Невербальні засоби культури спілкування.

Встановлено (Б. Бушелева, В. Биркенбіл, В. Гореєва, О. Даниленко, О. Матвієнко, А. Піз, Г. Чайка, Т. Чмут), що мова – головний, проте не єдиний засіб спілкування. Поряд зі словесними засобами на культуру спілкування впливають жести, міміка, рухи тіла співрозмовників, манера стояти, сидіти, тримати руки, інтонація, паузи тощо.

Крім лінгвістичного значення висловлювання, В. Биркенбіл, О. Даниленко акцентують увагу на тому, що мова містить багато відомостей, які складають невербальні аспекти мовлення. Тембр голосу, його висота і гучність, темп мовлення, інтонації, мовленнєві помилки, акцент, паузи, зітхання, сміх, плач – усі ці прояви можуть багато додати до змісту слів.

Невербальні характеристики мовлення здатні вказати співбесіднику на особливо важливі моменти повідомлення, доповнити зміст висловлення, вони свідчать про відношення до співбесідника, бо в них виражаються почуття того, хто говорить. Невербальні мовленнєві знаки дають можливість дізнатися про саму людину, про її стан у цей момент, глибинні психофізіологічні та психологічні якості, соціокультурну приналежність.

На думку О. Матвієнко, невербальні засоби спілкування – це “безмовні знаки” людини, які містять для партнера по спілкуванню інформацію про емоційні стани, почуття і ставлення один до одного, міру їхньої психологічної близькості; доповнюють, уточнюють, а іноді замінюють мову; є показниками статусно-рольових характеристик партнерів; можуть слугувати засобом міжособистісного впливу у спілкуванні, регулювати відносин; є засобами створення й обігрування визначеного образу.

Невербальні компоненти спілкування виокремлює О. Даниленко, а саме:

– дотик, або тактильний контакт;

– проксемічна поведінка – розташування людей по відношенню один до одного у просторі;

– вміння розпоряджатися власним і чужим часом – повага до іншої людини, до ситуації спілкування проявляється у підвищеній пунктуальності поведінки;

– поза, рух тіла (пантоміміка) і рук (жести);

– міміка – рухи м’язів обличчя;

– погляд, його напрямок, частота контакту очей;

– фізична подоба взаємодіючих людей (статура, будова рук, риси обличчя, фактура волосся);

– оформлення зовнішності (одяг, взуття, головний убір, зачіска, прикраси).

Важливе місце серед невербальних засобів спілкування, як зауважують О. Матвієнко, В. Биркенбіл, займають міміка та жести. Міміка (вираз обличчя) – головний показник почуттів, емоцій і настрою людини; завжди досить цілеспрямовано сприймається й оцінюється партнерами по спілкуванню, оскільки обличчя найважливіший “соціальний подразник”, будь-який контакт завжди починається з погляду на обличчя іншого. У спілкуванні міміка найчастіше стає знаком емоційних станів особистості.

Міміка – виражальні рухи м'язів обличчя, які передають певні почуття та настрій дитини. Існує думка, що емоції, які відображаються на обличчі, чути краще, ніж мову. Посмішка дитини сповіщає про те, що вона радіє, насуплені брови та вертикальні зморшки на лобі – сердиться.

Багато про що говорить погляд – він може бути прямим, потупленим, довірливим, похмурим, запитливим, переляканим, невиразним. Загальний вираз обличчя може бути осмисленим, сумним, похмурим, байдужим, самовдоволеним. Міміка буває живою, млявою, бідною, багатою, невиразною, напруженою, спокійною.

Жести –рухи рук, що мають комунікативну функцію, спрямованість до іншого, можуть супроводжувати, доповнювати словесний текст; виражати відносини, емоційні стани людини (розгубленість, презирство, довіру до партнера). Певні відмінності в “жестовому словнику” мають різні соціальні, професійні, вікові групи. Причому, чим вище рівень “етикетності” ситуації, тим більше стриманості в жестах.

Надмірне вживання жестів обмежує виразність мови. Тож, рух рук, як і всього тіла, у спілкуванні повинен бути мотивованим, природно породжуватися думкою, що висловлюється, і почуттями, які виражаються.

Жести бувають умовними, вказівними, підкреслюючими, ритмічними, вказівними та емоційними. Жестикуляція може відрізнятися живістю, млявістю, бідністю, багатством, невиразністю, природністю, спокоєм, поривом, несміливістю, енергійністю.

Поза, рухи, жести та міміка можуть свідчити про вихованість, внутрішню дисциплінованість, коректність або, навпаки, про розв'язність, розхлябаність, відсутність культури особистості. Крім того, жести, міміка, хода відіграють значну роль у зовнішній привабливості особи. Як правило, людину прикрашає зібраність, яка відчувається у манері триматися, пружна, легка хода, пряма постава, привітний, усміхнений вираз обличчя. Нерідко образливими, непристойними можуть бути не тільки слова, а й жести та міміка. Тому, виховання культури спілкування передбачає формування культури жестів і рухів, роз’яснення того, які рухи, пози, жести, міміка вважаються непристойними, некрасивими.

Структурними одиницями кінетичної (рухової) мови, як наголошує Б. Бушелева, є кінеми (кінема привітання, кінема уваги, кінема презирства тощо). Роль кінетичної мови у спілкуванні досить велика. Правильного мовлення і володіння мовою дітей навчають з ранніх років, кінетична мова ж засвоюється в основному шляхом стихійного наслідування і часто буває мізерною та невиразною, що дуже збіднює комунікативні можливості людини. Тому дослідник вважає, що доцільним та необхідним включити в роботу по вихованню культури спілкування формування культури жестів, міміки та інших “навкололінгвістичних” засобів.

Встановлено (Г. Чайка, Т. Чмут), що невербальна (несловесна) комунікація – це система знаків, що використовуються у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. З її допомогою передаються емоції, сталення суб’єктів один до одного, до змісту розмови. Серед невербальних засобів спілкування автори виділяють:

– оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики);

– паралінгвістичну систему – це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність;

– екстралінгвістичну систему – це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо);

– проксеміку – систему організації простору і часу спілкування – розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики форм спілкування, зокрема монологу та діалогу;

– контакт очей – специфічну знакову систему в невербальній комунікації – основний засіб візуального спілкування.

Ставлення до людей у процесі спілкування виявляється не тільки в словах, а й жестах, міміці, манері стояти, сидіти, тримати руки тощо. Поза, рух, жести й міміка можуть свідчити про вихованість, внутрішню дисциплінованість, коректність або, навпаки, про розв’язність, розхлябаність, відсутність культури. Крім того, жест, міміка, хода відіграють значну роль у зовнішній привабливості особи.

Як правило, людину прикрашає зібраність, яка відчувається у манері триматися, пружна, легка хода, пряма постава, привітний, усміхнений вираз обличчя. Нерідко образливими, непристойними можуть бути не тільки слова, а й жести та міміка. Ось чому виховання культури поведінки передбачає формування культури жестів і рухів, роз'яснення того, які рухи, пози, жести, міміка вважаються непристойними, некрасивими.

Виражальні рухи.Будь-якій емоційній реакції, будь-якому емоційному стану притаманні характерні моторні прояви – міміка, жести, пантоміміка.

Пантоміміка – це осанка і постава, які відіграють важливу роль у вигляді дитини. Негативні емоції «зщулюють» її фігуру, позитивні, навпаки, «розгортають». Постава формується з положення голови та тулуба. Голова може бути поставлена прямо, бути похилена набік, втягнута у плечі, відкинута назад. Постави бувають одноманітними, різноманітними, природними, штучними, скутими.

Загальний вигляд дитини може характеризуватися як напружений, розслаблений, скутий, природний, пригнічений, розв’язний, випрямлений, сутулий, згорблений. Діти з бідною пантомімікою не здатні чітко виразити свій емоційний стан, вони, можливо, й самі повністю не уловлюють, що повідомляється невербальним чином. Це утруднює процес комунікації.

Поряд із загальними правилами культурної поведінки вироблено ряд правил, адресованих безпосередньо школярам, які є типовими правилами для учнів. Педагоги мають постійно турбуватися про те, щоб ці правила стали нормою поведінки кожного школяра.

Водночас із формуванням у дітей звички повсякчасно дотримуватися правил для учнів необхідно поступово привчати їх до осмисленого виконання правил поведінки у громадських місцях, на лоні природи, на вулиці та у транспорті, вдома і в гостях, тобто скрізь, де відбувається спілкування людей.