Проблеми «чорного» континенту

Ключовим питанням сьогоднішньої Африки є пошук шляхів подолання відсталості. Виборюючи свободу, народи колоній сподівалися на поліпшення свого життя, однак реальна ситуація в новоутворених країнах виявилася дуже складною.

В Африці зосереджена майже п'ята частина загальносвітових запасів залізних руд, понад половину - марганцевих, майже дев'ять десятих - хромітів, чотири десятих - бокситів і кобальтових, десята частина мідних і дві десятих титанових руд. На континенті є значні запаси нафти та природного газу, кам'яного вугілля. Але цим багатством африканці не скористалися. У колоніальні часи тут не було створено виробництва кінцевого продукту. Ставши незалежними, вони залишились джерелом сировини.

За роки незалежності африканські країни не зуміли подолати економічну і культурну відсталість. Лише в 60-ті роки на хвилі національного піднесення їхня економіка дещо пожвавилася. 70-ті роки були позначені економічною стагнацією більшості країн, а 80-ті - падінням виробництва.

Титанічними зусиллями африканським країнам вдалося досягти щорічного приросту сільськогосподарської продукції на 1, 5 %, проте населення щороку зростає на 3 %. Як наслідок, африканці харчуються гірше, ніж за колоніальних часів. Із 42 найбідніших країн світу близько 30-ти є африканськими.

Тропічна Африка є хронічним вогнищем епідемій багатьох небезпечних хвороб. Причини полягають у вкрай примітивній системі охорони здоров'я, а часто і у відсутності її, у антисанітарії, до якої призвичаїлося населення.

Головною причиною економічної відсталості континенту є низький рівень освіченості населення та кваліфікації робочої сили. Ще одна причина відсталості - неоколоніальна політика розвинутих держав, які всіма засобами утримують низькі ціни на африканську сировину і водночас збільшують їх на готову продукцію, яку вони імпортують в Африку. Для придбання цієї продукції африканські країни змушені брати великі кредити на Заході під високі проценти. Погасити борги за рахунок збільшення експорту вони не можуть через не конкурентоспроможність своєї продукції. Так вони опинилися у замкненому колі.

Сподівання африканських країн на встановлення нового міжнародного економічного порядку не виправдалися. Через низьку продуктивність праці африканських робітників розвинуті країни роблять дедалі менше інвестицій в економіку континенту.

Починаючи з 80-х років Організація африканської єдності (ОАЄ) проголосила гасло «Опора на власні сили!», розуміючи під цим не самоізоляцію континенту, а об'єднання зусиль роз­ташованих на ньому країн.

Болісною проблемою африканського континенту залишаються криваві етнічні та етнорелігійні конфлікти. Нові незалежні держави утворилися як багатоетнічні, об'єднавши різні, часто традиційно ворожі один одному племена і народи. Керівники нових держав також походили з різних етнічних груп і у процесі боротьби за владу спиралися на своїх одноплемінників, обіцяючи їм натомість привілейоване становище (так званий «трайбалізм»).

Переростання міжетнічних суперечностей у громадянську війну сталося у 1967 р. у Нігерії. Найрозвинутіший народ країни - ігбо, який населяв східну провінцію, вирішив перетворити її на окрему державу Біафру, розраховуючи на виявлені там великі поклади нафти. Рух за незалежність очолив військовий губернатор провінції Чукву Ємека Оджукву. Спалахнула громадянська війна, яка тривала до початку 1970 р. і в якій загинули, за різними підрахунками, від 1 до 2 млн. людей. Лише шляхом терору режим генерала Якубу Говона зумів відновити єдність країни.

Близько 30-ти років тривала збройна боротьба в ефіопській провінції Еритреї за відокремлення від Ефіопії. Навесні 1991 р. національно-визвольні сили взяли під контроль всю територію провінції. Після проведення в ній під наглядом ООН референдуму в 1993 р. Еритрею було проголошено незалежною державою.

Майже десятиліття від кінця 70-х років XX ст. точилася боротьба за владу у Чаді, у якій взяли участь 11 військово-політичних угруповань, кожне з яких спиралося на якусь окрему народність. У 1987 р. лідер народу горан Хісен Хабре встановив свій контроль над територією країни. У внутрішній по­літиці він спирався на своїх одноплемінників. Усі, хто належали до інших народів, були під підозрою. У 1989 р. Хабре звинуватив у змові трьох офіцерів з народу загава. Одному з них - Ідрису Ібі - вдалося втекти до Судану, звідки він, при допомозі одно­племінників, розпочав успішний наступ на Нджамену. Хабре опинився у безвихідному становищі та втік із країни.

Один з найкривавіших конфліктів спалахнув у 1994 р. в Руанді між правлячим режимом, що спирався на народ хуту, і опозиційним Руандійським патріотичним фронтом (РПФ), якого підтримував народ тутсі. У ході конфлікту було вбито близько 800 тис. тутсі.

Головними передумовами конфліктів залишаються зли­денність життя населення, його культурна відсталість, брак демократичних традицій, етнічний та релігійний фанатизм, нетерпимість. У 2002 р. ісламісти в Нігерії на знак протесту проти проведення у країні конкурсу «Міс світу - 2002» вчинили кривавий погром тих, хто дотримується європейської моди і європейського способу життя.