Розділ IV. Зовнішньоекономічний договір

Поняття та ознаки зовнішньоекономічного договору

Основною правовою формою, що опосередковує господарські зв’язки суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та їхніх іноземних контрагентів, є зовнішньоекономічний договір.

Чинне українське законодавство оперує кількома близькими за змістом поняттями: зовнішньоекономічна угода, зовнішньоекономічний договір, зовнішньоекономічний контракт. Зовнішньоекономічна угода доктринально може бути визначена як угода, що опосередковує господарську діяльність у сфері міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією, інтелектуальною власністю[22].

Зовнішньоекономічна угода, як і угода (правочин) загалом, може бути односторонньою, коли для її вчинення є необхідним і достатнім волевиявлення однієї сторони (наприклад, довіреність), та дво- або багатосторонньою, коли для її вчинення необхідним є узгоджене волевиявлення двох або більше сторін. Дво- або багатосторонні зовнішньоекономічні угоди є зовнішньоекономічними договорами.

Термін “контракт” вказує на матеріальну форму зовнішньоекономічного договору, існування його у вигляді правового документа, в якому зафіксований факт угоди та зміст зобов’язань сторін. У законодавстві України поняття “зовнішньоекономічний договір” та “зовнішньоекономічний контракт” вживаються як рівнозначні.

Легальневизначення зовнішньоекономічного договору (контракту) міститься в ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”: це – матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

З цього визначення випливають дві кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору:

1) спрямованість на забезпечення господарської (зовнішньоекономічної) діяльності контрагентів (ця ознака визначає зовнішньоекономічний договір як різновид господарського договору);

2) різна державна належність контрагентів (ця ознака пояснює, за яких умов господарський договір набуває міжнародного характеру, стає власне “зовнішньоекономічним”).

Оптимальність критерію різної державної належності (національності) контрагентів, який був притаманний доктрині й практиці Союзу РСР, для встановлення міжнародного характеру договору не є безспірною. Останнім часом міжнародно-правові документи, а також спеціальні закони України для цілей встановлення міжнародного характеру договору віддають перевагу іншому критерію – місця знаходження комерційного підприємства (place of business), під яким розуміють постійне місце регулярного здійснення ділових операцій. Така розмежувальна ознака використана, зокрема, в Нью-йоркській конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Гаазькій конвенції про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., Оттавських конвенціях 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг, Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж 1985 р., а також у Законі України від 24 лютого 1994 р. “Про міжнародний комерційний арбітраж”.

На користь використання цього критерію (на противагу критерію національності) свідчать такі аргументи: а) на практиці використання критерію національності може викликати певні складнощі, оскільки не завжди можливо встановити однозначно національну належність сторони договору, особливо юридичної особи; б) критерій національності має формальний характер, не обов’язково має зв’язок з договором та його виконанням. З огляду на це Віденська конвенція (ст.1 (3)) та інші договори, що уніфікують право міжнародної торгівлі, прямо підкреслюють, що національна належність сторін не повинна братися до уваги. Згідно з останнім підходом, не буде визнаний міжнародним контракт, укладений між фірмами різної національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться на території однієї держави. Водночас, вважатиметься міжнародним контракт, укладений між фірмами однієї національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах.

Для випадків, коли сторона договору має декілька комерційних підприємств у різних країнах (зокрема, і у країні, де знаходиться контрагент за договором) Віденська конвенція (ст.10) передбачає, що до уваги береться те комерційне підприємство, яке, з урахуванням обставин, відомих сторонам або передбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укладення договору, має найтісніший зв’язок з договором та його виконанням[23].

Інші ознаки, характерні для зовнішньоекономічних договорів (перетин предметом договору митного кордону, розрахунок у валюті, яка є іноземною хоча б для однієї сторони договору, підсудність спорів з договору міжнародному комерційному арбітражу тощо), є факультативними. Наявність цих ознак є наслідком міжнародного характеру відповідних договорів, а відтак вони (ознаки) на можуть розглядатися як кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору. Окрім того, ці ознаки присутні не у будь-якому зовнішньоекономічному договорі (на мають універсального характеру).

Суб’єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до законів України та/або закону місця укладання договору.

Зовнішньоекономічний договір складається відповідно до законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб’єкти ЗЕД при складанні тексту зовнішньоекономічного договору мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.

Статусу (характеру) торгових звичаїв, що широко застосовуються в міжнародному комерційному обороті, набувають Принципи міжнародних комерційних договорів, які розроблені Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права (УНІДРУА) та опубліковані у 1994 р. Ці принципи встановлюють загальні норми для міжнародних комерційних договорів та:

– підлягають застосуванню у разі якщо сторони погодилися, що їхній договір буде регулюватися цими Принципами;

– можуть застосовуватися, коли сторони погодилися, що їхній договір буде регулюватися “загальними принципами права”, “lex mercatoria” або аналогічними положеннями;

– можуть застосовуватися для вирішення питання, що виникає у випадку, коли виявляється неможливим встановити відповідну норму права, яке підлягає застосуванню;

– можуть застосовуватися для тлумачення та доповнення міжнародних уніфікованих правових документів;

– можуть слугувати моделлю для національного та міжнародного законодавства.

У практиці міжнародного комерційного арбітражу поширюється тенденція до застосування Принципів УНІДРУА навіть за відсутності угоди сторін договору про це.

В силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва суб’єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України (ч. 4 ст. 6 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”).