Культура мовлення – один із компонентів культури спілкування учнів початкових класів.

Лекційне заняття 3.

Змістовий модуль 1. Теоретичні основи формування культури спілкування молодших школярів.

Тема 3. Вербальні та невербальні засоби культури спілкування

Молодших школярів.

План.

1. Культура мовлення – один із компонентів культури спілкування учнів початкових класів.

2. Невербальні засоби культури спілкування.

Ключові поняття теми: культура мовлення, культура мовленнєвого спілкування, невербальні аспекти мовлення, невербальні засоби спілкування, міміка, жести, пантоміміка.

Основна література до теми: № 4; 5; 6; 8; 9; 12; 14; 15; 16.

Додаткова література до теми: № 3; 7; 9; 12; 14.

Зміст лекції:

Культура мовлення – один із компонентів культури спілкування учнів початкових класів.

Дослідниками встановлено, що важливе місце в роботі по формуванню культури спілкування займають:

– культура мовленнєвого спілкування (М. Алексєєва-Вовк, Б. Бушелева);

– культура мовлення (М. Алексєєва-Вовк, В. Гореєва, В. Котирло, О. Кульчицька, Ф. Хміль, В. Шеломенцев);

– етикет (О. Даниленко, М. Ночевник, О. Проценко, Ф. Хміль, В. Шеломенцев);

– мовленнєвий етикет (Н. Бабич, С. Богдан, Д. Ганич, І. Олійник, О. Кузьмич);

– невербальні засоби спілкування (Б. Бушелева, В. Биркенбіл, В. Гореєва, О. Даниленко, Д. Корн, В. Лабунська, А. Піз);

– товариськість (Г. Лаврентьєва, М. Ночевник).

Термін “культура мовленнєвого спілкування” Б. Бушелева трактує ширше, ніж поняття “культура мовлення”. Культура мовлення – один з необхідних компонентів культури мовленнєвого спілкування. В якості інших компонентів автор називає:

– техніку використання ритміко-інтонаційних засобів мовлення (володіння голосом, темп мовлення, стиль вимови тощо);

– вміння зав’язати і підтримувати бесіду, вести дискусію, полеміку;

– міра і смак у використанні елементів комічного;

– знання та дотримування деяких правил, які стосуються специфічних форм мовленнєвого спілкування (етикет телефонної розмови, етикет особистого переписування, етикет публічного виступу).

Подібного висновку дійшла М. Алексєєва-Вовк, вказуючи, що культура мовленнєвого спілкування – це реалізація соціально-моральних норм поведінки і культури мовлення, які необхідні для регуляції соціальної взаємодії людей в процесі їхнього спілкування, в практичній і трудовій діяльності та ін. Культура мовленнєвого спілкування передбачає також вміння спілкуватись, встановлювати належні стосунки людини зі співрозмовниками словом, мімікою і жестами, що впливає на формування її готовності до співпраці.

Головним засобом спілкування В. Гореєва вважає мову, наголошуючи, що слово може окрилити людину, а може зіпсувати їй настрій, стати причиною тяжких переживань. До того ж по мові часто судять про вихованість особи, про її розвиток, грамотність, начитаність.

Формування культури мовлення є одним із найважливіших напрямів виховання культури спілкування молодших школярів. Необхідно прищеплювати дітям звичку постійно вживати слова ввічливості: дякую, вибачте, будьте ласкаві, прошу тощо. Слід також здійснювати непримиренну боротьбу з трафаретними, шаблонними виразами, зі словами-паразитами, що засмічують і збіднюють мову, особливо з лихослів’ям.

Культура мовлення передбачає не лише красу та багатство мови, а й правильну вимову, інтонацію, відповідний тон. Різкий, підвищений тон, невиразні інтонації є виявом низької культури, недостатнього виховання.

Близьким до попереднього є узагальнення В. Котирло, О. Кульчицької, що проявом культури людини і одним із засобів її піднесення є мова – необхідне знаряддя спілкування людей. Культура мовлення включає в себе не лише багатство активного словника людини, а й манеру говорити, вміння лаконічно і переконливо висловлюватись, знаходити правильний тон у розмові тощо.

Культуру мовлення М. Алексєєва-Вовк розглядає як систему комунікативних якостей, упорядковану сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови й мету спілкування. Культура мовлення включає правильність (нормативність), точність, логічність, чистоту, багатство й різноманітність, виразність і образність, стислість і доцільність, адекватність, естетичність, полiфункцiональнiсть мовлення. Вона пов’язана з формуванням іміджу, самоствердженням, самореалізацією людини; це фактор саморозвитку, взаємовпливу, обміну інформацією, досягнення певних результатів у спілкуванні.

Як зазначає Ф. Хміль, на ефективність культури спілкування значною мірою впливає вміння його учасників використовувати лексичне багатство, виражальні можливості мови. Уміння правильно обрати інтонацію, слово, репліку є важливим аспектом культури мовлення особистості. Культура мовлення – це володіння учасниками спілкування нормами усного і писемного літературного мовлення, уміння використовувати зображувальні засоби мовного коду в різних умовах і сферах спілкування відповідно до мети і змісту комунікації.

В. Шеломенцев зауважує, що культура мовлення – це здатність використовувати оптимальні для конкретної ситуації мовні засоби. Система ритуалів і відповідних словесних формул, яка вживається з метою встановлення контакту та підтримки доброзичливої тональності спілкування, становить мовленнєвий етикет.

Головним засобом спілкування є мова. Слово, сказане людині, може окрилити її, а може зіпсувати їй настрій на цілий день, стати причиною тяжких переживань. До того ж по мові часто судять про вихованість особи, про її розвиток, грамотність, начитаність.

Формування культури мовного спілкування відбувається у процесі «опанування мови почуттів», а також оволодіння дітьми «чарівними словами» і компліментами. За допомогою «мови почуттів» можна навчити дитину розуміти себе та інших, заводити друзів. Правила спілкування засвоюються не одразу, дитині потрібні повторні роз'яснення.

Але й це не завжди приводить до того, що виконання норм поведінки стає звичкою. Щоб сформувалася звичка, потрібні вправи. Учитель має створювати умови, які спонукають молодшого школяра до моральних учинків, дають йому змогу на практиці опановувати правила спілкування.