Північна Африка

Провідною країною регіону є Єгипет. У 1952 р. в результаті військового перевороту на чолі з ГамальАбдель Насером країна з королівства була перетворена на республіку. За президентства Насера відбулася зовнішньополітична орієнтація Єгипту у бік Радянського Союзу. Було націоналізовано Суецький канал, що загострило відносини із західними державами. У 1956 р. Британія та Франція з допомогою Ізраїлю здійснили спробу агресії проти Єгипту, але підтримка СРСР допомогла йому вистояти.

У 60-ті роки у Єгипті здійснювалася побудова арабського соціалізму. У 1961 р. були націоналізовані банки, страхові компанії, великі підприємства. У сільському господарстві відбувалося обмеження крупного поміщицького землево­лодіння, почалося створення кооперативів. Робочий тиждень було обмежено 42 годинами, робітники одержали право на щорічну оплачувану відпустку. Радянський Союз, щоб підтримати курс Єгипту на соціалізм, усіляко допомагав йому у спорудженні промислових підприємств, електростанцій. Найвідомішою була гребля Асуанської ГЕС.

Соціалістичні перетворення не дали того економічного ефекту, на який розраховував Насер. У 1966-1970 рр. темпи зростання національного прибутку не перевищували 1 %. Після поразки у «шестиденній війні» активізувалися прихиль­ники приватновласницької економіки, але ідеї Насера ще широко підтримувало населення.

Після смерті Насера (1970) розпочався новий період єгипетської історії. Президентом став Анвар Садаш. Він усунув прихильників Насера з ключових посад, відмовився від послуг радянських військових фахівців.

У 1973 р. Єгипет разом із Сирією розпочав воєнні дії проти Ізраїлю, але зазнав поразки.

Усвідомивши, що конфронтація з Ізраїлем заважатиме зв'язкам із Заходом, Садат змінив політичний курс і проголо­сив політику «інфітаху» («відкритих дверей»): були надані пільги іноземному капіталу, заохочувався приватний бізнес, розпочалося деяке скорочення державного сектору, капіталі­зація сільського господарства. Єгипет активно йшов на зближення із США. За порадою з Вашингтона він у вересні 1978 р. підписав Кемп-Девідський договір, а в 1979 р. - мирний договір з Ізраїлем.

Вихід Єгипту з антиізраїльського загальноарабського фронту обурив арабські держави, а також ісламістів у середині країни. У 1981 р. одна з мусульманських екстремістських груп учинила замах на Садата, і він загинув.

Новий президент Хосні Мубарак лібералізував політичне життя, налагодив діалог з опозицією, провів кампанію бороть­би з корупцією, замінив чиновництво у вищих державних установах. У Єгипті розпочалося згортання соціалістичного експерименту, створювалася ринкова економіка. Зміцніли його відносини з Заходом, особливо зі США. Ділові зв'язки з розвинутими країнами, підтримка приватної ініціативи до­помогли Єгипту значно збільшити свій економічний потенціал і підняти авторитет на Близькому Сході.

Арабські країни почали відновлювати дипломатичні відно­сини з Каїром. До того ж і західні країни, вбачаючи в Єгипті нового перспективного партнера, погодилися відкласти виплату ним зовнішніх боргів. Водночас в країні зростає безробіття, інфляція, що робить позицію Націонал-демократичної партії, якою керує Мубарак, нестабільною. Ситуацією намагаються скористатися ісламські екстремісти, які сподіваються теро­ром проти іноземців припинити їхній приїзд до країни. За їхніми розрахунками, скорочення валютних надходжень спричине крах економіки і відкриє шлях до влади ісламським фундаменталістам. Уряд змушений докладати великих зусиль на боротьбу з терористами.

Лівія до кінця 60-х років XX ст. йшла прозахідним курсом, перетворилася на гігантську військову базу НАТО, нафтові родовища перебували під контролем західних монополій. У 1969 р.стався військовий переворот, яким було скасовано монархію та проголошено республіку. Головою Ради револю­ційного командування, що взяла на себе владу, став Муаммар Каддафі. Курс на незалежність відразу набув антизахідного характеру: були ліквідовані іноземні бази на території країни, до середини 70-х років завершено націоналізацію майна всіх іноземних компаній, насамперед американських. У руках нового режиму опинилися величезні кошти у вигляді нафто-доларів.

На другу половину 70-х років припадає оформлення ідеології Муаммара Каддафі, яка дістала назву «третя теорія» і була викладена ним у «Зеленій книзі» (зелений колір -колір ісламу). За теорією Каддафі, основою державного устрою мусить бути пряме народовладдя («джамахірія»). Воно означає, що народ має керувати всіма справами сам, без посередництва політичних партій і парламентів. Каддафі відкидає як капіталізм, який дозволяє експлуатацію людини людиною, так і комунізм, який придушує людську особис­тість. Соціальної справедливості можна досягти, вважає він, лише на основі Корану, а також участю всіх робітників в управлінні виробництвом і в розподілі продукції.

У 1977 р. країна почала називатися Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахірією. Одержані нафтодолари керівники країни вирішили використати на побудову «справедливого суспільства» за схемою Каддафі. У результаті добробут народу став залежати головним чином від продажу нафти. При скороченні попиту на неї відразу розкриваються всі недоліки лівійського соціалізму.

За розмовами Каддафі про «народовладдя» криється його режим особистої влади. Тривалий час він підтримував міжна­родний тероризм.

Протягом 80-х - 90-х років XX ст. ставало дедалі очевидні­шим, що Каддафі привів Лівію до ізоляції від передових країн. Зростало число критиків «специфічного лівійського шляху». Каддафі тактикою лавірування між різними соціальними верствами країни прагне зберегти свій авторитет, пропагуючи «особливий курс» Лівії у світовому розвитку.

Туніс після здобуття незалежності взяв курс на соціалізм, але у 1970 р. розпочалося його згортання. У 1980 р. правляча Соціалістична достурівська партія оголосила перехід до демократизації країни. Була легалізована ліберальна опозиція всередині партії, розпочався діалог з профспілками, підвище­но заробітну плату промисловим і сільськогосподарським працівникам, службовцям. Одночасно були встановлені тверді ціни на основні види продовольства. З кінця 80-х років відбулося поглиблення ринкових відносин, подальша демократизація країни, обмеження ролі духовенства. За декілька років еко­номіка пожвавилася, зріс випуск продукції. У 1994 р. в Тунісі були проведені демократичні вибори, за підсумками яких опозиційні партії вперше здобули ряд місць у парламенті.

У Тунісі також спостерігається спалах ісламського фундаменталізму. Заборонена партія «Ан-Пахда» («Відродження») із підпілля організовує заворушення, що мають на меті повалення світської влади і встановлення теократії.

Алжир після здобуття незалежності очолив Бен Бела. Країна поступово відродилася після воєнних руйнувань. Разом з тим, зростало невдоволення корупцією чиновників, їхньою некомпетентністю, нездатністю ефективно використовувати націоналізоване майно. У червні 1965 р. у результаті державного перевороту до влади прийшла Революційна рада на чолі з Хуарі Бумедьєном. Розпочалася аграрна реформа. Були націоналізовані гірничодобувні підприємства, залізниці, електро­станції, засоби зв'язку, частина нафтодобувної галузі.

У 1976 р. на референдумі була схвалена Національна хартія. Вона визначила дальший рух Алжиру в напрямі побудови соціалізму. Після смерті Бумедьєна (1978) новим президентом країни став Шандлі Бенджедід. Велику роль у його приз­наченні відіграла армія. Незабаром в Національну хартію було внесено зміни: ідейно-політичною основою побудови соціа­лізму визнано іслам, а за армією закріплено функцію «гаранта революції».

Економічні успіхи Алжиру у 80-ті роки XX ст. супроводжу­валися негативними явищами. Надмірним став зовнішній борг, спричинений не тільки переобладнанням промисловості, а й соціальними програмами. Зросла інфляція. Бюрократія загрузла у корупції. Будь-яка критика режиму жорстоко придушувалася. Найзапеклішими опозиціонерами були ісламські фундамен-талісти, які здобули симпатії найбіднішого населення.

Щоб послабити критику на свою адресу, Фронт національного визволення призначив на 20 грудня 1991 р. перші в історії країни вільні демократичні вибори на багатопартійній основі. Уже у першому турі фундаменталістська партія - Ісламський фронт порятунку здобув цілковиту перемогу.

Щоб не допустити приходу фундаменталістів до влади, пре­зидент Бенджедід подав у відставку, одночасно розпустивши парламент і відмінивши другий тур виборів. Таким кроком він надав армії можливість продемонструвати її функцію «гаранта революції». Фундаменталісти не визнають законності влади і намагаються повалити її терором, який триває й досі, зокрема проти мирних громадян, які відмовляються підтримати екстремістів.

У Марокко у 1961-1999 рр. королівський трон посідав Хасан II. Своє правління він почав зі згортання модернізації економіки, припинення аграрної реформи, розпочатої у попереднє десятиліття, переслідування опозиції. Починаючи з 70-х років почалася деяка лібералізація життя.

Новий курс Хасана II ґрунтувався на концепції «ісламсько­го соціалізму». Була здійснена «марокконізація» економіки, тобто передавання марокканцям більшої частини акцій інозем­них підприємств. Постійно зміцнювався державний сектор, але водночас заохочувалося створення спільних підприємств за участю іноземного капіталу.

Демократичний процес, свобода діяльності політичних партій, курс короля на досягнення «соціальної рівності» допо­могли протягом 80-х років стабілізувати ситуацію в країні. Але економічні перетворення вимагали великих жертв від населення: зросли безробіття та інфляція, «соціальна рівність» залишилася гаслом, життєвий рівень багатьох марокканців падав. Після смерті Хасана II (1999) новим королем став його син МухамедVI.