Європейське право

Складовими європейського правового простору є юридичні норми, принципи та стандарти, вироблені в рамках регіональних міжнародних міждержавних організацій, насамперед, Європейського Союзу (з 1951 р.), Ради Європи (з 1949 р.), Організації з питань безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) (з 1975 р.), а також механізм узгодження на їхній основі національних правових систем держав Європи, який охоплює не тільки правові норми, а й правову культуру та правову свідомість. На думку багатьох дослідників, головним інструментом європейської правової інтеграції виступає європейське право.

широкому розумінні європейське право включає всі нормиправа, які діють і застосовуються в межах основних європейських міжнародних міждержавних організацій — Ради Європи (разом із прийнятою в її рамках Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод), Європейського Союзу, ОБСЄ.

вузькому розумінні європейським правом називають особливуправову систему, що складається в ході інтеграційних процесів у рам

ках Європейського Союзу (ЄС).

Розбудова ЄС почалася у 50ті рр. XX ст. Її пов’язують з виникненням інтеграційних міждержавних об’єднань — Європейських співтовариств: Європейського співтовариства з вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії та Європейського економічного співтовариства. Формально міжнародна організація під назвою Європейський Союз функціонує з1листопада1993р., коли набув чинності Договір про Європейський Союз, укладений у Маастрихті в 1992 р. На сьогодні до складу ЄС входять 27 держав, які передали частину своїх суверенних прав Союзу для ефективного виконання поставлених перед ним завдань. У рамках ЄС діють такі інституції, як Європейський парламент, Європейська рада, Рада Союзу, Європейська Комісія, Суд ЄС, Європейський центральний банк, Рахункова палата.

Згідно з Договром про ЄС, Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для всіх державчленів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків.

Право ЄС є результатом міжнародної співпраці і наднаціональної правотворчості. Воно є автономною як щодо міжнародного публічного права, так і внутрішньодержавного права інтеграційною правовою системою, для якої характерні власні структура і джерела права, форми правотворчості і правозастосування, специфічні механізми забезпечення примусового виконання її юридичних норм. З точки зору порівняльного правознавства правова система Євросоюзу є різновидом регіо

нальної міждержавної правової системи.

Система європейського права складається із сукупності узгоджених між собою принципів і норм права, що об’єднанані у відносно самостійні структурні утворення — інститути і галузі права. Її можна структурувати за трьома основними критеріями.

Предметний критерій. За предметом і методом правового регулювання норми європейського права об’єднуються в інститути, підгалузі і галузі права. Так, у системі європейського права виокремлюють: а) галузі публічного права (конституційне, адміністративне право, галузі процесуального права та ін.); б) галузі приватного права (цивільне, трудове та ін.); в) комплексні галузі та міжгалузеві інститути (аграрне, екологічне, підприємницьке, банківське право, право соціального забезпечення та ін.).

Функціональний критерій. За функціональним призначеннямрозрізняють: а) інституційне право, що регулює порядок формування

функціонування органів Союзу, визначає їх статус і компетенцію; б) матеріальне право (регулює відносини, пов’язані з реалізацією цілей Співтовариств і Союзу).

Структурний. До прийняття Лісабонського договору2007р., щонабув чинності 1 грудня 2009 р., система європейського права відповідно до структури самого ЄС включала такі блоки норм:

а) право Європейських співтовариств — норми, прийняті у межах Європейського співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського співтовариства з вугілля і сталі (пра

во I опори);

б) норми права, які закріплюють основи спільної закордонної і безпекової політики ЄС (право II опори);

в) норми права, які регулюють співпрацю національних поліцейських і судових органів з кримінальних питань (право III опори).

Лісабонським договором 2007 р. структура трьох опор була ліквідована, і «новий» Євросоюз набув єдиної (у т.ч. міжнародної)

правосуб’єктності і компетенції, а право ЄС — єдиного, цілісного характеру.

Принципи європейського права —відправні засади цієї правовоїсистеми, які визначають зміст правотворчої, правозастосовної і правоохоронної діяльності ЄС у цілому і його державчленів.

Залежно від сфери дії принципи права ЄС поділяють на загальні і спеціальні.

Загальні принципи права є досягненням сучасної європейськоїцивілізації, виражають сутність європейського права, поширюються на всю правову систему і підтверджуються установчими договорами ЄС і рішеннями Суду ЄС. Статус загальних принципів права мають принцип пропорційності, принцип рівності, принцип правової певності, деякі процесуальні принципи.

Спеціальні принципи права підкреслюють особливості правовогорегулювання в окремих сферах суспільного життя і поширюються у межах певних галузей та інститутів права. Наприклад, спеціальними є принцип відповідальності забруднювача в екологічному праві, принцип рівної оплати праці чоловіків і жінок — у трудовому праві.

Особливу категорію становлять принципи права ЄС, які визначають співвідношення правової системи ЄС з правовими системами державчленів. До них відносять принцип верховенства права ЄС¹ і принцип прямої дії права ЄС.

Принцип верховенства права ЄС означає, що його норми маютьбільшу юридичну силу порівняно з нормами правових систем державчленів. Юрисдикційні органи державчленів: а) у разі суперечностей між нормами права ЄС і національного права приймають рішення, користуючись джерелами права ЄС; б) тлумачать норми внутрішньодержавного права відповідно до норм права ЄС; в) у разі колізій між чинним законодавством ЄС та його установчими договорами зупиняють судовий процес і направляють запит до Суду ЄС. Якщо Суд ЄС визнає законодавчий акт ЄС недійсним, національні суди вирішують справу на підставі норм установчих договорів.

Принцип прямої дії права ЄС передбачає, що чітко та безумовносформульована норма права ЄС безпосередньо наділяє фізичних та юридичних осіб конкретними суб’єктивними правами, а державні

¹

органи, насамперед суди, — обов’язком щодо їх захисту. Пряму дію можуть мати норми не тільки установчих договорів, а й правових актів наднаціональних органів. Навіть якщо правовий акт формально адресований державамчленам (наприклад, директива), фізичні та юридичні особи можуть посилатися на їх чітко та безумовно сформульовані норми у відносинах з державоючленом ЄС при розгляді справ у національному суді.

Джерела європейського права —це зовнішні форми виразу йогоправових норм. За юридичною силою джерела права класифікують на первинні (мають вищу юридичну силу в правовій системі) і вторинні, або похідні (прийняті на основі первинного права). Окрему групу джерел європейського права становлять прецеденти Суду ЄС та Європейського суду з прав людини.

Первинними джерелами визнаються установчі договори —Договір про ЄС 1992 р. (Маастрихтський договір у редакції Лісабонського договору 2007 р.) та Договір про функціонування Європейського Союзу (Римський договір 1957 р. про заснування Європейського співтовариства, переглянутий і перейменований Лісабонським договором 2007 р.). Норми установчих договорів мають вищу юридичну силу, створюють основу, на якій будується вся правова система ЄС, а їх значення порівнюється з роллю конституції в національній правовій системі. Іншими первинними джерелами права ЄС є загальні принципи права (принцип заборони свавілля, принцип пропорційності, принцип захисту довіри та принцип правової певності, принцип недискримінації та ін.). Всі правові акти та дії ЄС повинні відповідати загальним принципам права; відсутність такої відповідності є підставою для визнання акта або дії нікчемними.

До джерел вторинного права відносять правові акти, що вида

ються органами ЄС на основі положень установчих договорів або на основі повноважень, які випливають з іншого правового акта ЄС. Основними формами вторинного права є регламент, директива, рішення, рекомендації та висновки. Так, регламент має загальне застосування (нормативний характер), є обов’язковим і підлягає прямому застосуванню в усіх державахчленах. Директива є обов’язковою для кожної державичлена, якій вона адресована, але вона залишає на розсуд державчленів вибір форм і засобів, які вони вважають придатними для досягнення мети, яка переслідується директивою. Рішення є юридично обов’язковими актами, адресованами конкретній

особі чи державічлену, або прийняті для реалізації організаційних та практичних заходів. Рекомендації та висновки — це правові акти, які не мають обов’язкової сили і з допомогою яких інституції Союзу висловлюють пропозиції або офіційні позиції з різних питань. Відповідно до положень Лісабонського договору нормативні акти, які приймаються законодавчими інституціями Союзу — Європейським парламентом і Радою Євросоюзу (регламенти, директиви, рішення), — формально віднесені до законодавчих актів, а всі інші правові акти — до незаконодавчих. Серед незаконодавчих актів виокремлюють виконавчі та делеговані. Виконавчі акти видаються Єврокомісією (інституцієї з виконавчими повноваженнями) на основі і на виконання законодавчих актів. Делеговані акти приймає Єврокомісія на основі повноважень, делегованих їй у законодавчих актах Європарламенту і Ради.

Важливим джерелом європейського права виступають рішення Суду ЄС. Правила, встановлені Судом Європейського Союзу, обов’язковідля сторін у справі і для самого суду у майбутньому, є прецедентами для національних органів правосуддя всіх державчленів. Вони доповнюють і розвивають положення установчих договорів (норм первинного права) та не можуть їх змінювати. Норми вторинного права не тільки конкретизуються, а й скасовуються рішеннями Суду ЄС.

Діяльність Суду ЄС сприяє однотипному розумінню й ефективному застосуванню права ЄС. Установчі договори ЄС дозволяють Суду ЄС штрафувати держави за невиконання його рішень. Європейський Суд у межах своєї преюдиціальної юрисдикції здійснює контроль за відповідністю законодавству ЄС дій та рішень (у тому числі законів) державчленів. При цьому перевіряється не конкретний закон, а абстрактна норма (у відриві від джерела, де вона закріплюється) або правозастосовча практика в цілому (безвідносно до її суб’єктів). Суд позбавляє акти юридичної сили, констатуючи неприпустимість їх застосування в цілому (або окремих положень) при розгляді справ в національних судах. Рішення Суду ЄС зв’язують не тільки національний суд, який подає запит, а й судові органи всіх державчленів у випадках зіткнення їх з аналогічними колізіями між внутрішньодержавним і європейським правом. Це правило поширюється і на нормативні тлумачення Суду ЄС, які мають юридично обов’язковий характер для всіх судів державчленів ЄС при вирішенні ними аналогічних справ.

Вплив права ЄС на національні правові системи. В останніроки значно посилюється вплив європейського права на розвиток національних правових систем. Природно, що ступінь цього впливу і характер співвідношення національного права з правом ЄС залежить від статусу держав: вони можуть бути членами ЄС, державами — кандидатами на вступ до ЄС (Ісландія, Македонія, Туреччина, Хорватія, Чорногорія), потенційними кандидатами на вступ (Албанія, Боснія і Герцеговина, Сербія) або мати інший статус.

Правові системи більшості держав — членів ЄС відносяться або тяжіють до романогерманської правової сім’ї. У всіх державах — членах ЄС визнаються принципи верховенства і прямої дії права ЄС. Правозастосовчі органи державчленів сприймають європейське право як чинне і обов’язкове до виконання, його норми безпосередньо наділяють фізичних та юридичних осіб конкретними правами, а на державні органи (насамперед судові) покладають відповідні зобов’язання щодо їх захисту. У разі колізій між нормами національного права державчленів і нормами права ЄС пріоритет мають останні. Пріоритет закріплюється переважно за положеннями установчого договору, а норми національного законодавства, які йому суперечать, не стають «нікчемними», а просто не підлягають застосуванню. Суд ЄС і національні суди зобов’язані застосовувати інкорпоровані в національні правові системи країн держав — членів ЄС норми європейського права і забезпечувати ефективний захист прав, що виникають на їх основі. У той же час право ЄС не може порушувати основні принципи конституційного ладу держав — членів ЄС. Це свого роду гарантія від остаточного поглинання національних правових порядків наднаціональною правовою системою.

Також здійснюється гармонізація з правом Євросоюзу національного права держав, що уклали з ЄС угоди про асоціацію (асоційовані країни). Таку гармонізацію слід розглядати як етап у процесі поступової уніфікації правових норм ЄС та держав — кандидатів на вступ. Завдяки гармонізації національне право таких держав поповнюється нормами права ЄС, що створює правові засади для залучення їх до європейської інтеграції. Основними способами зближення національного права асоційованих країн з правом ЄС є прийняття національних правових актів, які тією чи іншою мірою враховують положення права ЄС; приєднання країни до міжнародних угод, які зобов’язують ЄС та його державчленів; інкорпорація в національне законодавство правових актів ЄС (директив); взаємне визнання сторонами стандартів,

діючих у кожній із них; паралельне ухвалення асоційованими країнами нормативних актів, що є ідентичними або схожими за своїм змістом з актами ЄС.

Правові засади гармонізації національного права інших держав (неасоційованих країн) із правом ЄС передбачені окремими міжнародними угодами, укладеними такими державами з ЄС. Гармонізація сприяє поширенню права ЄС на правопорядки країн, з якими укладено угоди про торгівлю та економічне співробітництво або партнерство. Положення щодо забезпечення приблизної адекватності національних законів і норм права ЄС належать до так званого «м’якого права», оскільки конкретні способи і строки проведення гармонізації не встановлюються. Отже, гармонізація має загалом однобічний характер і фактично повністю залежить від зусиль неасоційованих країн.

Важливою умовою поглиблення співпраці України з ЄС є гармонізація її законодавства з правом ЄС. Вона здійснюється на основі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС 1994 р. (далі — УПС) та інших документів. Конкретні заходи та етапи адаптації законодавства України до законодавства Євросоюзу передбачені Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» 2004 р. Положення УПС щодо гармонізації мають рамковий характер, а їх реалізація вимагає ухвалення правових актів, створення необхідних інституційних механізмів та проведення відповідних дій як на міжнародному рівні у відносинах сторін, так і в правопорядку України та ЄС. Найбільш поширеними способами гармонізації є приєднання України до міжнародноправових документів, які закріплюють міжнародні стандарти у певній галузі, та ухвалення національних правових актів, положення яких відповідають нормам права ЄС. УПС визначає, що гармонізація шляхом приєднання до міжнародних зобов’язань здійснюється в сфері захисту прав на інтелектуальну власність, в сфері енергетики, охорони довкілля та боротьби з відмиванням грошей. Пріоритетними

сферами для прийняття національних правових актів відповідно достандартів права ЄС названі митне право, законодавство про компанії, банківське право, бухгалтерський облік компаній, податки, інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупівлі, охорона здоров’я та життя людей, тварин, рослин, довкілля, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, енергетика, транспорт.

Україна наразі веде переговори з ЄС про укладання угоди про асоціацію. У разі набуття чинності такою угодою процес гармонізації законодавства України буде подібним до гармонізації національного законодавства, що була здійснена країнами Центральної та Східної Європи. Право ЄС виступає для України як потенційна модель для правової реформи, зразок для подальшого вдосконалення національного законодавства.