Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Турецько-татарського прикордоння






 

Малодослідженою сторінкою історії України є історія унікального історичного міста Очаків. Історія міста-фортеці тісно пов’язана з історією суспільних відносин в Україні у середньовічний період, а також з історією козацького військового мистецтва. Протягом XVI-XVIII ст. фортеця Очаків була військово-адміністративним центром Османського військового округу Очаківського ейялету турецької території, найближчої до українських земель у XVI-XVIII ст.

Деякі вчені вважають, що на місці сучасного Очакова в І-ІІІ ст. н. е. існувало місто сарматів Алектор. Попередницею Очакова була фортеця Дашів, яку литовський князь Вітовт побудував в 30-х рр. XV ст. під час створення системи замків для укріплення південних кордонів Великого князівства Литовського у Північному Причорномор’ї: Вітовка (Богоявленське, а нині Корабельний район у м. Миколаєві), Соколиць (біля сучасного м. Вознесенська), Баликлей (при злитті річок Чичиклеї і Південного Бігу), Дашів (нині м. Очаків). Подорожні записки іноземних мандрівників засвідчують, що замки-кам’яниці в часи Вітовта споруджувалися за місяць силами 12 тис. чоловік і 4 тис. возів з деревиною і камінням за одним планом у пустинних місцях. Але брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації дозволяє відтворити її масштаби та етапи [14, c. 76].

Офіційно побудова фортеці Очаків була пов’язана з союзом московського князя Івана ІІІ Васильовича (1462-1505 рр.) з татарським ханом Менглі-Гіреєм, якого він намагався використовувати проти Литви. Іван ІІІ вступив у дипломатичні стосунки з Менглі-Гіреєм. У 1491 р. Менглі-Гірей підтвердив перед посланцем московського царя Тимофієм Івановичем Скрябой свій намір діяти разом з московським царем проти Казимира [21, c. 21].

Менглі-Гірей І (1478-1515 рр.) за час панування поширив свою владу далеко поза Крим. Перехід братів та племінників Менглі-Гірея до Литви наприкінці XV ст. посилював побоювання хана щодо стабільності власної влади в Криму та прискорив дії Менглі-Гірея щодо посилення північних кордонів та розбудови фортеці в гирлі Дніпра [30, c. 50-51].

Розбудова фортеці в гирлі Дніпра розпочалася в 1492 р. на місці старої фортеці Дашів, була споруджена фортеця Кара-Кермен (Чорна фортеця). Іван ІІІ у 1492 р. надіслав до Менглі-Гірея російського посла Костянтина Заболоцького, якому вдалося вплинути на кримського хана. Внаслідок переговорів московський князь надав гроші на побудову Очаківської фортеці, а кримський хан у відповідь на цей крок Москви пообіцяв московському послу зробити напад на Литву [21, c. 44].

Проте існує ще одна цікава версія передісторії Очакова, подана Шерером Жан-Бенуа в «Літописі Малоросії…»: «Місто Очаків стоїть при з’єднанні Лиману з Чорним морем. Це місто збудував народ, який козаки звуть половцями, оскільки вони полювали диких звірів і селилися на рівнинах. Цей народ, нащадок давніх кимврів і готів, чия мова становила суміш руських, польських та валаських слів, називав себе «узи» й так само іменував Дніпро. Тому турки на великій карті, накресленій року гіджри 1137 р., а нашої ери 1724 р., де подано Чорне море й навколишні землі, називають Дніпро Ози-Зуч, а пост біля малої фортеці Абложа – Орай Мурза, або форт князя народу «узи». Коли росіяни прийшли у ці місця, вони переробили ім’я генерала Ози Зуч на слово «Очаків», що позначено на турецьких картах як Кааль Ози, тобто фортеця Ози. Понад сто років тому в Очакові оселилися греки. Та, коли турки здобули Константинополь, Очаків так само перейшов до їхніх рук» [49, c. 19].

На початку XVI ст., після смерті Менглі-Гірея і приходу до влади в Криму його сина Магмет-Гірея, Очаків стає резиденцією татарського калчи і другого сина Менглі-Гірея царевича Ахмата Хромого. Всупереч політиці Менглі-Гірея, яка була спрямована на зближення з Литвою, Ахмат Хромий, перебуваючи в Очакові, підтримував тісні зв’язки з московським царем і нападав на литовські землі. Незважаючи на дружбу Сигізмунда і Магмет-Гірея, Ахмат Хромий писав листи до російського царя, у яких прохав узяти для нього Київ, а за допомогу завоювати Вільну, Гроки і всю Литву [27, c. 19].

Агресивна політика Ахмата Хромого, який розпочав на початку XVI ст. татарські походи на українські землі, послужила причиною відповідних дій проти фортеці українських прикордонних старост, до складу військ яких входило українське козацтво.

У 1516 р. П. Лянцкоронський здійснив вдалий похід на Очаків [9, c. 53-54]. У цьому ж році поблизу Очакова відбулася битва прикордонних військ гетьмана Ружинського з турецько-татарськими військами [19, c. 54]. У 1523 р., скориставшись замішанням серед татарської верхівки, український аристократ Євстафій Дашкевич з загоном, до якого входили українські козаки, вирушив до Очакова і спалив укріплення міста та спустошив Крим [3, c. 68].

Козацькі походи на фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. носили характер походів-розвідок. Фортеця була слабо укріпленим військовим об’єктом, тому бажанням Менглі-Гірея на початку XVI ст. було зруйнувати її. Татари не мали європейського досвіду оборони фортець, їхнє військо вільно почувало себе в походах на степовому просторі. Слабкий військовий захист фортеці давав підстави українським прикордонним старостам організовувати військові походи на фортецю. У козацькій свідомості створювалася уява про фортецю Очаків, як осередок підвищеної татарської військової загрози для українських земель.

Фортеця Очаків вважалася важливим форпостом Туреччини у Північному Причорномор’ї, фігурувала як основний об’єкт козацьких морських і сухопутних походів. Походи запорожців на Очаків відбувалися у 1607, 1613, 1615, 1626 рр. Серед таких успішних морських рейдів козаків повз Очаків був похід, здійснений під керівництвом П. Конашевича-Сагайдачного у 1614 р., що завершився взяттям турецької фортеці Синоп у 1615 р., коли запорожці на 60 чайках спалили під фортецею турецькі галери, а згодом подолавши Чорне море, досягли Константинополя, пограбувавши його околиці [18, c. 88].

Походи козацтва на фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. впливали на формування козацької ментальності. Завдяки цим походам козацтво, як найбільш прогресивна верства українського суспільства, починало усвідомлювати важливість своєї історичної місії захисту українських земель від військової загрози з півдня.

У другій половині XVI ст. турецький уряд, занепокоєний частими нападами прикордонних українських старост на фортецю Очаків, вводить у фортецю турецький гарнізон. Фортеця Очаків стає військово-адміністративним центром Османського військового ейялету – прикордонною провінцією Озю – найближчою до України турецькою прикордонною територією, до якої входили землі між Південним Бугом та Дніпром. За турецькою воєнною доктриною, ейялет не мав чітко визначених кордонів. Його землі повинні були постійно поширюватися. Згідно з географічним описом німецьким дослідником Тунманом Кримського ханства, територія очаківського ейялета співпадала с землями однієї з областей Кримського ханства Західного Ногая [45]. Територія округи фортеці Очаків була заселена татарськими улусами Едисанської орди, яка нараховувала сім тисяч луків. Частина татарів-ногайців знаходилась на службі у адміністрації міста-фортеці Очаків, за що отримувала платню. Можливо припустити, що на початку XVI ст. на території округи фортеці Очаків кочували орди одного з мурз ногайських татарів шаха Ахмата, якій не бажав підкорятися Менглі-Гірею. Шах Ахмат намагався проводити самостійну політику, надсилаючи послів до Литви та Польщі. Очаківській ейялет мав декілька гілок управління – військову, судову, торговельну. Вірогідно, більшість гарнізону фортеці Очаків в XVI ст. складали яничари.

В польському середньовічному трактаті «Справа рицарська» (1569 р.), який зберігається в польському фонді Національної бібліотеки України чмені В. Вернадського, відмічена значимість яничарських корпусів в турецькому війську [57, с. 178-181]. Під час війни султана мали супроводжувати два белербека з корпусом яничарів в 20 тисяч чоловік. Яничари були озброєні луками, аркебузами, сокирами. Старшим воєначальником над гарнізоном яничарів призначався ага. Він мав значний грошовий прибуток від воєнних операцій, в яких брало участь турецьке військо. Взагалі доходи турецьких воєначальників були різні, в залежності від місця служби та військових заслуг. В XVI ст. місто-фортеця Очаків стає центром воєнної загрози, яку несли на українські, польські, литовські території татари-ногайці.

Тісне переплетіння інтересів мусульманського та слов’янського світів зробило місто-фортецю Очаків важливим центром взаємодій різних культур. Очаків в XVI ст. стає центром тяжіння декількох цивілізацій – мусульманської, східнохристиянської, західної. Татари-ногайці в першій половині XVI ст. посилили воєнні походи з-під стін фортеці Очаків на слов’янські землі. Тогочасні польські історики вважали першою рицарською справою «боротьбу з татарами». Озброєні луком та шаблею, татари мали свої устави та старших воєначальників над військом. З-під стін фортеці Очаків вони виходили тихо, вкрадаючись непомітно в сусідні території. Для них мало що значили гори, вода річок, болота, ставки. Татарське військо стійко витримувало холод, голод, недосипання в далеких переходах по безмежному степовому простору. Це військо ділилося на окремі загони. Кожен загін при просуванні на місцевості враховував сторону розташування сонця, місяця та подавав про себе звістку окремими знаками. Вдень – це був густий дим, а вночі степовий простір займався полум’ям. На спустошені міста татари не повертались. Зазвичай вони розташовувались «клином», це був їх військовий звичай. Татарське військо наступало з обозами, супроводжуючи наступ пострілами з луків. Про наближення татар частіше сповіщали птахи та звірі, які мешкали в степах та лісах прикордонних територій. Першою справою прикордонних старост було воєнне стеження за їх поведінкою, яка могла повідомити про наближення ворога. Про наближення татар також сповіщав дим: там, де було татарське військо – в небі над ним завжди була темрява. Розпізнавання знаків наближення татар залежало від оперативності прикордонних старост. Епоха Менглі-Гірея внесла зміни в відносини між мусульманським та слов’янським світами. Ці відносини стали відносинами сили. Найближчим до фортеці Очаків торговельним центром був середньовічний Білгород [57, с. 178-181].

Чимала частка в торговельних зв’язках середньовічного Білгорода припадала на південний напрям, що пов’язував місто з Малою Азією. Турецька торгівля в XIV-XV ст. активно велася через Білгород. З Туреччини імпортувалось понад сто двадцять найменувань товарів – від парчі та шовку з Бурси та кримського вина до ізмирського скла та взуття з Едірне. Натомість вивозили віск, мед, металеві вироби, хутра, збіжжя. Чимала частка експорту йшла транзитом з польських та російських провінцій. Торгівлю вели негоціанти Молдавського князівства, львівські транзитники, італійці, піддані Османського султана – греки, вірмени, мусульмани.

«Кодекси османських законів» Селіма II (1566-1574 рр.) стали продовженням законодавчої роботи багатьох його попередників – султанів, починаючи від Мегмета-Завойовника. Підрозділи ”Законів” складалися з параграфів, більшість з яких присвячена окремим санджакам. Декілька кодексів «Законів» Селіма II застосовувались на тодішніх очаківських землях. Матеріали «Законів» свідчать про те, що обсяги податків на території округи фортеці Очаків були меншими, ніж з інших територій. Можливо, цим заохочувалися переселенці для господарського освоєння османського Північного Причорномор’я. Адже в порівнянні з акерманськими землями очаківські були значно менше заселені. В «Законах» відмічається різноманітний асортимент товарів, які різними торговельними шляхами йшли через округу фортеці Очаків. Раби, тканина, риба, алкогольні напої, худоба проходили через такі торговельні операції, як провезення, купівля-продаж, завезення, розпакування та різання. Місця операцій: порт Джанкерман, навколишні очаківські кочовища та степ, Нижнє Подніпров’я, Нижнє Побужжя, узбережжя р. Березань та її лиману. Товари перевозились на кораблях, «чайках», чотирьох та двоколісних возах [44, с. 6].

Можливо припустити, що митні збори з рабів в Очакові та Акермані у XVI ст. мали тенденцію до коливання. У часи відсутності полонених з України та Польщі, раби були значно дорожчими за худобу та інші товари. В часи значних та вдалих походів з-під стін фортеці Очаків на слов’янські території ціна на рабів знижувалася.

Між Очаковом та Білгородом у XVI ст. існували торговельні зв’язки. Це можливо пояснити тим, що територія округи фортеці Очаків (очаківський санджак) в першій та другій половині XVI ст. була слабо заселеним районом Османської імперії. На цих землях не існувало широко-освоєних господарських просторів. Тому адміністрація фортеці Очаків була зацікавлена в кругообігу товарів, надходженні свіжих капіталів, які поступали в казну міста від работоргівлі та від торгівлі мешканців округи фортеці Очаків з іноземними купцями, які приходили до Очакова, не обминаючи Білгород. Вже на початку XVI ст. в фортеці Очаків складаються традиції работоргівлі.

Характер козацьких походів на Очаків у другій половині XVI ст. змінюється, оскільки вони набувають міжнародного значення. Ними починають цікавитися європейські країни, які складали антиосманську коаліцію, а також Росія [54, c. 299].

В цей час походи козацтва на фортецю Очаків були елементом міжнародної політики українського козацтва, а також стали продовженням війни проти Туреччини на землях північно-західного Причорномор’я. Завдяки цим походам козацтво стверджувало себе як вагому військову силу в очах країн Європи, зацікавлених у послабленні Турецької імперії. Взаємодія козацтва із збройними силами Росії під час походу на Очаків у 1556 р., які у другій половині XVI ст. зробили значний крок уперед у модернізації і значною мірою збагатили військовий досвід козацтва.

Продовження війни, яку вело українське козацтво навколо фортеці Очаків тривало до кінця XVI ст. Про це свідчить польський хроніст Мартін Бєльський. Він стверджував, що козаки неодноразово руйнували Очаків, Тягінку, Білгород [54, c. 299].

На початку XVIІ ст. на території Очаківського ейялету велася прикордонна війна, ініціатором якої виступало запорізьке козацтво. Внаслідок економічної та політичної кризи в Туреччині Очаківський ейялет був значно ослаблений. Турецький уряд не міг приділяти значної уваги своїм кордонам у північно-західному Причорномор’ї. Тому військова адміністрація ейялету значною мірою самостійно брала участь у бойових діях проти козацтва.

Жодна з провідних країн не була зацікавлена у бойових діях у північно-західному Причорномор’ї. Туреччина вела війну проти Ірану, Польща вела боротьбу проти Московської держави. Росія намагалася поширити свій вплив на Кавказі. Отже можна стверджувати, що прикордонна війна була ініційована запорізьким козацтвом. Ця війна мала вигляд самостійних військових експедицій на суші і водному просторі Дніпра, Дністра, Дунаю і Чорного моря. Вона мала на меті руйнацію міст-фортець Очаківського ейялету та насамперед Очаківської фортеці. Оскільки фортеця мала військово-стратегічне значення і контролювала вихід до Чорного моря, то від її боєздатності залежав результат військових дій козацького флоту під час військово-морських походів. Тому метою прикордонної війни була руйнація фортечних оборонних споруд, постійне послаблення боєздатності фортеці. У 1616 р. розпочалася нова військова кампанія на території Очаківського ейялету. 18 квітня 1616 р. російські посли в Туреччині повідомили Москву, що 12 тисяч козаків ходили під Очаків, і взявши місто, «розорили до основания» [10, c. 91].

Значною мірою мета була досягнута завдяки походам на початку XVIІ ст. Фортеця не змогла контролювати вихід козацького флоту через Дніпровсько-Бузький лиман у море, тому що її боєздатності було нанесено відчутних ударів. Через це фортеця втрачала своє військово-стратегічне значення. Цим можна пояснити значну кількість військово-морських експедицій здійснених козацтвом на територію Малої Азії.

У другій половині XVIІ ст. Очаківська фортеця залишалася осередком військової загрози для українських земель. Б. Хмельницький як видатний політик і полководець свого часу безпосередньо займався організацією військової оборони українських кордонів. Спроби Б. Хмельницького у березні-липні 1654 р. укласти союзний договір з кримськими мурзами та Малим Ногаєм не призвели до успіху, таким чином на південних кордонах виникла загроза татарського вторгнення. Перший крок до налагодження системи оборони був зроблений Б. Хмельницьким. Під контроль був узятий весь степовий кордон. У листах Б. Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича повідомляється про турецько-татарську загрозу з боку Очаківської фортеці. У жовтні 1654 р. Б. Хмельницький відіслав послів до російського уряду з наказом повідомити про загрозу наступу татарських і польських військ на Україну [54, c. 300].

Турецький уряд неодноразово використовував фортецю і прилеглі до неї прикордонні території для збору турецько-татарських збройних сил, які надходили морем з Туреччини, а також суходолом до фортеці Очаків з Криму.

Про таку загрозливу військову ситуацію на російсько-турецькому кордоні у 1654-1657 рр. Б. Хмельницький писав у своїх листах російському цареві Олексію Михайловичу. У цей історичний період козацька розвідка постійно вела стеження за станом, військовою ситуацією навколо фортеці, посилаючи своїх людей до Сілійстрійського паші, та захоплюючи татарських «язиків» у прикордонних територіях. Розуміючи військово-стратегічне значення фортеці Очаків та ступінь військової загрози, яка виходила із земель Очаківського ейялету, Б. Хмельницький застосовував певні військові заходи по захисту українських земель.

У 1655-1656 рр. Б. Хмельницький часто посилав козацькі загони до фортеці Очаків, щоб нейтралізувати дії Туреччини. Ці оборонні заходи призвели до певних позитивних зрушень у міжнародній ситуації. Оскільки Туреччина бачила певну сильну оборонну лінію поблизу своїх кордонів з Очаковом, вона припинила свої військові дії проти України.

Оборонні заходи Б. Хмельницького та дії української дипломатії призвели до того, що наприкінці 1657 р. із Стамбула надійшло повідомлення хану не нападати на українські землі.

У першій половині XVIII ст. Росія розпочинає боротьбу за вихід до Чорного моря. Важливим завданням військової кампанії 1737 р. було зайняти фортецю Очаків. Армія Б. Мініха нараховувала 70 тисяч чоловік, 13 тисяч з яких були запорізькі і донські козаки [54, c. 301].

2 липня 1737 р. Б. Мініх віддав наказ про штурм фортеці Очаків. Подробиці штурму фортеці описані в джерелах. В одному з них зазначається, що війська Б. Мініха «в шанцах заведенного … мужественно бьючись многое число на плаце положили турков, а те, которые в море повтикали позабивали, тогда и самого главного их командира великого визиря чином сераскира вышедшего с порта на берег гренадеры взяли их к моменту дробной стрельбы войска российского к генерал-фельмаршалу Казму фон Минаху пре проводили». У цей час при фельдмаршалі знаходився «полковник Миргородский, который по турецки умеючи, а также вместе с ним обозный Яков Лизогуб». Вони згідно із джерелом допитували сераскир пашу [54, c. 301].

Таким чином, аналіз історичних фактів свідчить, що протягом XVI ст. навколо фортеці Очаків, на території турецько-татарського прикордоння формується зона стійкого воєнного протистояння між мусульманським та слов’янським світами, яке мало специфічні особливості розвитку торговельних зв’язків. Ці зв’язки поступово перетворювали турецькі фортеці Північного Причорномор’я в потужні воєнно-адміністративні центри, які мали значний воєнний та фінансово-економічний потенціал. Тенденція його накопичення зберігалась протягом всього XVI ст. Торговельні зв’язки, які розвивались навколо турецьких середньовічних міст-фортець Північного Причорномор’я, впливали на формування мирних взаємовідносин між мусульманським та слов’янським світами в короткочасні періоди стабілізації на прикордонних територіях.

Фортеця Очаків у першій половині XVIII ст. була великим військовим об’єктом Турецької імперії. Оборонні споруди фортеці, оснащення військового гарнізону відповідало високому європейському рівню військового оборонного мистецтва. Військова кампанія російської армії у 1737 р. навколо Очакова була важливою міжнародною подією, що мала значний резонанс у Європі. В очаківському військовому поході козаки брали участь у найважливіших військових операціях – військова розвідка, стримування військових нападів турок і татар, штурм фортеці, затримання сераскир паші, військові набіги по Дністру до Бендер, військово-морські розвідки на Кримських островах. Це значно збагатило військовий досвід козацтва та піднесло рівень його військового мистецтва.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.012 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал