І. Зазираючи в минуле

ЧАСТИНА І. ПІД ЗНАКОМ ДВОМОВНОСТИ

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

Правдиві слова! І в цьому я переконався ще змалку в зрусифікованій Одесі.

До школи я пішов за часів славно- і заразом горезвісної ”українізації”, але на-

ша школа - школа дітей моряків - ще повністю не українізувалась і заняття в пер-

ших класах ведено російською мовою. Цією ж мовою ми - діти українських батьків

- спілкувалися між собою. Але всі ми знали, чули й мали контакт з мовою батьків

і старших родичів - з мовою українською. Досить згадати пісні, що лунали вечора-

ми в міських парках чи на родинних святах, коли не своїх, то сусідських.

Цей ”пісенний грім батьків” і досі лунає в моїх вухах:

Було б тобі, моя рідна мати,

Тих брів не давати, Виводить соліст

Було б тобі, моя рідна мати, Громом підхоплює хор

Щастя, щастя й долю дати!

або

Поза лугом зелененьким

Поза лугом... Виводить соліст

зелененьким Громом підхоплює хор

Брала вдова льон дрібненький...

Шкода, що я можу відтворити лише слова, коли для повної картини потрібен

ще й ”грім” хору та музика мелодії. Ця звукова картина - слова пісні разом з

мелодією заспіву, підхопленою ”громом” хору - створювали в дитячій уяві окремий

світ. Цей світ був безмежно чарівний і безмежно привабливий - світ української

пісні, світ української мови. Світ, що в ньому, як сказав поет, ”вибухають за-

кам’янілі серця”. Наші ж іще незакам’янілі серця були відкриті для цього світу

і тягнулися до нього. Можливо, що дальший біг життя вивітрив з наших душ чари

цього світу, але тоді ще вони володіли нами.

Школа наша мала свій професійний ухил, вона вважалася ”школою водників”, де

вчилися діти моряків. А прізвища були такі: Матюшенко, Рубан, Кулик, Тонкольон,

Завірюха. Попервах викладання велося по-російськи, української мови як окремого

предмету не було. Але хоч вірте, хоч ні, діти просили у вчительки дати лекцію

української мови. На сьогоднішні обставини в таке важко повірити. Та це факт,

якого я був свідком і навіть не ініціятором. Учителька - Єлизавета Леопольдівна

- вволяла нашу просьбу: вона витягала українську книжку, і ми по черзі читали з

неї українські тексти. Це була незвичайна книжка з незвичайними текстами. Досі

пам’ятаю, хоч цього не вимагали, такий віршик:

”Чого, друже, так збілів?

Що з тобою сталось? ”

”Ох, за мною через став

Аж сто вовків гналось! ”

”Що з тобою? Сто вовків?

Та б село почуло”.

”Ну, нехай, коли не сто,

А п’ятдесят було.”

”Та й п’ятдесят диво в нас,

Де б їх стільки взялось? ”

”Ну, нехай уже, нехай,

Але десять гналось”.

”Та і десять не було,

Знать, один усього? ”

”А як один, аби вовк,

Страшно і одного”.

”А, може, то й не вовк? ”

”А що ж то ходило:

Таке сіре та мале,

А хвостик, як шило? ”

Чим приваблювала нас - дітей, що були вже на той час російськомовні, укра-

їнська мова? Треба думати, що мова, як і музичний твір, має свою тональність.

Цю тональність в українській мові створювала проста й легка будова речень, що

видно з наведеного жарту. Цю тональність ми відчували також у назвах місяців:

лютий, квітень, жовтень; у назвах квітів: кручені паничі, чорнобривці; у наз-

вах ігор, речей та явищ: довга лоза, живе срібло, Великий Віз /бо сузір’я та-

ки нагадувало воза/. Ця ж риса була присутня і в українських приказках, що ча-

сто лунали в мові старшого покоління: ”Не лізь поперед батька в пекло! ”, ”Не

кажи ’гоп’ поки не перескочив! ”, ”Не мала баба клопоту - купила порося”, ”На

тобі небоже, що мені негоже”, ”Береженного Бог береже”, ”Пройшов Рим, Крим та

мідні труби, і попав чорту в зуби”, ”Шила в мішку не сховаєш”.

Такою зайшла українська мова в наш дитячий світ.

Чар української мови - її тональність - зумів зберегти у своїх творах

Т. Шевченко. Зберегли його й інші письменники.

У чому полягав цей чар?

У ньому відчувалася щирість живого слова, його простота, стислість і влуч-

ність. Усе сказане було ”як зав’язане”.

І не дивно, що мої ровесники тягнулися до української мови.

А як тепер?

Я маю дуже великий сумнів, що сьогоднішні учні одеських шкіл просять, щоб

їм давали лекції української мови.

Минуло лише яких 65 років. Що сталося?

Тут є багато причин і політичних, і демографічних, і соціяльних. Але є ще

одна причина, я б сказав, лінгвістична: українська мова, яку сьогодні чують діти

від свого вчителя, це не та проста і зрозуміла мова, що приваблювала колись нас.

Над українською мовою за останні 65 років пророблено ряд експериментів, на-

слідком яких її викладання стало нудним і нецікавим. Те саме сталося і з мовою,

уживаною в газетах, підручниках, на радіо і телебаченні.

Знавців української мови фізично знищено. На їхнє місце держава добирала

неуків з єдиною метою - наблизити українську мову до російської, що на ділі обе-

рталося дискредитацією легкої та зрозумілої мови.

Державна машина стала вимагати вживання певних форм і забороняла вживати

інші. Заборонялося вживати питомі українські форми такі як просвіта, живе срі-

бло, ґедзь тощо. Натомість вимагалося вживати форми, штучно скопійовані з ро-

сійської мови. За останні 65 років українська мова ”збагатилася” на такі перли:

блискавковідвід

гірничорятувальний

лікарняний лист

марнославство

мовленнєвий етикет

община

площа січіння

показання свідків

правляча верхівка

променепереломлювальний

швидкопсувний тощо.

Наведені приклади лише надводна частина айсберга.

На ділі це вже була не українська мова, а незграбне язичіє, яке нікого не

приваблювало, а навпаки відтручувало.

Сьогодні, щоб знати неспотворену українську мову, треба вдаватися до пошуку

Для тих, хто зацікавлений у такому пошуку, і написано цю книжку.