панування проголосили відокремлення країни від Великої Британії. Тим самим африканська більшість усу­валася від вирішення своєї долі. Враховуючи це, Рада Безпеки ООН визнала проголошення незалежності нечинним і оголосила про право африканського народу застосовувати будь-які форми боротьби. Під час партизанської війни більшість національно-патріотичних сил утворила Патріотичний фронт Зімбабве, який домігся від Лондона проведення у 1980 р. загальних парламентських виборів. Того ж року відбулося проголошення незалежності Республіки Зімбабве.

До 90-х років нашого століття зберігалася колоніальна залежність Намібії, яка була підмандатною територією під контролем Південно-Африканської Республіки (ПАР). Почина­ючи з 1966 р. протягом майже чверті століття африканське населення Намібії вело збройну боротьбу за незалежність, яку очолила СВАПО - Народна організація Південно-Західної Африки. Під тиском національно-визвольного руху намібійського народу та світового співтовариства ПАР погодилася надати незалежність своїй колонії. У 1990 р. відбулося проголошення Республіки Намібія.

Ганебним пережитком колоніальних часів була система апартеїду у Південно-Африканській Республіці (до 1961 р. Південно-Африканський Союз). У цій високорозвинутій країні плодами прогресу користувалося лише біле населення. Корінне чорне населення було приречене на малокваліфіковану низькооплачувану працю, не мало права проживати поруч з білими.

Щоб забезпечити білому населенню неподільне панування, на більшості території країни з 60-х років почали утворюватися так звані бантустани. Це були території, виділені для прожи­вання чорного населення, де воно користувалося автономією, дістало право створювати органи місцевого самоврядування. Однак натомість африканці були позбавлені права обирати своїх представників до національного парламенту.

Проти незгодних з расовою політикою уряд розпочав терор. На довічне ув'язнення були засуджені лідери африканського руху Нелсон Мандела, Уолтер Сісулу та інші. Та це не зменшило активності організацій антирасистського руху - Африканського національного конгресу (АНК), Інката, Об'єднаного демократичного фронту (ОДФ).

Поступово ідея ліквідації апартеїду знаходила дедалі біль­ше прихильників і серед білого населення, особливо в лавах Націоналістичної партії, лідер якої Фредерік де Клер у вересні 1989 р. став президентом країни.

Серед перших кроків де Клера були - скасування надзви­чайного стану, легалізація раніше заборонених партій - АНК, Інката, ОДФ та інших, що виступали проти апартеїду. Після 27 років ув'язнення в січні 1990 р. на свободу вийшов лідер АНК Нелсон Мандела. Була скасована сегрегація у громад­ських місцях, у транспорті. Чорні здобули право оселятися поруч з білими. У 1994 р. відбулися перші демократичні президентські вибори, на яких перемогу здобув лідер АНК Нелсон Мандела. Під час президентства Нелсона Мандели було досягнуто національного примирення, розв'язувалася житлова проблема, поліпшувалися побутові умови корінних мешканців країни.

У 1999 р. президентом країни став Табо Мбекі. Головною внутрішньою проблемою, що дісталася йому у спадок, зали­шається прірва між рівнем життя білого та чорного населення.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал