Форма зовнішньоекономічного договору

Правове регулювання форми зовнішньоекономічного договору виражається у встановленні вимог до неї та наслідків їх порушення. Мета вимог до форми договору полягає у тому, що вони дозволяють зробити відносини контрагентів більш визначеними, зняти підстави для суперечок у майбутньому з приводу самого факту укладення договору та його змісту.

Міжнародні акти про договори, що використовуються в зовнішній торгівлі, пішли шляхом повної відмови від висування будь-яких вимог до форми відповідних договорів. Так, ст.11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. закріплює загальний принцип, згідно з яким не вимагається, щоб договір купівлі-продажу був укладений або підтверджений у письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. При цьому договір може доводитися будь-якими засобами, у т.ч. показаннями свідків. Аналогічні приписи містить ст.1.2 Принципів УНІДРУА.

Україна при ратифікації Віденської конвенції зробила застереження про незастосовність будь-якого її положення, яке допускає вчинення договору не у письмовій формі, якщо хоча б одна з сторін договору має комерційне підприємство в Україні. Загалом, український законодавець перебуває на позиції обов’язковості письмової форми зовнішньоекономічного договору (хоч ця позиція значно пом’якшилася порівняно з радянською традицією).

Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом (жоден чинний міжнародний договір України не скасовує вимогу для українських суб’єктів господарювання дотримуватися письмової форми зовнішньоекономічного договору; відтак мова може йти лише про обтяження форми, встановлені законами України, а саме: обов’язковість нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації відповідного договору). Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб’єкта ЗЕД суб’єктом ЗЕД України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта.

Для тлумачення поняття “письмова форма” згідно з українським законодавством слід звертатися до ст. 207 ЦК, відповідно до якої правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. При цьому правочин має бути підписаний його стороною (сторонами), для правочинів, вчинюваних юридичними особами, вимагається також скріплення печаткою. Використання ж при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законодавством, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Відповідно до ст. 13 Віденської конвенції, вимога про письмову форму визнається дотриманою також у разі, якщо відповідне повідомлення здійснене телеграфом або телетайпом. Ст. 1.10 Принципів УНІДРУА вказує, що “письмова форма” означає будь-який вид повідомлення, що зберігає запис інформації, яка міститься у ньому, і здатний бути відтворений у матеріальному вигляді. Враховуючи зростання інтересу до електронних засобів зв’язку, Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) прийнятий Типовий закон про електронну торгівлю, ст. 7 (2) якого оголошує дійсним використання будь-якого засобу електронного зв’язку, “що забезпечує фіксацію такої угоди”.

Важливим є питання про наслідки недодержання форми зовнішньоекономічного договору (особливо з огляду на не, що світова практика широко визнає договори, укладені в усній формі, та широко тлумачить поняття письмової форми). До набрання чинності ЦК України діяло імперативне положення ч. 2 ст. 45 ЦК УРСР, відповідно до якого недодержання форми зовнішньоторговельних угод і порядку їх підписання тягло за собою недійсність угоди. Наразі ч. 1 ст. 218 ЦК встановлює, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Чинний ЦК не містить приписів, які прямо передбачали б недійсність зовнішньоекономічного договору в разі недодержання його письмової форми.

Відповідно до ст. 43 зазначеного Закону, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов’язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження (ч. 1 ст. 44, ч. 2, 3 ст. 32 Закону). При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є:

1) продавець – за договором купівлі-продажу;

2) дарувальник – за договором дарування;

3) одержувач ренти – за договором ренти;

4) відчужувач – за договором довічного утримання (догляду);

5) наймодавець – за договорами найму (оренди);

6) позичкодавець – за договором позички;

7) підрядник – за договором підряду;

8) виконавець – за договорами про надання послуг;

9) перевізник – за договором перевезення;

10) експедитор – за договором транспортного експедирування;

11) зберігач – за договором зберігання;

12) страховик – за договором страхування;

13) повірений – за договором доручення;

14) комісіонер – за договором комісії;

15) управитель – за договором управління майном;

16) позикодавець – за договором позики;

17) кредитодавець – за кредитним договором;

18) банк – за договором банківського вкладу (депозиту), за договором банківського рахунку;

19) фактор – за договором факторингу;

20) ліцензіар – за ліцензійним договором;

21) правоволоділець – за договором комерційної концесії;

22) заставодавець – за договором застави;

23) поручитель – за договором поруки.

Однак правом, з яким договір найбільш тісно пов’язаний, вважається:

1) щодо договору про нерухоме майно – право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, – право держави, де здійснена реєстрація;

2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт – право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати;

3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі, – право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа.

Відповідно до ст. 47 Закону, право, що застосовується до договору згідно з вищенаведеними положеннями, охоплює:

1) дійсність договору;

2) тлумачення договору;

3) права та обов’язки сторін;

4) виконання договору;

5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору;

6) припинення договору;

7) наслідки недійсності договору;

8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором.

Якщо при визначенні способів та порядку виконання договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або неналежного виконання договору, неможливе застосування права, визначеного згідно з правилами Закону “Про міжнародне приватне право”, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору.

Право, що застосовується до форми договору, визначається відповідно до ст. 31 Закону “Про міжнародне приватне право”. Так, згідно з ч. 3 ст. 31 цього Закону, зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною його є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.

а) вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін;

б) у разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена державами – учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 р., статтею 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави – учасниці СНД на території іншої держави – учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов’язки сторін за договором визначаються законодавством країни місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін;

в) якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства (на сьогодні – до Закону “Про міжнародне приватне право”).

Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору фіксуються в його умовах. Модель зовнішньоекономічного договору, що забезпечує належний захист його сторін, визначена Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. №201. Це Положення застосовується при укладанні договорів купівлі/продажу товарів (надання послуг, виконання робіт) та товарообмінних договорів між українськими та іноземними суб’єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.

Пункт 1 Положення має таку редакцію: “До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об’єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України, відносяться:

– назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення;

– преамбула;

– предмет договору (контракту);

– кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг);

– базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг);

– ціна та загальна вартість договору (контракту);

– умови платежів;

– умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);

– упаковка та маркування;

– форс-мажорні обставини;

– санкції та рекламації;

– урегулювання спорів у судовому порядку;

– місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін”.

У свою чергу, пункт 2 Положення встановлює, що “за домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови: страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок внесення змін до договору (контракту) та ін.

Такий поділ умов зовнішньоекономічного договору на умови, “які повинні бути передбачені” у ньому та “додаткові” викликає заперечення з точки зору його теоретичної обґрунтованості та практичного значення. Перелік умов першої групи не можна тлумачити як перелік істотних умов зовнішньоекономічного договору, тобто таких умов, які є необхідними і достатніми для того, щоб договір вважався укладеним і, відповідно, здатним породити права та обов’язки його сторін[26]. Істотними умовами господарського договору є умови, визнані такими за законом (але не підзаконним актом) чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї з сторін повинна бути досягнута згода; у будь-якому разі сторони зобов’язані погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч.2-3 ст.180 ГК) [27].

Авторитетною є точка зору, згідно з якою не можна встановлювати мету виділення істотних умов за межами загальновизнаного – того, що вони є необхідними й достатніми для досягнення угоди, і залежно від мети визначати значимість відповідних умов[28]. Відтак закріплена Положенням диференціація за значимістю умов зовнішньоекономічного договору уявляється безпідставною. Відзначимо також некоректність віднесення до умов договору преамбули договору та його реквізитів, як-от: місце, дата його підписання тощо.

Міністерство економіки України вказувало на те, що Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) закріплює “ рекомендації щодо форми контракту”[29]. Тобто, сторони мають право відступати від приписів Положення в частині переліку і послідовності договірних умов (власне п.1 Положення вказує на те, що сторони договору (контракту) можуть погодитися про інше щодо викладення умов договору, якщо така домовленість не позбавляє договір предмета, об’єкта, мети та інших істотних умов). Водночас, вимоги Положення щодо змісту окремих умов зовнішньоекономічного договору є обов’язковими для виконання суб’єктами ЗЕД.

Розглянемо особливості змісту окремих розділів зовнішньоекономічного договору, що визначені Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), приділяючи при цьому увагу приписам українського законодавства (які застосовуватимуться до договору у разі підпорядкування його праву України, а щодо норм публічно-правового регулювання – незалежно від компетентного правопорядку договору) та актів міжнародного права (насамперед, Віденської конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.), а також підходам практики міжнародної торгівлі.

Зовнішньоекономічний договір має реквізити, до яких належать назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.

У преамбулі договорузазначається повне найменування сторін — учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів (“Продавець”, “Покупець”, “Замовник”, “Постачальник” тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту) (установчі документи тощо).

У розділі “ Предмет договору” визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов’язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується. У разі бартерного (товарообмінного) договору (контракту) або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини).

Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то відповідні дані зазначаються у додатку (специфікації), який має бути невід’ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна відмітка в тексті договору. У таких випадках у розділі “Предмет договору” наводиться тільки коротке визначення товару і робиться посилання на зазначений додаток (специфікацію).

Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація), крім того балансується іще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг).

У додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки.

Технологічна схема переробки давальницької сировини повинна відображати:

усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію;

кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обґрунтуванням технологічних втрат сировини;

втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.

Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг). У цьому розділі визначається, залежно від номенклатури, одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики. У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) та термін їх виконання.

Згідно з Віденською конвенцією (ст. 14), визначення кількості товару в договорі (оферті) є обов’язковим. Кількість може встановлюватися як прямо, так і непрямо або шляхом вказівки на порядок її визначення. ЦК (ч. 2 ст. 669) так само допускає можливість узгодження умови про кількість шляхом встановлення у договорі порядку визначення цієї кількості (наприклад, у відповідності до графіку відвантаження, що підлягає узгодженню між сторонами).

Щодо деяких товарів, особливо масових, точне дотримання умови про кількість практично виявляється неможливим з причин, пов’язаних з навантаженням та перевезенням, а в окремих випадках і не відповідає комерційним інтересам тієї чи іншої сторони договору (якщо на момент поставки не справдився прогноз кон’юнктури ринку, з якого виходили сторони, укладаючи контракт заздалегідь). У зв’язку з цим у контракт включається застереження, що має назву опціону по кількості, яке допускає відступ від кількості, обумовленої в контракті (наприклад, “100000 тонн +/– 5%”, “близько 500000 фунтів”). Для визначення межі допустимого відхилення звертаються до практики, що вклалася у відносинах між сторонами, або до звичаїв у відповідній сфері торгівлі. У випадках, коли згідно з умовами договору розрахунки між сторонами проводяться в акредитивній формі, слід враховувати, що Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів 1993 р. (публікація МТП №500) тлумачать застереження “близько” як таке, що допускає різницю в межах 10% більше або 10% менше, ніж кількість, передбачена в акредитиві (ст. 39). Якщо в акредитиві немає вказівок на те, що кількість товару може зменшуватися або збільшуватися, допускаються відхилення на 5%. Можливість відхилення виключається, якщо в акредитиві кількість вказується в певній кількості одиниць або штуках.

Договір також може містити вказівку на те, хто – продавець чи покупець – має право скористатися можливістю відступу від зазначеної у ньому кількості[30].

Кількість товару вказується у характерних для нього одиницях вимірювання, прийнятих у міжнародній торгівлі для даного товару. Наприклад, у штуках визначається кількість машин, обладнання, приладів тощо, у вагових одиницях – масових товарів (як-от: руда, вугілля, нафта та ін.). Слід мати на увазі, що одні й ті ж за назвою неметричні одиниці вимірювання (наприклад, бутель, кіпа, пака, мішок, бочка (барель), ящик) у різних країнах містять різні кількості. Крім того, одні й ті ж самі одиниці вимірювання для різних товарів мають різне значення[31]. Тому при позначенні кількості в одиницях, які мають неоднакове значення у різних країнах, чи для різних товарів, зазвичай зазначається еквівалент цієї кількості у метричній системі мір.

Залежно від того, чи входить тара та упаковка у кількість товару, що поставляється, розрізняють масу брутто – масу товару разом з внутрішньою та зовнішньою упаковками та масу нетто – масу товару без будь-якої упаковки. У тих випадках, коли маса тари становить не більш як 1-2% від маси товару, і коли ціна тари незначна, сторони нехтують масою тари, і у контракті робиться застереження “маса брутто за нетто” [32].

Визначити якість товару за договором – означає встановити сукупність властивостей, що визначають придатність товару для використання його за призначенням відповідно до потреб споживача. У міжнародній практиці склалися такі способи визначення якості:

– за стандартом – передбачає, що якість товару точно відповідає певному стандарту – державному або розробленому недержавною організацією (спілкою підприємців, науково-технічною асоціацією або інститутом, страховою компанією тощо). Зазвичай у договорі досить зазначити номер та дату стандарту і організацію, яка його розробила. Однак в одному стандарті може передбачатися декілька сортів, марок або видів певного товару – у цьому разі необхідною є деталізація посилання на стандарт;

– за технічними умовами – застосовується для встановлення спеціальних вимог до якості товарів, на які відсутні стандарти чи існують особливі умови їх виробництва та експлуатації (товари, що виготовлені на основі індивідуальних замовлень, складне обладнання та апаратура, судна). Технічні умови (ТУ) містять докладну технічну характеристику товару, опис матеріалів, з яких він має виготовлятися, правила та методи перевірки та випробувань. ТУ наводяться або у самому тексті договору, або у додатку, що є його невід’ємною частиною;

– за специфікацією – застосовується для встановлення вимог до якості індивідуально визначених товарів. Специфікація, яка зазвичай містить необхідні технічні параметри товару, виступає додатком до договору;

– за зразком – застосовується у торгівлі споживчими товарами, а також деякими видами машин та обладнання індивідуального виготовлення і часто використовується при укладанні контрактів на виставках та ярмарках. Цей спосіб передбачає надання продавцем покупцю зразків товару і підтвердження їх покупцем, після чого вони стають еталонами. У договорі зазначається, що якість товару повинна відповідати зразкам, визначається порядок звірки товарів із зразками, а також строки зберігання сторонами зразків (наприклад, протягом якогось строку з дати надходження останньої партії товару);

– за описом – використовується для визначення якості товарів з індивідуальними ознаками, наприклад, фруктів. У договорі докладно описуються усі властивості товару;

– за попереднім оглядом – застосовується при продажу товарів на аукціонах та зі складів. У договорі цей спосіб позначається словами “оглянуто-схвалено”. Покупцю надається право оглянути усю партію товару в обумовлений строк. Продавець повинен гарантувати якість товару такою, якою її схвалив покупець, і фактично не відповідає за якість поставленого товару, якщо у ньому не було прихованих недоліків;

– за вмістом окремих речовин у товарі – передбачає встановлення у договорі у відсотках мінімально допустимого вмісту корисних речовин та максимально допустимого вмісту небажаних речовин та домішок. Наприклад, у контрактах на метали та руди показником якості є вміст основної речовини та окремих домішок, у торгівлі цукром – вміст сахарози, олійними – вміст олії;

– за виходом готової продукції – у договорі встановлюється кількість (у відсотках до загальної маси або в абсолютних величинах) кінцевого продукту, який має бути одержаний із сировини (наприклад, цукру-рафінаду з цукру-сирцю, пряжі з вовни, олії з насіння);

– за натурною вагою – застосовується для визначення якості зернових. Натурна вага – це вага одного гектолітра (одиниці об’єму) зерна. Натурна вага характеризує фізичні властивості зерна (форма, величина зерна, наповненість, питома вага), а також дає уявлення про вихід борошна та крупи з нього. Показники натурної ваги зазвичай застосовуються у поєднання з іншими показниками (наприклад, вміст сторонніх домішок у зерні);

– спосіб “тель-кель” (такий, який є) – застосовується, зокрема, при продажу врожаю зернових, цитрусових “на пні” (ще не зібраного), і означає поставку товару “яким він є”. Покупець зобов’язаний прийняти товар незалежно від його якості, якщо він відповідає назві (виду, сорту), вказаній у договорі, та не має права подавати рекламацію. Цей спосіб застосовується також при морському перевезенні вантажів, коли продавець не відповідає за погіршення якості товару в дорозі[33].

Якість товару в договорі часто визначається застосуванням двох або декількох перерахованих вище способів, крім того, можуть бути використані і деякі інші способи. За відсутності у договорі умов щодо якості продавець зобов’язаний передати покупцю товар, придатний для цілей, для яких товар такого ж опису звичайно використовується. Якщо продавець при укладенні договору був повідомлений покупцем про конкретні цілі придбання товару, він зобов’язаний передати товар, придатний для використання у відповідності з цими цілями (ст. 35 Віденської конвенції, ч. 2 ст. 673 ЦК). Ст. 5.6 Принципів УНІДРУА встановлює, що сторона зобов’язана здійснити виконання, що має розумну якість та не нижче середнього рівня, враховуючи конкретні обставини.

Якщо щодо конкретного товару законом передбачені обов’язкові вимоги до його якості, на продавця покладається обов’язок дотримувати цих вимог. Відступати від останніх сторони можуть, тільки передбачаючи вищий їх рівень (підвищені вимоги).

У практиці міжнародної торгівлі виходять з того, що до відвантаження товару продавець зобов’язаний здійснити перевірку якості товару на предмет її відповідності вимогам контракту, з оформленням результатів такої перевірки передбаченим контрактом документом, який підлягає передачі покупцю. Обов’язок продавця передати покупцеві документи, що стосуються товару, встановлений ст. 34 Віденської конвенції.

У визначенні рівня якості товару велике значення має умова про гарантію якості, яка являє собою поруку продавця за те, що переданий товар відповідає вимогам договору та має певні властивості, що відповідають призначенню товару. Таким чином продавець гарантує, що ці властивості зберігатимуться протягом визначеного періоду часу (гарантійного строку) при дотриманні покупцем встановлених правил експлуатації, використання і зберігання. Віденська конвенція прямо не встановлює гарантійних зобов’язань продавця, однак виходить з можливості встановлення таких зобов’язань у договорі та передбачає правові наслідки їх прийняття продавцем (п. 2 ст. 36, п. 2 ст. 39). За законодавством України відносини з гарантій якості товару регулюються ст. 675-676 ЦК, ст. 269 ГК.

Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг). У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (у відповідності до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Інкотермс) чинної редакції, які визначають обов’язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).

Інкотермс, офіційні правила Міжнародної торгової палати (МТП) для тлумачення торговельних термінів, є кодифікацією сучасних комерційних звичаїв. Метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі.

Сфера дії Інкотермс обмежується питаннями, пов’язаними з правами та обов’язками сторін договору купівлі-продажу відносно поставки товарів (під терміном “товари” розуміються матеріальні речі, а “нематеріальні товари”, такі, наприклад, як комп’ютерне програмне забезпечення, виключаються). Було виявлено два найпоширеніших напрями неправильного розуміння Інкотермс. По-перше, Інкотермс часто помилково сприймаються як правила, що мають більше відношення до договору перевезення, аніж договору купівлі-продажу. По-друге, іноді їм приписують охоплення усіх зобов’язань, які сторони могли б включити до контракту. Проте, як завжди підкреслювала МТП, Інкотермс поширюються виключно на відносини між продавцем і покупцем у договорі купівлі-продажу, більше того, тільки в деяких, чітко визначених аспектах.

З урахуванням періодичного внесення змін до Інкотермс з метою їх адаптації до сучасної комерційної практики, необхідно, щоб у кожному випадку, коли сторони мають намір інкорпорувати правила Інкотермс у свій договір купівлі-продажу, завжди робилося чітке посилання на чинну в даний час версію Інкотермс (остання версія – Інкотермс-2000 (видання МТП №560) – чинна з 1 січня 2001 р.).

В Інкотермс-2000 терміни згруповані в чотири категорії, відмінні між собою по суті залежно від обсягу обов’язків продавця (див. таблицю):

“Е”- термін покладає на покупця мінімальні зобов’язання: продавець повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці – звичайно на власних площах продавця.

“F”- терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення відповідно до вказівок покупця.

“С”- терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на звичайних умовах за свій власний рахунок (пункт, до якого він повинен оплачувати транспортні витрати, обов’язково має бути зазначений після відповідного “С”- терміну). За умовами термінів CIF і CIP продавець також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування.

Відповідно до “D”- термінів продавець відповідає за прибуття товару в узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні чи то всередині країни імпорту. Продавець зобов’язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до цього місця (пункту).

В рамках кожного терміну відповідні обов’язки сторін зведені в групи під 10 заголовками статей, де кожна стаття з боку продавця “віддзеркалює” статус покупця щодо цього ж питання. Сторони мають право самостійно модифікувати норми, запозичувані з Інкотермс, шляхом внесення у свій договір чітких спеціальних застережень, відмінних від стандартного тексту Інкотермс[34].

Особливості застосування Інкотермс в Україні визначені Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. №567/94 “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”, яким встановлено, що при укладанні суб’єктами підприємницької діяльності України договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 році (Правила Інкотермс). Зазначеним Указом на Кабінет Міністрів України покладено обов’язок забезпечувати опублікування державною мовою України змін до Інкотермс з застереженням, що такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування у газеті “Урядовий кур’єр” до відносин, що виникають у зв’язку з договорами, укладеними після опублікування відповідних змін[35].

У випадку укладення договору про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконаних робіт (послуг).

Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору.

При розрахунках ціни договору за формулою зазначається орієнтовна вартість договору на дату його укладення.

Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції, умовою визнання офертою пропозиції про укладення договору є пряме або опосередковане встановлення у ній ціни або порядку її визначення. Разом з тим, в силу ст. 55 Конвенції, якщо договір був укладений юридично дійсним способом, але у ньому ані прямо, ані опосередковано не встановлена ціна або не передбачений порядок її визначення, діє, за відсутності будь-якої вказівки на інше, презумпція про наявність згоди сторін щодо ціни. Вважається, що сторони мали на увазі ціну, яка на момент укладення договору зазвичай стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі. На аналогічній позиції (щодо презюмованої ціни) перебувають Принципи УНІДРУА (ст. 5.7) та ЦК (ч. 4 ст. 632, ч. 1 ст. 691). Однак ГК, що є спеціальним законом відносно ЦК, однозначно відносить ціну до істотних умов господарського, а відтак і зовнішньоекономічного, договору (ч.3 ст.180, ч.2 ст.189). Отже, якщо сторони у належній формі не досягли згоди щодо ціни договору, останній не вважається укладеним. Більше того, діючі в Україні правила валютного контролю (які мають бути дотримані українськими суб’єктами ЗЕД незалежно від того, якому праву підпорядковується договір) виходять з необхідності визначення у зовнішньоекономічному договорі ціни товару.

За загальним правилом, контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб’єктами ЗЕД України на договірних засадах в силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва. Виняток з цього правила встановлює Указ Президента України від 10 лютого 1996 р. №124/96 “Про заходи щодо вдосконалення кон’юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності”.

У випадках, визначених цим Указом, контрактні ціни у сфері ЗЕД визначаються суб’єктами ЗЕД України відповідно до індикативних цін, запроваджуваних Міністерством економіки України.

Під індикативними цінами розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Індикативні ціни є обов’язковими до використання суб’єктами ЗЕД всіх форм власності при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів.

Мінекономіки може запроваджувати індикативні ціни на товари:

– щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

– щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

– щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

– експорт яких здійснюється у порядку здійснення державної монополії;

– в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари, приймає та переліки індикативних цін затверджує Мінекономіки. Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Мінекономіки або уповноваженими ним організаціями в газеті “Урядовий кур’єр” не менш як раз на місяць.

Умови платежів. Цей розділ визначає: валюту платежу; спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків; гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань.

Слід розрізняти валюту ціни та валюту платежу. Валютою ціни є грошова одиниця, у якій виражається ціна товару. При виборі валюти ціни до уваги беруться міжнародні звичаї (наприклад, ціна на метали та вугілля виражається у фунтах стерлінгів, на нафтопродукти – у доларах США). Валюта платежу – це валюта, у якій відбувається фактична оплата товару або погашення міжнародного кредиту. Зі зміною курсу валюти змінюється реальна вартість платежу.

Обмеження свободи вибору сторонами валюти платежу встановлює ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” – у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Використання як засобу платежу валюти України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

При укладанні зовнішньоекономічних договорів, виконання яких розраховане на тривалий строк або пов’язане з використанням відстрочки платежу (кредиту), виникають валютні ризики, пов’язані зі зміною курсу валюти платежу, внаслідок чого змінюється реальна вартість платежу. Способом нейтралізації валютних ризиків є включення до договору валютних (валютно-цінових) застережень.

Залежно від способу формулювання розрізняють прямі та непрямі валютні застереження.

Пряме валютне застереження передбачає співпадіння валюти ціни та валюти платежу, однак ціна товару і вартість платежу ставляться у залежність від курсу іншої валюти.

Різновидом прямого застереження можна вважати мультивалютне застереження, коли ціна та сума платежу ставляться у залежність не від курсу однієї валюти, а від середньоарифметичного курсу декількох валют.

Непряме валютне застереження передбачає встановлення різних валют ціни та платежу та визначення курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. При цьому експортер та імпортер мають протилежні інтереси, компромісу між якими можна досягти, встановивши ціну у більш стабільній валюті, ніж валюта платежу (вигідно експортерові), з застосуванням курсу, який склався на день, що передує дню платежу, в країні валюти платежу (вигідно імпортерові).

Типові форми валютних застережень (непрямого та прямого) наведені у додатку 2 до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. №444 “Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті”, що має рекомендаційний характер.

Публічно-правове регулювання щодо способів (форм) розрахунків за зовнішньоекономічними договорами здійснюється Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. №566/94 “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України”, який встановлює, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, укладеними суб’єктами підприємництва України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб’єктам підприємницької діяльності України при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів приписано забезпечувати додержання вимог, передбачених Уніфікованими правилами. Зовнішньоекономічні договори, укладені суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), можуть бути в установленому порядку визнані недійсними, якщо вони не відповідають вимогам Указу.

Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів діють в редакції 1993 р. (публікація МТП №500). Широко застосовувані в міжнародній практиці, ці Правила мають факультативний характер, тобто застосовуються за наявності посилання на них в акредитиві. Уніфіковані правила з інкасо діють в редакції 1995 р. (публікація МТП №522), за юридичним характером та порядком застосування є аналогічними. Однак у вітчизняній банківській практиці посилання на Уніфіковані правила визнається обов’язковим як для банківських установ, так і для українських суб’єктів ЗЕД, які використовують відповідні форми розрахунків. Саме цю практику і легалізує вищезгаданий Указ Президента України. Приписи Указу належить тлумачити як вимогу обов’язкового підпорядкування відповідним Уніфікованим правилам умов зовнішньоекономічного договору про акредитив або інкасо у разі обрання сторонами саме таких форм розрахунку, але не як безумовну заборону використання будь-яких інших форм розрахунку (як-от: банківський переказ, вексельна форма).

На виконання зазначеного Указу прийнята вже згадувана рекомендаційна постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. №444 “Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті”. Додаток №1 до Постанови визначає пріоритети використання форм розрахунків за зовнішньоекономічними договорами зважаючи на їх вигідність для української сторони, диференціюючи такі пріоритети для ряду типових ситуацій, та наводить зразки тексту відповідних платіжних умов та деякі коментарі (“примітки”) щодо найбільш оптимального їх формулювання.

Коротко охарактеризуємо сутність акредитивної та інкасової форм розрахунків як найбільш поширених у міжнародній торгівлі.

Акредитив – це зобов’язання банку, що видається ним за дорученням клієнта (імпортера) на користь його контрагента – бенефіціара (експортера), згідно з яким банк, що відкриває акредитив (банк – емітент) повинен провести бенефіціару платіж при умові представлення бенефіціаром документів, передбачених в акредитиві, і при виконанні інших умов акредитиву.

Інструкція клієнта (покупця), у якій він просить банк виставити акредитив на користь продавця – це, практично, умова, яку повинен виконати продавець, щоб одержати платіж. Як умова частіше за все висувається вимога надати до банку документи за певним переліком.

У ст. 3 Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів встановлений принцип “абстрактності” акредитиву, згідно з яким акредитив за своєю природою являє собою угоду, відокремлену від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов’язані й не зобов’язані займатися такими контрактами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий контракт. Оскільки переважна частина положень Уніфікованих правил має диспозитивний характер, для того, щоб умови розрахунків за акредитивом задовольняли вимоги сторін контракту, важливо чітко обумовлювати в ньому відповідні положення.

Акредитив є формою розрахунків, вигідною продавцю, оскільки забезпечує найвищий ступінь надійності платежу. Для одержання платежу продавець повинен тільки виконати акредитивну інструкцію (тобто, всі документи повинні відповідати вимогам акредитиву). Перевагою акредитиву для продавця є і висока швидкість одержання платежу, оскільки розрахунки за акредитивом, як правило, відбуваються за місцем його знаходження. Відносна невигідність акредитиву для покупця полягає у необхідності заморожувати кошти для майбутнього платежу.

Інкасо – це банківська розрахункова операція, шляхом якої банк-ремітент за дорученням свого клієнта (експортера) отримує на основі певних документів грошові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу імпортера товари і зараховує ці кошти на рахунок клієнта (експортера).

Інкасо є формою розрахунків, яка вигідна передусім покупцю. Він оплачує товар і майже одночасно одержує його у своє розпорядження (валюта заздалегідь не вилучається з обігу).

Для продавця інкасо є в принципі надійною формою розрахунків. Перехід права власності на товар до покупця здійснюється у момент одержання документів на нього, а документи при інкасо можуть бути одержані покупцем при неодмінному здійсненні платежу. Однак інкасо має і очевидні для покупця недоліки. Передусім, це ризик невикупу товарних документів після того, як товар вже відправлений імпортеру (при зміні кон’юнктури ринку, якщо товар купуватися для перепродажу й імпортеру стає вигідніше оплатити витрати, або у разі настання неплатоспроможності імпортера). Тому більшість розрахунків по інкасо здійснюється з наданням банківських гарантій. Крім того, для продавця незручним є тривалий строк одержання платежу після поставки товару.

При здійсненні платежів за зовнішньоекономічними договорами виникає необхідність у використанні правових інструментів, які забезпечують зобов’язання по оплаті. Одним з таких інструментів є гарантія, що являє собою видане на прохання принципала (боржника за основним зобов’язанням) письмове зобов’язання гаранта (зазвичай, банку) у разі невиконання основного зобов’язання сплатити певну грошову суму на узгоджених у гарантії умовах на вимогу бенефіціара (кредитора принципала).

У міжнародній банківській практиці використовуються різні види гарантій. Найбільше поширення останніми роками отримала гарантія на вимогу, яка передбачає, що гарант зобов’язаний провести платіж на першу вимогу бенефіціара, не заглиблюючись у питання виконання принципалом своїх зобов’язань за основною угодою. Для отримання бенефіціаром платежу за такою гарантією достатнім є надання простої письмової вимоги про невиконання зобов’язання за основною угодою або інших зазначених у гарантії документів. Гарантію на вимогу, наприклад, придбаває продавець для захисту покупця від невиконання або неповернення сплачених сум у разі, якщо купівельна ціна або її частина була сплачена авансом, а товар не поставлений[36].

Правовому регулюванню гарантії в Україні присвячена ст.200 ГК, а також § 4 глави 49 ЦК України. Законодавство багатьох країн (наприклад, Франції, Німеччини, Швейцарії, Швеції) не містить спеціальних норм, що регулюють відносини з гарантії, не передбачене використання гарантії і в країнах системи загального права, зокрема, у США, де своєрідною “гарантією виконання” слугує резервний акредитив[37]. За таких умов великого значення набувають міжнародні банківські правила та звичаї, кодифіковані у публікаціях Міжнародної торгової палати (МТП). МТП підготовлені: Уніфіковані правила для договірних гарантій 1978 р. (публікація МТП №325) (широкого застосування на практиці не отримали, хоч формально не втратили свого значення), Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу 1992 р. (публікація МТП №458).

На відміну від Уніфікованих правил 1978 р., що передбачають отримання суми платежу після складної процедури надання доказів про невиконання зобов’язань з основної угоди, Уніфіковані правила 1992 р. спрямовані на те, щоб забезпечити виплату платежу в найкоротші строки в межах обумовленої суми. Ці правила поширюються на “будь-яку гарантію, платіжне зобов’язання банку, страхової компанії чи будь-якої іншої юридичної або фізичної особи, що видана у письмовій формі і містить зобов’язання сплатити грошову суму в разі подання письмової платіжної вимоги, складеної у відповідності з її умовами, а також інших документів (наприклад, сертифікату архітектора або інженера, судового або арбітражного рішення)” (ст. 2а). Поряд з приписами матеріально-правового характеру (стосовно форми та змісту гарантії, процедури видачі гарантії за інструкцією принципала, вимог щодо перевірки гарантії, обсягу відповідальності гаранта перед бенефіціаром тощо), Уніфіковані правила 1992 р. містять колізійну прив’язку, згідно з якою за відсутності у самій гарантії вказівки на інше, вона підпорядковується праву місця комерційної діяльності гаранта, а якщо гарант має більше одного місця комерційної діяльності – праву місця комерційної діяльності відділення, яке видало гарантію (ст. 27). У разі підпорядкування гарантії українському праву питання про те, якими положеннями щодо цієї гарантії слід керуватися, має вирішуватися на основі ч.2 ст.7 ЦК, згідно з якою звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів. Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю – згідно з документами, що засвідчують якість товару.

Здавання-приймання товару є єдиним актом, в результаті якого відбувається передача товару покупцю та перевірка відповідності фактичних кількості та якості товару тим, які передбачені в договорі. Закон України “Про міжнародне приватне право” не містить спеціальних приписів щодо права, яке підлягає застосуванню до відносин зі здавання-приймання товару. Лише ч. 2 ст. 47 Закону вказує, що у разі, якщо при визначенні способів та порядку виконання договору неможливе застосування права, визначеного згідно з колізійними правилами цього Закону, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору. Однак законодавство багатьох країн, у тому числі українське, не встановлює спеціального порядку приймання виконання за зовнішньоекономічними договорами. Згідно з практикою, що склалася, Інструкції про порядок прийняття продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю і якістю (Інструкції П-6 та П-7), затверджені ще Держарбітражем СРСР, у зовнішньоекономічних відносинах не застосовуються, приписи ж ст. 687 ЦК (“Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу”) є надто загальними. У зв’язку з цим особливого значення набуває узгодження порядку здавання-приймання в самому договорі.

Доцільно передбачати у договорі принаймні такі умови[38]:

– щодо строків огляду товарів. Строки прийняття товару за кількістю та за якістю, як правило, не збігаються. Перевірку за кількістю покупець звичайно зобов’язаний зробити негайно після прийняття товару. Для прийняття за якістю встановлюються триваліші строки. Віденська конвенція (ст. 38) приписує покупцю оглядати товар у найкоротший строк, практично можливий за даних обставин;

– щодо способів перевірки. Приймання-здавання за кількістю здійснюється згідно з товаросупровідними документами (як-от: накладна, коносамент, пакувальний лист, відвантажувальна специфікація).

Якщо кількість товару виражається у вагових чи об’ємних одиницях, існують два способи приймання товару за кількістю: за відвантаженою та за вивантаженою вагою. Під відвантаженою вагою чи кількістю розуміється вага або об’єм товару, встановлені у пункті відправлення та вказані перевізником у відповідному транспортному документі. Під вивантаженою вагою або кількістю розуміють вагу чи об’єм, встановлені в обумовленому пункті призначення у країні імпортера шляхом зважування товару, яке проводиться зазвичай з залученням незалежних експертів (результати зважування фіксуються у вагових сертифікатах, які видаються експертами та визнаються арбітражем безперечним доказом ваги).

Приймання товару за якістю здійснюється шляхом перевірки відповідності поставленого товару документам, що засвідчують якість товару (сертифікат якості, сертифікат відповідності), наданим продавцем, або раніше відібраним зразкам, технічним умовам, здійснюючи випробовування вантажу. Особливості приймання за якістю визначаються обраним сторонами способом визначення якості товару;

– щодо порядку оформлення виявленої невідповідності (складається комерційний акт, який підтверджує невідповідність і повинен містити відомості про: стан товару на момент надходження до покупця, застосовані методи перевірки, умови зберігання товару, характер дефектів, можливі причини їх виникнення, кількість забракованого товару);

– щодо порядку направлення повідомлення про невідповідність товару. Ст. 39 Віденської конвенції з цього приводу встановлює, що якщо покупець не повідомить продавця про невідповідність протягом розумного строку після того, як невідповідність була виявлена або повинна була бути виявлена, він втрачає право посилатися на невідповідність товару.

Упаковка та маркування. Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та інше), а за необхідності також умови її повернення

ЦК України містить вимоги щодо тари та упаковки (ст. 685) та наслідки передання товару з порушенням вимоги про тару та/або упаковку (ст. 686). зазначені приписи співзвучні з положенням Віденської конвенції (п.2 “d” ст.35), згідно з яким за відсутності домовленості сторін про інше, товар не відповідає договору, якщо він не затарований або не упакований звичайним для таких товарів способом, а за відсутності такого – способом, який є належним для збереження та захисту цього товару.

Інкотермс-2000 передбачають обов’язок продавця упакувати товар відповідно до умов транспортування, але тільки тією мірою, якою йому до укладення договору купівлі-продажу були відомі обставини, пов’язані з транспортуванням.

Маркування товару являє собою умовне позначення, яке наноситься на упаковку кожного вантажного місця та включає необхідні для належного перевезення та здавання вантажу отримувачу відомості. Маркуваннявідбувається згідно з вказівками покупця. Тому в договорі необхідно обумовлювати: текст маркування, якою мовою і де воно має бути нанесене. Якщо покупець не вимагає нанесення спеціального маркування, то воно має здійснюватися згідно з загальноприйнятими міжнародними нормами, а саме:

– давати товаросупровідну інформацію (назва отримувача вантажу, пункту призначення і країни призначення вантажу; номер контракту; маса брутто і нетто; розміри вантажного місця, його номер; назва відправника; назва країни походження товару);

– давати вказівки транспортним організаціям щодо поводження з вантажем (“обережно”, “верх”, “не кантувати” тощо);

– попереджати про небезпеки, які може спричинити вантаж у випадку неналежного поводження з ним.

Віденська конвенція (п. 1 ст. 32) відносить маркування до засобів, за допомогою яких відбувається чітка ідентифікація товару для цілей договору. За відсутності такої ідентифікації на покупця не переходить ризик за товар (п. 2 ст. 67). Інкотермс-2000 для всіх базисних умов (п. А.9) передбачають обов’язок продавця забезпечити належним чином маркування упаковки.

Форс-мажорні обставини. Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами. При цьому сторони звільняються від виконання зобов’язань на строк дії цих обставин, або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності.

Законодавство України для позначення обставин, які звільніють від відповідальності, використовує два суміжні за змістом поняття - “непереборна сила” та “форс-мажор”. Категорія непереборної сили розкривається в ч. 2 ст. 218 ГК, згідно з якою у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника відповідних коштів. Термін “форс-мажор” на законодавчому рівні визначений у ст. 1 Закону України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” (у редакції від 4 жовтня 2001 р.): форс-мажорні обставини – непередбачені та непереборні події, що відбуваються незалежно від волі і бажання замовника або виконавця (війна, блокада, страйк, пожежа, аварія, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, які трапляються на звичайному морському шляху між портами відвантаження і вивантаження, інше стихійне лихо, заборона експорту (імпорту), валютні обмеження або інші обмеження прав власності на сировину чи готову продукцію, у тому числі на їх переміщення, прийняті державою або відповідним державним органом тощо) і призводять до порушення умов укладених контрактів, цього Закону та інших законодавчих актів.

Деякі вітчизняні вчені наполягають на необхідності розмежування понять непереборної сили та форс-мажору. Так, зазначається, що непереборна сила має свій прояв лише у вигляді стихійного лиха, що не залежить від волі людей, причиною ж настання форс-мажорних обставин є цілеспрямовані дії конкретних осіб; непереборна сила є загальною, універсальною обставиною, що звільняє від відповідальності як у договірних, так і у позадоговірних зобов’язаннях; форс-мажорна ж обставина звільняє лише від договірної відповідальності[39]. Однак, коли мова йде виключно про договірну відповідальність, межа між зазначеними поняттями стирається[40]. Фактично, з таких самих позицій виходить ряд актів законодавства України (закони України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах”, “Про торгово-промислові палати в Україні” та ін., Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), а так само і міжнародні акти (Принципи УНІДРУА, Форс-мажорне застереження (про звільнення) Міжнародної торговельної палати) де термін “форс-мажорні обставини” вживається як такий, що охоплює обставини, пов’язані і з