Вплив права Ради Європи на національні правові системи.

У 1949 році була створена Рада Європи — міжнародна організація, до складу якої на сьогодні входять 47 держав. Ця організація має на меті заохотити до розвитку демократичних інститутів і процедур на державному, регіональному та місцевому рівнях, сприяти дотриманню принципу верховенства права. У межах Ради Європи функціонують Парламентська Асамблея, Комітет Міністрів, Європейський суд з прав людини, Конгрес місцевих і регіональних влад.

Рада Європи приймає два види актів — конвенції та рекомендації. Кожна держава, яка підписує та ратифікує конвенцію, зобов’язана дотримуватися її положень та запроваджувати їх до національного законодавства. Рада Європи вже виробила 209 конвенцій, більша частина яких є відкритими, у тому числі для участі в них держав, що не належать до цієї організації. Конвенції Ради Європи формують широкий загальноєвропейський правовий простір і є правовою основою для здійснення країнами спільних заходів у економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній галузі, а також у галузі прав людини. Комітет міністрів РЄ може ухвалювати рекомендації державамчленам щодо питань, які не потребують врегулювання через конвенції та щодо яких він виробив «загальну політику». Рекомендації не носять характеру зобов’язань, хоча Статут Ради Європи надає повноваження Комітету міністрів звертатися із запитами до урядів державчленів із тим, щоб інформувати його про заходи, вжиті ними щодо цих рекомендацій.

Активна правотворча і правозастосовча діяльність Ради Європи дає підстави для висновку про існування окремої правової системи Ради Європи та її кваліфікації як одного з видів міждержавної правової системи.

Україна є членом Ради Європи з листопада 1995 р. На сьогоднішній день Україна підписала 95 і ратифікувала 76 конвенцій Ради Європи. Серед них — Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Європейська соціальна хартія, Хартія місцевого самоврядування, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Європейська конвенція про громадянство, Європейська конвенція про здійснення прав дітей, Конвенція про визнання кваліфікації з вищої освіти в Європейському регіоні, Конвенція про боротьбу з корупцією в контексті кримінального права, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом та ін. Завдяки участі України у Раді Європи значно посилюються гарантії захисту прав українських громадян, закладається правова база для співробітництва України з європейськими країнами у різних сферах життя.

Одним із найважливіших досягнень Ради Європи є вироблення загальноєвропейських стандартів прав людини. Підвалини цієї системи були закладені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка стала справжнім загальноєвропейським біллем про права людини, «конституційним документом європейського публічного порядку».

Відмінною рисою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є встановлення незалежного наднаціонального механізму контролю за дотриманням її положень і притягнення до відповідальності держав порушниць. Головним елементом контрольного механізму виступає Європейський Суд з прав людини, який почав працювати з 1959 р., а свій сучасний вигляд має з 1 листопада 1998 р. — з дня набуття чинності Протоколу №11 до Конвенції. Цей орган покликаний забезпечити однакове тлумачення і застосування Конвенції всіма державамиучасницями. Правовою основою діяльності Суду є розділ II Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод («Європейський Суд з прав людини») і Регламент (Правила процедури) Європейського Суду з прав людини. Практика Європейського Суду з прав людини — приклад юридично обґрунтованого і цілком виправданого втручання світового співтовариства у внутрішні справи держав, де такі права порушуються. Результатом діяльності Європейського Суду з прав людини стало виникнення особливого

правового феномену — «права Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Найважливішою категорією справ, які розглядає Європейський Суд з прав людини, є індивідуальні скарги, з якими до нього безпосередньо може звернутися «будьяка фізична особа, будьяка неурядова організація або будьяка група приватних осіб», які вважають себе «жертвою порушення» прав, гарантованих Конвенцією. Індивідуальні скарги подаються тільки проти держав — учасниць Конвенції, а не проти інших фізичних чи юридичних осіб. Предметом скарги виступають основоположні права людини, закріплені у Конвенції і протоколах до неї. Умовою звернення до Європейського Суду з прав людини є вичерпання всіх внутрішніх засобів правового захисту. Задоволення Судом скарги приватної особи тягне за собою такі правові наслідки:

поперше, відбувається констатація факту порушення державоювідповідачем конкретних норм Конвенції. З моменту набуття чинності рішення Суду для державипорушниці виникає зобов’язання скасувати або внести зміни до внутрішньодержавних актів (як до індивідуальних, так і до нормативних, у тому числі до законів), а також здійснити інші дії на користь особи, визнаної Судом «потерпілою стороною»;

подруге, рішенням Суду може присуджуватися виплата «справедливої компенсації» потерпілій стороні за рахунок бюджету державипорушниці;

потретє, з моменту набуття чинності рішення Суду стають дже

релом судової практики Європейського Суду з прав людини. Ця судовапрактика визнається de faсto джерелом загальноєвропейських стандартів прав людини і повинна враховуватися органами влади всіх держав — учасниць Конвенції.

Слід зазначити, що рішення Європейського Суду з прав людини формально обов’язкові тільки для державиучасниці, щодо якої вони були винесені. Проте Суд має право офіційно тлумачити всі її статті і внаслідок такого тлумачення виводити з Конвенції нові принципи і норми, на які він посилається в наступних своїх рішеннях як на прецедент. Ці прецеденти зв’язують не тільки сам Суд, але є фактичнообов’язковими для всіх держав — учасниць Конвенції, у тому числі і для України. Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 р. суди України зобов’язані застосовувати Конвенцію та практику Суду як джерело права.