Зарубіжний досвід державного регулювання створення і діяльності об’єднань підприємств

Державне регулювання створення і діяльності корпоративних структур в ряді країн, у т. ч. і в Україні використовується органами загальної та спеціальної компетенції.

У США система регулювання має кілька рівнів. Верховній посідає Конгрес США та Комісія з цінних паперів та біржі. Подібні органи регулювання створені в багатьох штатах. Вони здійснюють загальний контроль за корпоративним сектором і рухом цінних паперів. Нижче розміщені організації, що саморегулюються – фондові біржі, Національна асоціація дилерів з цінних паперів, клірингові корпорації та Рада муніципальних органів регулювання.

Серед елементів державного регулювання ринку США чинне місце займає програмування економіки, тобто розроблення та реалізація загальнонаціональних і регіональних програм, а також:

застосування системи державних замовлень (через цю систему створена атомна, аерокосмічна, електротехнічна промисловість та ін.);

кредитно-грошове регулювання, функцію якого виконує центральний банк США, застосовуючи такі методи: регулювання розмірами банківських резервів, маніпулювання обліковими ставками;

фіскальна політика, суть якої у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом’якшували дефляцію (застій);

регулювання платіжного балансу і сфери валютних відносин.

Держава різними методами намагається регулювати зовнішню торгівлю. Одним з методів такого регулювання є заміна податку на прибуток корпорацій, які здійснюють експертні операції, податком на додану вартість, тобто заміна прямого податку непрямим.

Як метод розширення товарного експорту застосовується надання іноземним державам кредитів, за рахунок яких фінансується експорт товарів. Регулювання експорту та імпорту відбувається за рахунок зміни ставки банківського процента. Зростання стимулює введення короткострокових спекулятивних ставок капіталів, а зниження облікової ставки спричиняє відтік капіталів за кордон.

Держава бере участь у виробництві; за державні кошти виробляються економічні норми, стандарти, система санкцій, захист прав споживачів, підтримка галузей економіки; використовується політика зайнятості та соціальних гарантій. Механізм регулювання США вважається найбільш відпрацьованим.

Прикладом ефективного державного регулювання розвитку економіки, яка в основному базується на державно-корпоративних структурах, є Японія. Роль держави в Японії в цьому розумінні більше, ніж у США; функція регулювання фінансової системи проводиться достатньо жорстоко в Японії. Засобами промислової політики були прискорені амортизація, субсидії, пільгові кредити, податкові пільги, лізинг устаткування, створення виробничої інфраструктури за державний рахунок. Значною мірою політика орієнтувалася на підтримку малих та середніх підприємств, водночас, починая з 50-х років ХХ ст. було дозволено утворення картелів з антидепресійною чи модернізаційною метою.

Для відшукання коштів на фінансування прискореного розвитку промисловості було здійснено Програму бюджетних інвестицій та позик, яка мала пов'язати соціальні заощадження із соціальними інвестиціями.

Специфічними особливостями фінансової системи періоду швидкого зростання були: стратегічні операції довгострокових державних фондів; активне використання приватних довгострокових інститутів; контроль за розподілом кредитів через грошову та процентну політику; непряме фінансування через перерозподіл банками вільних коштів (понад 90 % фондової пропозиції); система " перепозичок", за якої кредити комерційних банків перевищували депозити, а надлишок фінансувався позичками у Центробанку; поєднання ринкового короткострокового процента із жорстким регульованим довгостроковим; сегментація ринку між короткостроковими та довгостроковими кредитними установами; обмеження міжнародних фінансових зв’язків, що спрощувало регулювання.

На думку дослідників Агентства економічного планування уряду Японії, зазначена система швидкого зростання мала успіх завдяки суворому антиінфляційному контролю, конкуренції у приватному секторі, спрямуванню позичок на стратегічну промисловість та інфраструктуру, тобто в галузі, в якій державні інвестиції не конкурували з приватними.

Структурні перетворення економіки поєднувалися із суто монетарними заходами. Так, у 1964 р. було проведено рестрикцію суспільних цін, що обмежило загальне зростання споживчих цін до 3, 9 %. Оскільки інфляція, що почалася після 1960 р. тривала, у 1965 р. створюється Тимчасова міністерська рада цінових заходів та Друга Нарада з проблем цін як дорадчий орган при Державному міністрі з питань планування, який включав вчених, бізнесменів, промисловців, споживачів, робітників. У 1966 р. було утворено Керуючий комітет з питань цін з представників міністерств; у 1967 р. Другу Нараду змінила Конференція з поліпшення цінової стабільності; у 1969 р. Тимчасова Рада отримала постійний статус, а Конференція з поліпшення цінової стабільності розширилася дослідницькими підрозділами. Підвищено офіційну дисконтну ставку, здійснено рестрикції сукупного попиту [34].

На сучасному етапі, в умовах тривалого скорочення темпів зростання, основними напрямками економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів та корекція помилок ринку. З метою стабілізації економіки держава створює плани та прогнози. Щомісяця для контролю уряд готує економічні доповіді, на базі яких Агентством економічного планування приймаються рішення щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х років у Японії діяло 453 регулюючих закони, з них 220 – у сфері економіки. Слід зауважити, що 102 з останніх було прийнято ще у 1945–1954 рр. [35].

Керівництво проведенням промислової політики здійснює Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (ЗТП), яке не має повної свободи дій в управлінні галузями. До сфери дії ЗТП входять зовнішня торгівля, промисловість і торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка малих та середніх підприємств.

Досягненню консенсусу певною мірою сприяють контакти ЗТП зі створюваними комплексними організаціями ділових кіл різних галузей промисловості, сервісу, фінансової сфери, які утворюються у приватному секторі для обміну інформацією та обговорення макроекономічної політики. Консенсус із питань подальшого розвитку японської економіки отримує своє відображення у створенні національних планів. План визначає ситуацію і здійснює прогноз, установлює національні пріоритети, засоби узгодження національних і приватних інтересів.

На думку японських економістів, досить висока керованість економіки країни спирається на існування різноманітних об’єднань у промисловості, високий рівень спеціалізації та кооперації, існування системи субпідрядів, промислових угруповань " кейрецу" і тісний взаємозв’язок промислових підприємств з банками. Специфічною особливістю японської економіки є існування розвинутої системи " кейрецу" – фінансово-промислових груп з еластичними зв’язками на базі взаємного володіння акціями, договорів, постійних контактів. Практика показує, що часто підтримка постійних контактів важить для членів " кейрецу" більше, ніж отримання прибутку, і норма звичайно є нижчою за потенційну.

Приватні підприємства у структурі економіки Японії вдало поєднуються з державними. Державні підприємства зазвичай перебувають під спостереженням відповідного міністерства, яке контролює їх бюджет та призначає керівництво. Ступінь контролю змінюється в залежності від роду діяльності підприємства. Крім того, підприємства можуть перебувати у змішаній власності.

Такий досвід Японії в здійсненні ринкових трансформацій та в управлінні ринковою економікою сьогодні є досить цікавим для України з огляду на її сучасні особливості.

Питання для самоперевірки

1. Перелік основних правових активів, регулюючих створення і діяльність об’єднань підприємств.

2. Які ознаки має об’єднання як суб’єкт права?

3. Відмінність об’єднання підприємств від підприємства.

4. Державні органи, що виконують функції регулювання діяльності об’єднань підприємств.

5. Напрямки управління і регулювання об’єднаннями у сферах державної і недержавної власності.

6. Компетенції Координаційної ради Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

7. Антимонопольний комітет та його регулюючі функції.

8. Антимонопольні обмеження створення об’єднань підприємств.

9. Особливості зарубіжного державного регулювання створення і діяльності об’єднань.

Розділ 3. СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ, КООПЕРУВАННЯ, КОНЦЕНТРАЦІЯ ТА КОМБІНУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ПІДПРИЄМСТВ ОБ’ЄДНАННЯ