Правове регулювання міжнародної купівлі-продажу

Центральне місце серед зовнішньоекономічних договорів займає договір міжнародної купівлі-продажу. Колись він був єдиною формою, що опосередковувала міжнародні господарські зв’язки, які зводилися до торгівлі, і дотепер залишається найпоширенішою формою.

Однак не тільки формальною чисельністю пояснюється провідна роль купівлі-продажу у світових економічних зв’язках. Інші зовнішньоекономічні угоди або прямо пов’язані з купівлею-продажем (супутні угоди, наприклад, щодо перевезення, страхування, розрахунків тощо), або є різновидами купівлі-продажу (наприклад, ліцензійні договори, договори на надання послуг), або містять тією чи іншою мірою елементи купівлі-продажу (наприклад, договори про кооперацію).

Крім того, договір міжнародної купівлі-продажу найбільш розроблений в міжнародному приватному праві. Уніфікація права досягла найбільш вагомих результатів саме щодо цього договору. В результаті, часто норми, призначені для регулювання купівлі-продажу, за аналогією застосовуються до інших міжнародних комерційних договорів[45].

Уніфіковані норми, що регулюють міжнародну купівлю-продаж, містить Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, прийнята на дипломатичній конференції у Відні в 1980 р., широко відома як Віденська конвенція 1980 р.

Віденська конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах. Факт місцезнаходження комерційних підприємств сторін у різних державах повинен випливати або з договору, або з ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами, що мали місце до чи в момент його укладення. Ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговельний статус, ні цивільний чи торговельний характер договору не беруться до уваги при визначенні застосовності цієї Конвенції (ст. 1).

Для цілей цієї Конвенції:

a) якщо сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, її комерційним підприємством вважається те, яке, з урахуванням обставин, відомих сторонам або передбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укладення договору, має найтісніший зв’язок з договором та його виконанням;

б) якщо сторона не має комерційного підприємства, береться до уваги її постійне місце проживання (ст. 10).

Особливості застосування Віденської конвенції полягають у наступному.

1. Якщо комерційні підприємства сторін договору знаходяться в державах-учасницях Конвенції, то з питань, повністю в ній урегульованих, матеріально-правові норми Конвенції застосовуються не на підставі колізійних норм міжнародного приватного права, а в силу того, що вони містяться у міжнародному договорі, який підлягає застосуванню до відповідних відносин.

Якщо ж комерційне підприємство однієї з сторін договору знаходиться у державі, яка не бере участі у Конвенції, такий договір підпадає під її дію тільки у випадках, коли за згодою сторін або в силу колізійної норми застосовується право держави-учасниці Конвенції.

2. Відповідно до ст. 6 Конвенції, сторони можуть повністю виключити її застосування (наприклад, вказавши у тексті договору, що положення Конвенції не застосовуються для регулювання відносин з цього договору). Сторони можуть також відступати від будь-якого з положень Конвенції чи змінювати його. Виняток становить необхідність дотримання ст. 12 Конвенції (щодо обов’язковості письмової форми договору у разі, якщо відповідна держава зробила заяву що незастосовність положень Конвенції, які допускають відступ від письмової форми).

3. В силу ст. 90 Конвенції вона не зачіпає дії будь-якої міжнародної угоди, яка вже укладена чи може бути укладена і яка містить положення з питань, які є предметом регулювання цієї Конвенції, за умови, що сторони мають свої комерційні підприємства в державах–учасницях такої угоди (до таких угод належить, зокрема, Угода про Загальні умови поставок товарів між організаціями держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (Київ, 20 березня 1992 р.).

4. Сфера застосування Конвенції не охоплює контракти на ряд видів продажу. Так, вона не застосовується до продажу:

a) товарів, придбаних для особистого, сімейного чи домашнього використання, крім випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не міг знати, що товари придбані для такого використання;

б) з аукціону;

в) у порядку виконавчого провадження чи іншим чином згідно із законом;

г) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів та грошей;

e) суден водного й повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці;

є) електроенергії (ст. 2).

Відповідні договори регулюватимуться не положеннями Конвенції, а нормами національного права.

Договори на поставку товарів, які потребують подальшого виготовлення або виробництва, вважаються договорами купівлі-продажу, тільки якщо сторона, що замовляє товар, не бере на себе зобов’язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів. Конвенція не застосовується до договорів, у яких зафіксовано, що зобов’язання сторони, яка поставляє товари, полягають переважно у виконанні роботи або в наданні інших послуг (ст. 3).

Крім того, Конвенція регулює тільки укладення договорів купівлі-продажу та ті права й зобов’язання продавця і покупця, які випливають з такого договору. Зокрема, оскільки інше безпосередньо не передбачено Конвенцією, вона не стосується:

a) дійсності самого договору, чи яких-небудь його положень, чи будь-якого звичаю;

б) наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар (ст. 4).

5. У Конвенції встановлений порядок регулювання питань, прямо у ній не вирішених (п. 2 ст. 7). Ці питання підлягають вирішенню згідно із загальними принципами, на яких вона ґрунтується. У літературі та практиці виходять з того, що до таких загальних принципів Конвенції, зокрема, належать:

– свобода договору;

– диспозитивність положень Конвенції;

– необхідність дотримання добросовісності у міжнародній торгівлі;

– презумпція дії звичаю, що застосовується у відповідній галузі торгівлі;

– зв’язаність сторін усталеною практикою їх відносин;

– співробітництво при виконанні зобов’язань;

– застосування критерію “розумності”;

– можливість вимагати при порушенні зобов’язань реального виконання, однак з пріоритетом еквівалентного відшкодування[46].

За відсутності таких принципів Конвенція відсилає до права, що застосовується відповідно до норм міжнародного приватного права (колізійних норм).

Частина ІІ Конвенції регулює порядок укладання договору купівлі-продажу. Відповідно до ст. 14 Конвенції, пропозиція про укладення договору, є офертою, якщо вона:

а) адресована одній чи кільком конкретним особам (пропозиція, адресована невизначеному колу осіб, розглядається лише як запрошення робити оферти, якщо інше прямо не зазначене особою, яка зробила таку пропозицію);

б) досить виразна (тобто, в ній зазначено товар та безпосередньо чи опосередковано встановлюються його кількість і вартість або передбачено порядок їх визначення);

в) висловлює намір оферента вважати себе зв’язаним у разі акцепту.

Оферта набуває чинності, коли вона одержана адресатом оферти і може бути відкличною або невідкличною (ст. 15). Оферта не може бути відкликана, якщо в оферті зазначено шляхом встановлення певного строку акцепту чи іншим чином, що вона є невідкличною; або якщо для адресата оферти було розумним розглядати оферту як невідкличну й адресат оферти діяв відповідно (ст. 16).

Після розгляду оферти адресат оферти повинен її акцептувати. Акцептом є заява чи інша поведінка адресата оферти, що висловлює згоду з офертою. Мовчання чи бездіяльність самі по собі не є акцептом (ст. 18).

Акцепт повинен виражати згоду з офертою та не вносити будь-яких зустрічних пропозицій, у противному разі це вважатиметься відхиленням оферти. Відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить доповнення, обмеження чи інші зміни, є відхиленням оферти і являє собою зустрічну оферту. Однак відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить додаткові чи відмінні умови, які істотно не змінюють умов оферти, є акцептом, якщо оферент без невиправданої затримки не заперечить проти цих розходжень. Якщо він цього не робить, то умовами договору будуть умови оферти зі змінами, що містяться в акцепті (ст. 19).

Згідно з ст. 23 Конвенції, договір вважається укладеним, коли акцепт оферти набуває чинності, тобто з моменту отримання акцепту оферентом за адресою комерційного представництва або за місцем постійного проживання.

Частина Ш Конвенції “Купівля-продаж товарів” складається з п’яти глав: “Загальні положення”, “Зобов’язання продавця”, “Зобов’язання покупця”, “Перехід ризику”, “Положення, спільні для зобов’язань продавця і покупця”.

Запроваджується поняття “істотного порушення договору” (ст. 25). Порушення договору, допущене однією із сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати на підставі договору, крім випадків, коли сторона, що порушила договір, не передбачала такого результату, і розумна особа, що діє в тій самій якості за аналогічних обставин, не передбачала б його. На цій підставі одна сторона може заявити іншій стороні про розірвання договору шляхом повідомлення (ст. 26).

Зобов’язання продавця. Відповідно до ст.30 Конвенції, продавець зобов’язаний поставити товар, передати документи, що стосуються його, та передати право власності на товар відповідно до вимог договору та цієї Конвенції.

Якщо продавець не зобов’язаний поставити товар в якомусь іншому визначеному місці, його зобов'язання стосовно поставки полягають:

a) якщо договір купівлі-продажу передбачає перевезення товару, – у здачі товару першому перевізникові для передачі покупцеві;

б) якщо договір не передбачає залучення перевізника, і сторони в момент укладення договору знали про те, що товар знаходиться або має бути виготовлений чи вироблений у певному місці, – в наданні товару в розпорядження покупця в цьому місці;

в) в інших випадках – у наданні товару в розпорядження покупця в місці, де в момент укладення договору знаходилось комерційне підприємство продавця (ст. 31).

Якщо продавець зобов’язаний передати документи, що стосуються товару, він повинен зробити це в строк, у місці й у формі, що передбачені за договором (ст. 34).

Продавець повинен поставити товар, який за кількістю, якістю й описанням відповідає вимогам договору і який затарований чи упакований так, як це вимагається за договором. Крім випадків, коли сторони домовилися про інше, товар не відповідає договору, якщо він:

a) не придатний для тих цілей, для яких такий товар звичайно використовується;

б) не придатний для будь-якої конкретної мети, про яку продавця прямо чи опосередковано було повідомлено під час укладення договору;

в) не має якостей товару, представленого продавцем покупцеві як зразок чи модель;

г) не затарований чи не упакований звичайним для таких товарів способом, а за відсутності такого – способом, який є належним для збереження й захисту даного товару.

Продавець не несе відповідальності за будь-яку невідповідність товару, якщо під час укладення договору покупець знав чи не міг не знати про таку невідповідність (ст. 35).

Продавець несе відповідальність за будь-яку невідповідність товару, яка існує в момент переходу ризику на покупця, якщо навіть ця невідповідність стає очевидною тільки пізніше, а також за будь-яку невідповідність товару, яка виникає після моменту переходу ризику на покупця і є наслідком порушення ним будь-якого свого зобов’язання, включаючи гарантійні зобов’язання (ст. 36).

Продавець зобов’язаний поставити товар вільним від будь-яких прав чи домагань третіх осіб, крім тих випадків, коли покупець погодився прийняти товар, обтяжений таким правом чи домаганням (ст. 41).

Зобов’язання покупця. Покупець зобов’язаний сплатити вартість товару і прийняти поставку товару згідно з вимогами договору та цієї Конвенції (ст. 53). Зобов’язання покупця сплатити вартість включає вжиття таких заходів і додержання таких формальностей, які можуть вимагатися згідно з договором або згідно з законами і правилами для того, щоб зробити можливим здійснення платежу (ст. 54).

Якщо покупець не зобов’язаний сплатити вартість у будь-якому визначеному місці, то він повинен сплатити її продавцеві:

a) в місці розміщення комерційного підприємства продавця; або

б) якщо платіж має бути зроблений при передачі товару чи документів, – в місці їх передачі (ст. 57).

Якщо покупець не зобов’язаний сплатити вартість у будь-який інший конкретний строк, він повинен сплатити її, коли продавець передає або сам товар, або товаророзпорядчі документи в розпорядження покупця. Продавець може обумовити передачу товару або документів здійсненням такого платежу (ст. 58).

При сплаті ціни покупець повинен брати до уваги і умову про перехід ризику втрати і пошкодження товару. Втрата чи пошкодження товару після того як ризик перейшов на покупця, не звільняє його від зобов’язання сплатити ціну, якщо тільки втрата чи пошкодження не були викликані діями або недоглядом продавця (ст. 66). Важливе значення у цьому випадку має встановлення моменту переходу ризику від продавця до покупця (статті 67-69).

Зобов’язання покупця прийняти поставку полягає у здійсненні ним усіх дій, яких можна було б розумно очікувати від нього для того, щоб дозволити продавцю здійснити поставку, і в прийнятті товару (ст. 60).

Конвенція передбачає інститут передбачуваного невиконання договору. Так, сторона може зупинити виконання своїх зобов’язань, якщо після укладення договору стає видно, що інша сторона не виконає значної частини своїх зобов’язань (ст. 71). Якщо ж до встановленої для виконання договору дати стає очевидно, що одна із сторін вчинить істотне порушення договору, інша сторона може заявити про його розірвання (ст. 72).

Значну увагу Конвенція приділяє відповідальності сторін за невиконання своїх зобов’язань. Правила щодо відповідальності мають назву “засоби правового захисту в разі порушення договору”. Такими засобами виступають додаткові права, які виникають у сторони договору, якщо інша сторона не виконує своїх зобов’язань за договором. Яким з наданих додаткових прав скористатися, передусім вирішує потерпіла сторона.

Відповідальність за Конвенцією виникає в силу самого факту невиконання зобов’язань за договором, що відповідає давно визнаному світовою практикою принципові відповідальності без вини у сфері підприємницької діяльності. Сторона не несе відповідальності за невиконання своїх зобов’язань, тільки якщо доведе, що воно було викликане перешкодою поза її контролем і що від неї нерозумно було очікувати прийняття до уваги цієї перешкоди під час укладення договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди чи її наслідків (ст. 79). Тобто, Конвенція виходить з презумпції відповідальності сторони, що не виконала свої зобов’язання, і лише тоді, коли сама сторона доведе неможливість виконання, вона може бути звільнена від відповідальності.

Окрім Віденської конвенції 1980 р., важливе значення для регулювання міжнародної купівлі-продажу має Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, прийнята у 1974 р. на дипломатичній конференції в Нью-Йорку.

Ця Конвенція визначає умови, за яких вимоги покупця та продавця один до одного, що випливають з договору міжнародної купівлі-продажу товарів або пов’язані з його порушенням, припиненням або недійсністю, не можуть бути задоволені внаслідок закінчення певного періоду часу. Такий період часу іменується “строком позовної давності” (ст. 1).

Строк позовної давності встановлюється у чотири роки (ст. 8). За загальним правилом, перебіг строку позовної давності виникає з дня виникнення права на позов. Вважається, що право на позов, що випливає з порушення договору, виникає в той день, коли мало місце таке порушення; право на позов, що випливає з дефекту або іншої невідповідності товару умовам договору, – від дня фактичної передачі товару покупцеві або його відмови прийняти товар; право на позов, що ґрунтується на обмані, – від дня, коли обман був або міг бути розумно розкритий (ст. 10). Встановлені деякі спеціальні правила щодо початку перебігу строку позовної давності (статті 11, 12).

Строк позовної давності переривається порушенням кредитором судового (арбітражного) розгляду проти боржника, а також визнанням боржником до спливу строку позовної давності у письмовій формі свого зобов’язання перед кредитором або частковим виконанням зобов’язання. В результаті, розпочинається перебіг нового чотирирічного строку позовної давності. Однак у будь-якому випадку такий строк спливає не пізніше десяти років з дня, коли почався його перебіг (статті 13-23).

Закінчення строку позовної давності береться до уваги під час розгляду спору лише на підставі заяв сторін, що беруть участь у процесі (ст. 24).