Біла революція» та ісламська революція в Ірані.

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 р. внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пехлеві, і який зумів стабілізувати становище в країні. 1962 рік він проголосив у країні роком початку «білої революції» — проведення реформ, І спрямованих на модернізацію країни і викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась. За роки «білої революції» і в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке і землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров'я. У 1963 р. жінкам було і надано виборче право. У країні був обмежений традиційний інституті багатоженства, активно насаджувалися західний стиль життя, мода.

Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського! виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).

Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово, починаючи з XIX ст. Поразка революції 1951р. супроводжувалась знищенням ле­гальної політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство, яке займало в Ірані привілейоване становище. Усього в країні нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мече­тей, 300 духовних навчальних закладів, у яких навчалося 60 тис. осіб. До цього слід додати 60 тис. прямих нащадків Мохаммеда по чоловічій лінії і 1 млн. по жіночій. Усі ці особи незалежно від роду занять вважалися поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.

Лідером релігійної опозиції став аятола Рухолла Хомейні. Він роз­робив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Згідно з теорією суспільство було поділено на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважалися шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Р. Хомейні проголосив створення Всесвітньої ісламської держави. У його уяві іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Р. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: «Не Захід, не Схід, а іслам».

Протистояння між шахом і духовенством набирало все більш непримиримого характеру. Репресії шаха підвищували авторитет релігійної опозиції. Крім неї, проти шаха виступали Народна партія Ірану (Туде), ліворадикальні організації федаїнів і моджахедів, На­ціональний фронт, Демократичний союз народів Ірану.

Криза шахського режиму наростала з кожним роком. За таких умов шах застосовував різні засоби, аби зберегти владу. Заборона урядом проведення в траурні дні традиційних походів віруючих призвела до стихійного вибуху незадоволень населення. Остаточно авторитет шаха був підірваний розстрілом солдатами релігійно-по­літичного мітингу 8 вересня 1978 р. на площі Жале (1, 5 тис. осіб). У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні траур. Демонстрації у містах супроводжувалися зіткненнями з військовими і поліцією. Федаїни і моджахеди здійснювали напади на поліцейські установи, іноземців, які масово від'їжджали з країни. Спроба шаха піти на поступки опозиції, призначивши прем'єр-міністром одного з лідерів опозиції Шахпура Бахтіяра, не мала успіху. Ш.Бахтіяр одразу позбувся підтримки з боку опозиції. З кожним днем революційні події наростали, і 16 січня 1979 р. шах залишив країну. Ш. Бахтіяр усе більше втрачав контроль над становищем у країні.; Повсюди створювались революційні ісламські комітети.

У лютому 1979 р. в Іран повернувся Р. Хомейні. Тоді ж був створе­ний Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Базарган. Духовенство намагалося утримати революцію в мирному руслі, але цього не вдалося досягти. Після спровокованих боїв у районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією у столиці розгорілося повстання, у результаті якого в Ірані було повалено монархію, і 12 лютого 1979 р. сутички поступово вщухли.

Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни із СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів зі СІЛА та західними^; країнами, анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; та ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. У країні закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений Ісламською республікою і в країні було прийнято нову конституцію. У відповідь на надання США притулку іранському шаху в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення; в заручники 52 американських громадян.

Захоплення заручників поставило американську адміністрацію перед необхідністю відповідних дій. США розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських бан­ках, розробили операцію «Кіготь орла» по визволенню заручників. Проте операція провалилась. Загибель шаха в липні 1980 р. зняла напругу, і в 1981 р. заручники повернулися на батьківщину.

Незабаром після перемоги революції в Ірані посилились розбіжнос­ті між її учасниками, поглибилось розмежування між політичними; силами. Основна боротьба розгорілась між світськими партіями і духовенством. Поступово від влади усувались ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Р. Хомейні шляхом репресій ліквідував опозицію й очолив як релігійну, так і світську владу.

Спроби «експорту» ісламської революції і війна з Іраком дестабі­лізували становище в деяких регіонах ісламського світу, особливо в зоні Перської затоки.

Ісламська революція в Ірані стала кульмінаційною крапкою процесу політизації ісламу. Піднята іранською революцією хвиля ісламського фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Нинішнє іракське керівництво проводить більш зважену політику, не йдучи, " як раніше, на пряму конфронтацію з іншими країнами. З кожним роком фундаменталісти все серйозніше заявляють про себе. Най більшого розмаху їхні дії набули в Алжирі, де вони розгорнули те­рористичну діяльність проти іноземців і державних установ.