Кооперування підприємств об’єднання

Постійне удосконалення організації виробництва та поглиблення спеціалізації підприємств потребує установлення постійних і тривалих виробничих зв’язків між промисловими підприємствами, сумісно виготовлюваних однорідну спеціалізовану продукцію як у складі об’єднань, так і самостійно. Такі виробничі взаємовідносини характеризують кооперацію, яка широко використовується в об’єднаннях різних видів. Кооперування підприємств об’єднання – це встановлення раціональних взаємозв’язків між виробництвами в межах об’єднання.

Процеси кооперування – це поставки комплектуючих і виконання робіт для потреб певного виробництва, зв'язок постачальника з покупцями певного виду продукції або орієнтація підприємства-постачальника на потреби певних споживачів, які продовжують формувати напівфабрикат. Підприємство-постачальник зобов’язане відповідати певним вимогам підприємства-споживача.

Кооперування необхідно відрізняти від матеріально-технічного постачання, яке охоплює зазвичай разове постачання сировини, палива та стандартних виробів і напівфабрикатів.

Як свідчить досвід, кооперування відіграє значну роль у мобілізації виробничих ресурсів, у покращенні використання виробничих потужностей, у вирішенні серйозних проблем, пов’язаних зі швидким нарощуванням випуску певної продукції та освоєнням виробництва складної продукції.

Форми кооперування:

за галузевим принципом: внутрішньогалузеве й міжгалузеве;

за територіальним принципом: внутрішньорайонне й міжрайонне;

за предметами кооперування: агрегатне, подетальне, технологічне.

Внутрішньогалузеве кооперування – це кооперування підприємств у межах однієї галузі. Міжгалузеве кооперування – це кооперування між підприємствами різних галузей.

Внутрішньорайонне кооперування – це виробничі зв’язки між підприємствами, які розташовані в межах одного крупного економічного району, наприклад, центрального району України, півдня України тощо; один з важливих факторів комплексного розвитку регіону, необхідна умова раціоналізації перевезень, кращого використання місцевих ресурсів і виробничих потужностей. Міжрайонне кооперування – встановлення виробничих зв’язків між підприємствами, розташованими в різних економічних районах.

Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати, які використовуються для комплектування продукції головного підприємства. Наприклад, на засадах агрегатного кооперування здійснюється постачання електродвигунів, генераторів, насосів, компресорів та інших виробів головним підприємствам. Ці вироби часто називають комплектуючими, оскільки вони дозволяють здійснювати випуск комплектної продукції на головному підприємстві.

Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство отримує від підприємств-суміжників деталі й вузли. Таким є постачання, наприклад, радіаторів, карбюраторів для тракторних заводів.

Технологічне кооперування полягає в тому, що одне підприємство постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні операції. Наприклад, постачання пряжі для текстильних фабрик, виконання гальванічних робіт тощо. Усі ці види кооперування дають змогу використовувати економічні переваги спеціалізації виробництва.

Кооперування може здійснюватися і між підприємствами, які не перебувають у прямій виробничій залежності між собою. Виробничі зв’язки між ними виникають унаслідок надлишку виробничих потужностей на одному підприємстві й дефіциту аналогічних потужностей на іншому. Наприклад, на одному підприємстві є надлишок ливарних потужностей, а на іншому – ливарне виробництво не задовольняє потреби підприємства. Кооперування в даному випадку виступає як один з методів завантаження потужностей на одному підприємстві та ліквідації вузьких місць на іншому.

Для оцінки рівня кооперування використовуються наступні показники:

кількість підприємств, які кооперуються з даним підприємством. При цьому окремо підраховується кількість підприємств-постачальників і підприємств-замовників. Наприклад, автомобільні підприємства кооперуються із сотнями підприємств, тоді як виробничі зв’язки верстатобудівних підприємств обмежуються невеликою кількістю кооперованих підприємств;

питома вага напівфабрикатів і виробів, які входять по кооперації в собівартість готових виробів, виготовлюваних на даному підприємстві;

питома вага напівфабрикатів, які підприємство виготовляє " на сторону", у загальному їх випуску та у випуску всієї продукції;

загальний обсяг перевезень по кооперації в натуральному й вартісному вираженні.

Кооперуванню й спеціалізації належить значна і зростаюча роль у розвитку підприємств об’єднання, оскільки вони дають змогу поліпшити використання їхніх виробничих потужностей.

Для визначення економії за рік, що отримується від підвищення рівня кооперування, співставляють собівартість продукції після і до підвищення рівня кооперування за формулою

де С₁ і С₂ – собівартість одиниці продукції до і після підвищення рівня кооперування; С_тр.1 і С_тр.2 – транспортні витрати на одиницю продукції, що випускається до і після підвищення рівня кооперування; N – річний обсяг випуску продукції.

Як свідчить практика, спеціалізовані підприємства мають значні переваги, одна з яких полягає в тому, що в них виникають більш стійкі зв'язки з постачальниками й споживачами, а відтак спрощу­ється й вдосконалюються матеріально-технічне забезпечення та збут. Спеціалізовані підприємства працюють в умовах більш обмеженої номенклатури, сировини, матеріалів і комплектуючих виробів, які постачаються по кооперуванню. У сучасних умовах спеціалізація підприємства неминуче веде до розвитку та інтеграції малих і великих підприємств. Досвід розвинених країн свідчить, що подаль­ший розвиток економіки значною мірою буде залежати від кооперування великих та малих підприємств. Причому великі підприємства не повинні пригнічувати малий бізнес, а навпаки, доповнювати його, а точніше, великі й малі підприємства повинні взаємодоповнювати одне одного.

Основні сфери та форми кооперування великих і малих підприємств наведено на рис. 1.

		Рис. 1. Основні сфери та способи взаємозв’язку великих і малих підприємств

Сутність оренди і суборенди полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими підприємствами за контрактами малим фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих. Оренда і суборенда – це довгострокові відносини у сфері постачання між головною компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, виготовлюваної відносно невеликими обсягами або вузької номенклатури.

Як показує аналіз, протягом останніх десятиліть відносини між великими фірмами й постачальниками компонентів суттєво зміни­лися. Раніше великі підприємства домінували в субпостачанні над фірмами-одержувачами – останнім відводилася роль сателітів. На­разі постачальники не тільки продають товари й послуги, а й нада­ють споживачам інформацію і, у свою чергу, використовують інфор­маційну базу даних споживачів, маючи партнерські відносини з їх клієнтами. Постачальники об'єднуються в асоціації, з якими великим фірмам-споживачам тепер уже необхідно рахуватися.

Франчайзинг – це відносини, пов'язані з доставкою продукції та послуг споживачеві на основі кооперації матеріальних та фінан­сових ресурсів великого й малого підприємств. Франчайзингові від­носини утворюються на основі угоди, за якої виробник або одно­осібний розповсюджувач продукції (послуг), захищеної товарним знаком, надає ексклюзивні права малим підприємствам (роздріб­ним торгівцям) на розповсюдження своєї продукції на певній тери­торії в обмін на отримання від них платежів за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Розвиток франчайзингу в Україні сприятиме вирішенню бага­тьох соціально-економічних проблем. Перш за все – це створення нових робочих місць і залучення до бізнесу різноманітного кола осіб, які не наважувалися зайнятися ним самостійно, без відповідної підготовки й навчання. Але нині розвитку франчайзингу в Україні заважає ряд обставин: недостатня спеціальна нормативно-правова база і відсутність необхідного інформаційного забезпечення; необі­знаність підприємців з можливостями та особливостями такого спо­собу ведення бізнесу; відсутність знань, необхідних для його здійснення; відсутність відповідних консультаційних структур; загальні пробле­ми фінансово-кредитного характеру.

Лізинг – це економічні відносини, пов'язані з інвестуванням власних чи залучених фінансових коштів. Лізинг полягає у наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений строк май­на, що є власністю лізингодавця, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг можна розглядати як один з методів оновлення основних фондів малих підприємств.

У розвинених країнах на лізинг припадає близько 30 % щоріч­ного обсягу прямих інвестицій. В Україні лізинг ще не на­був значного поширення. Щоб перенести центр ваги фінансових операцій зі сфери обігу до реального сектору економіки, необхідно активно стимулювати участь у розповсюдженні лізингу надійних ко­мерційних банків і страхових компаній. Грошові кошти, які вони не ризикують вкладати безпосередньо в промисловість, повинні залу­чатися у виробництво через лізингові компанії.

Венчурне фінансування – це інвестиції, які здійснюють венчур­ні фонди для створення й розвитку малих підприємств, діяль­ність яких пов'язана зі сферою НДР (інколи ці структури називають " малими інноваційними підприємствами"). Венчурні фонди можуть утворюватися в різних організаційних формах: спеціалізованих неза­лежних фірмах венчурного капіталу, інвестиційних компаніях малого біз­несу тощо. Взаємодія великих підприємств із малими інноваційними фірмами буде ефективно сприяти оновленню виробництва в усіх галузях народного господарства.