Тропічна та Південна Африка

Після здобуття незалежності багато африканських країн обрали соціалістичний напрям розвитку. Жодній країні цей курс не приніс успіху.

За керівництва поборника соціалізму Кваме Нкруми була зруйнована економіка Гани. До катастрофічного фіналу призвів Гвінею ініціатор соціалістичного вибору Секу Туре, якого титулували «великим слоном» і «великим стратегом». Керована ним Демократична партія Гвінеї стала називати себе Партією-державою. Інакомислення жорстоко каралося. Вироб­ництво було розвалене. Країна виявилася нездатною забезпе­чити себе продовольством. З неї емігрувало більше третини населення.

Соціалістичні експерименти Кеннета Каунди у Замбії призвели економіку до стагнації. При населенні країни в 7 млн. чоловік її зовнішній борг досяг 7, 8 млрд. доларів, а безробіття -1 млн. чоловік. Так тривало поки у 1991 р. Каунда не програв президентські вибори.

У 1974 р. в Ефіопії було повалено імператора Хайле Селассіє І. Керівник перевороту Менгісту Хайле Маріам спрямовував країну на шлях побудови соціалізму. Основним методом його політичного правління був терор. Режим спирався передусім на армію, яка стала найчисельнішою в Африці й щорічно погли­нала 60 % державного бюджету, а також на допомогу Москви. Розпад СРСР позбавив його цієї допомоги, і у 1991 р., усвідом­люючи економічне і політичне банкрутство свого режиму, Маріам утік з країни.

Варіант «ісламського соціалізму» спробував запровадити в Сомалі Мохаммед Сіад Барре, який прийшов до влади у результаті військового перевороту в 1969 р. За нього країна опинилася в економічній прірві. У 1990 р. на столичному стадіоні глядачі почали вигукувати антипрезидентські гасла. Сіад Барре віддав наказ охороні відкрити по них вогонь. Ця подія спричинила збройне повстання. Сіад Барре зрікся президентства і залишив країну.

Внутрішньополітична боротьба нерідко переростала у криваві конфлікти і громадянські війни. Так, невдовзі після проголошення незалежності Конго одна з її провінцій Катанга, яку очолив Моїз Чомбе, вирішила не визнавати центральний уряд Патріса Лумумби, одного з національних лідерів. Допомогу Чомбе надавали бельгійські монополії, заінтересовані у багатствах провінції. Проти Лумумби було вчинено військовий заколот. У 1961 р. він потрапив до рук Чомбе і був страчений. Згодом і сам Чомбе був усунутий від влади Жозефом Мобуту.

Іноді збройні конфлікти спричинювалися розбіжностями щодо вибору суспільної моделі. У Мозамбіку проти соціалістич­ного курсу ФРЕЛІМО на початку 80-х років розпочав боротьбу «Мозамбіцький національний опір». У 1990 р. відбулися пере­говори між урядом і повстанцями. За підсумками переговорів на початку 1995 р. в країні були проведені перші в історії президентські і парламентські вибори.

16 років тривала кривава боротьба в Анголі між правлячим МПЛА та опозиційним йому Національним союзом за цілкови­ту незалежність Анголи (УНІТА). Просоціалістичний МПЛА отримав допомогу з боку СРСР, а УНІТА - з боку СІНА. На до­помогу МПЛА у 1975 р. прибули війська соціалістичної Куби (операція «Карлотта»).

УНІТА вдалося встановити свій контроль на значній частині території Анголи, але у другій половині 80-х років радянські та американські керівники домовилися припинити поставки зброї в Анголу, а Куба вивела свої війська. На виборах 1992 р. МПЛА здобув перемогу. У 1994 р. представники УНІТА отри­мали портфелі в уряді, однак його загони відмовилися роззброїтися, що відновило протистояння двох політичних сил. Після загибелі Савімбі на початку 2002 р. гострота боротьби зменшилася, відкрилися можливості для відновлення громадянського миру.

У 1989 р. у Ліберії встановилася диктатура Чарлза Тейлора. Проти нього виступила демократична опозиція. Громадянська війна тривала 14 років, забрала життя 300 тис. людей, а 1, 2 млн. зробила біженцями. Створений Радою Безпеки ООН спеціальний трибунал по військових злочинах у 2003 р. визнав Тейлора винним у геноциді власного народу і прийняв рішення про його арешт. Тейлор подав у відставку і залишив країну.

Характерна риса більшості африканських країн - відсутність демократичного досвіду, звичка до традиційних форм правління, владарювання вождів. Усе це сприяє появі диктаторських режимів.

Найбільш одіозним і скандальним можна вважати режим, що його у 1965 р. встановив у Центрально-Африканській Республіці (ЦАР) Жан-Бедель Бокасса. У 1965 р. він усунув з посади президента, свого дядька, Давида Дако і прийшов до влади. В 1977 році Бокасса перейменував ЦАР на імперію, а себе проголосив імператором. Він безсоромно грабував казну і без того бідної держави. Проявилися його психічні відхилення. З'ясувалося, що Бокасса - канібал і їв убитих за його наказом людей. У 1979 р. колишній президент Давид Дако з допомогою французьких десантників повалив владу Бокасси, який втік з країни, але в 1986 р. повернувся, був заарештований і засуджений до страти, яку замінили довічним ув'язненням.

У Нігерії протягом 1993-1998 рр. правив генерал СаніАбача, який встановив режим особистої диктатури. Прокотилася хвиля репресій проти опозиції, проти демократичної преси, військових, яких підозрювали у змовах. У 1998 р. Абача раптово помер.

Після усунення в 60-ті роки основних політичних конкурентів президент Конго Жозеф Мобуту перетворився на типового дик­татора. Країну він перейменував на Заїр, а себе став називати традиційним африканським ім'ям - Мобуту Сесе Секо. У країні встановилася однопартійна система. Партією-державою був Народний рух революції. Опора режиму - армія - перетвори­лася на зграю грабіжників і мародерів'. У 1997 р. опозиція розпочала збройне повстання. Деморалізована армія Мобуту зазнала поразки. Диктатор утік з країни. Влада опинилася в руках лідера повстанців Лорана Кабіли. Заїр був перейменований па Демократичну Республіку Конго. У 1997 р. новий глава держави загинув унаслідок замаху. Влада перейшла до його сина - Жозефа Кабіли.