Особливості розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни.

— Розвиток експортного аграрно-сировинного господарства, під­порядкованість його зовнішньому ринку.

— Домінуюча роль латифундій у сільському господарстві, які впродовж другої половини XX ст. поступово втрачали свої позиції.

— Швидке зростання міст і міського населення (урбанізація лати­ноамериканського типу мало пов'язана з розвитком промисловості; зростання міст відбувається за рахунок зростання маргінальних прошарків суспільства).

— Низький рівень життя більшої частини населення.

— Латинська Америка — зосередження всіляких протиріч в усіх сферах життя суспільства.

— 90 % населення Латинської Америки — католики (половина католиків світу).

— Політичне життя країн регіону характеризується нестабіль­ністю, значним впливом військових, переважанням насильства у політичному житті, існуванням партизанських, екстремістських угруповань, впливом наркомафії.

— Нерівномірність розвитку країн регіону. Найбільш розвинуті країни регіону, що успішно просунулися шляхом модернізації: Арґентина, Уругвай, Чилі, Бразилія, Мексика, Венесуела, Колум­бія, їх населення складає 75 % від загальної кількості населення Латинської Америки, на їх долю припадає 80—85 % ВНП.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамери­канських країн було сприятливим для проведення реформ: країни мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що корис­тувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Прикла­дом тому стало президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946—1955 рр. і 1973—1974 рр.; у 1949—1955 рр. — фактичний диктатор).

X. Д. Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги краї­ни, домігся самозабезпечення Арґентини основними промисловими товарами. У період його правління в країні був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском СІЛА його виробництво було припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 1930-х рр., але вже без спроб копіювання фа­шистських держав. Змінивши його у 1956 р., Ж. Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 1960-х рр. Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом у 1934—1940 рр., продовжували й після Другої світової війни. Ін­дустріалізація проходила за рахунок розвитку державного сектору. У країні також продовжувалась аграрна реформа.

США в період 1940—1960-х рр. були стурбовані лише одним: за­побігти проникненню СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і во­єнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.). Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка про­йшла підготовку в США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих

країнах режими, які повністю від них залежали (на зразок Батісти на Кубі або Сомоси в Нікараґуа).

У 1950—1960 рр. почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримати дер­жавний сектор економіки. Великий дефіцит державного бюджету був викликаний здійсненням надто амбітних проектів. Наприклад, у 1957 р. у Бразилії почалось будівництво нової столиці на значній відстані від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразилія. Нова столиця мала символізувати майбутнє країни.

Мексика домоглась права проведення у своїй столиці Мехіко Олімпійських ігор 1968 р., що змусило повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти призвели також до інфля­ції, зростання соціальної напруги. Вартість національної грошової одиниці крузейро з 1961 по 1964 р. знизилась у 5 разів відносно долара.

У Латинській Америці розвиток відбувався двома шляхами. Там, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, країни ставали на шлях будівництва соціалізму.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась повален­ням проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він убачав у незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зі­ткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Ф. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності й встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уря­ду США та кубинської общини у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 р.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі й зміцнило співробітництво з СРСР.

М. Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника на відстані 90 миль від США і, не задумуючись, пішов заради збереження ре­жиму Ф. Кастро на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 р.). Зближення з СРСР дало Ф. Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 1960-ті рр. в країні було фактично від­мінено гроші та введено прямий продуктообмін. Ф. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, щоправда безрезультатно, роздути вогнище революції на континенті. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув спо­движник Ф. Кастро Ернесто Че Ґевара.

У 1970-х рр. від комуністичних експериментів довелось відмо­витися. Куба перетворилась на звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР і країн Східної Єв­ропи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 1980-х рр., як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, країна потрапила в стан перманент­ної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керів­ництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, ство­рюються умови для розвитку туризму, здійснюються перші кроки на шляху модернізації економіки. У 1990-ті рр. на Кубі розпочалась масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику кількість біженців, і частина їх була відправлена назад на Кубу.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970—1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах кон­ституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали в країні справжній хаос і масові невдоволення, які під­силювались провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет за згодою США здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент С. Альєнде загинув під час штурму президентського палацу.

У Нікараґуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці — режим Сомоси, який правив країною понад 30 років. Події у Нікараґуа роз­гортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував як колишніх сомосовців, так і представників де­мократичних рухів. У ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США. На кордонах з Нікараґуа США зосередили збройні сили і погрожували агресією, а всередині країни активно формувалась легальна опозиція. Опинив­шись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги в громадянській війні чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, зазнали поразки, але залишились впливовою політичною силою. Президентом Нікараґуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега:

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалася з констатації факту неможливості й навіть згубності повної неза­лежності й зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії перед­бачалось ліквідувати всі бар'єри в розвитку торгівлі й відкрити доступ іноземному капіталу. По суті це був поворот на 180 градусів від політики 1930—1950-х рр. і зовні це нагадувало повернення до старих порядків, коли в країнах Латинської Америки господарювали іноземні компанії. Цей шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Арґентині — в 1962 р., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі — в 1963 р., Болівії, Бразилії — в 1964 р., Чилі — в 1973 р. Військові хунти вели нещадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу при­вели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 1980-х рр. за обсягом валового національного продукту обігнала Іта­лію і наблизилась до Англії. Вона посіла сьоме місце у світі з вироб­ництва сталі, восьме — телевізорів, десяте — легкових автомобілів. Протилежним результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу та інфляція. Так поступово формувалася соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і залишається масовий партизанський рух. Він мав різний харак­тер: антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, націо­нально-визвольний, екстремістський та ін. В історії цього процесу після Другої світової війни можна виділити кілька етапів.

Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 р., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий етап (1960-ті — початок 1970-х рр.) проходив під безпо­середнім впливом кубинської революції. У період 1960—1967 рр. в Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не дивлячись на те, що всі були придушені, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.

Третій етап (кінець 1970-х — 1980-ті рр.) пов'язаний головним чином з боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у Нікараґуа. їхня перемога сприяла початку партизан­ського руху лівого спрямування у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі, викликала антисандіністський рух «контрас» у Нікараґуа.

Четвертий етап (1980—1990-ті рр.) — активізація діяльності воєнно-політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з наркомафією. У 1990-ті рр. спалахнула партизанська боротьба на півдні Мексики. Місцеві індіанці підняли повстання проти не­стерпних умов життя.

Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки були обумовлені переважно внутрішніми соціально-економічними і по­літичними проблемами цього регіону.

Соціальна напруга 1950—1960-х рр., перемога Ф. Кастро на Кубі змусили СІЛА змінити політику в регіоні. У 1961 р. пре­зидент СІЛА Дж. Кеннеді проголосив «новий курс» у відносинах з країнами Латинської Америки — «Союз заради прогресу». Щоб уникнути повторювання кубинського варіанта, СІЛА пропо­нували допомогу в подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно СІЛА приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил. Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривалися на традиційну інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським повстанцям гусанос висадитися на Кубі, і тривалий час ЦРУ СЛІА намагалось усунути Ф. Кастро від вла­ди. У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі усунення від влади президента Сальвадора Альєнде. Така політика США викликала широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які зна­йшли найбільший прояв в 1970-ті рр.

Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став Дж. Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про не­припустимість порушення прав людини. Після тривалих і складних переговорів Дж. Картер підписав з Панамою угоду про передачу їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який усунув одне із головних джерел невдоволення латиноамериканською політикою США. Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку, і їхнє падіння стало справою часу. Першим впав дикта­торський режим Сомоси в Нікараґуа.

У 1980-ті рр. у країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими: 1980 р. — у Перу, 1982 р. — у Болівії, 1983 р. — у Арґентині, 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уруґваї, 1989 р. — у Сальвадорі й Парагваї, 1990 р. — у Чилі, а до 1992 р. у всіх інших країнах, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї Організації американських держав було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління.

Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світо­ву економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки на­магаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати зовнішній борг.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у сві­товій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Рівень розвитку Бразилії, Арґентини, Мексики вже не відповідає традиційним уявленням про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розви­нених країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі роз­витку з акцентом на вдосконалення ринкових механізмів, привати­зацію державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової системи тощо.

2. Інтеграційні процеси в регіоні.

Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мов­на і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці.

Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписа­ли в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію американських держав (ОАД). На конференції також було прийнято Декларацію про збереження і захист демократії в Америці, яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втру­чання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека. Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватися з економічної відсталості і стати на Шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівнях. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, коор­динацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок.

На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникають у 1950-ті рр. У 1959 р. створено Між­американський банк розвитку. У 1960 р. Арґентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Параґвай, Перу утворили Латиноамериканську асо­ціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом асоціація стала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 р. ЛАВТ була реоргані­зована у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про «спільний ринок» у 1975 р. вини­кає Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання — Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуе­ла, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія утворили так звану Андську групу. У 1991 р. Арґентина, Бразилія, Параґвай і Уруґвай утворили Спільний ринок країн півдня Латинської Америки (МЕРКОСУР). Договір передбачав митний союз і координацію економічного розвитку. Крім того, діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Па­нама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгова­ності в 1984 р. створено Картахенську групу. Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Амери­ки залишалася мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес. На початку 1990-х рр. склалися необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів, У всіх країнах, крім Куби, до влади прийшли демократично обрані президенти, уряди. Розпочалися широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). До неї також тяжіє Чилі. У 1995 р. у Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Б. Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн осіб, але інтеграційні процеси в регіоні почали розвиватися за ін­шим сценарієм. Найбільш ефективним економічним об'єднанням Південної Америки став МЕРКОСУР, до якого увійшли найбільш сильні економіки регіону: бразильська і аргентинська. З моменту утворення до сьогодні об'єм взаємної торгівлі між країнами зріс у 3 рази. Вдалось врятувати цілі галузі національних економік. Відповідно до угоди про вільну торгівлю між чотирма країнами були ліквідовані митні тарифи на 905 товарів, узгоджені загальні зовнішні тарифи на 85 % товарів, що імпортуються налагоджено механізм регулярних консультацій на рівні голів держав і урядів, міністрів закордонних справ, економіки, фінансів, торгівлі, соціального за­безпечення, культури, під час яких здійснюється координація на­ціональних політик. Ефективність МЕРКОСУРа проявилась у роки економічних криз у Бразилії та Аргентині наприкінці 1990-х рр. До того ж союз врятував від занепаду економіки Уруґваю і Параґваю. Економіка останнього показує значні темпи розвитку (до 10 % на рік) і наближається до більш розвинутих партнерів. Успіхи Параґ­ваю вирішили повторити Болівія і Еквадор, зажадавши вступити до союзу. 1 липня 2004 р. МЕРКОСУР і країни Андської групи об'єдналися, у результаті чого в Південній Америці виник спільний ринок з населенням у 350 тис. осіб. Лідери держав нового союзу активно обговорюють ідею створення єдиної латиноамериканської валюти, щоб протистояти доларизації (Еквадор перейшов на долар США, під такою загрозою знаходиться і Арґентина). До нового союзу прагне долучитися і Мексика, яка розчарувалася у роботі в НАФТА. Якщо таке відбудеться, то це стане початком розвалу економічної залежності Латинської Америки від США.

У другій половині XX ст. країни Латинської Америки значно просунулися по шляху перетворення з аграрно-сировинного при­датку світового ринку на регіон з розвинутою інфраструктурою і промисловістю. Найбільші країни регіону — Бразилія, Арґентина, Мексика — опинилися серед перших десяти країн світу за обсягом промислового виробництва. Суттєві зміни відбулися і в політичному житті, відійшли в минуле традиційні авторитарні диктатури. Утвер­джуються традиції парламентаризму і демократії. Нова-влада будує свою політику на основі пошуку компромісу, згоди, примирення різних політичних сил. Значно змінилася роль країн Латинської Америки і на міжнародній арені, їх зовнішньополітичний курс вийшов з тіні політики США. Однак зберігається і достатня кіль­кість серйозних проблем, що впливають на розвиток країн регіону: заборгованість, низький рівень життя значної частини населення, соціальний контраст, продовжується повстанський рух, корупція, наркобізнес, тероризм тощо.