Висновки. Місто-фортеця Очаків, розташована на перехресті важливих воєнних, політичних, торгових шляхів, протягом століть зв’язувало слов’янський та мусульманський

Місто-фортеця Очаків, розташована на перехресті важливих воєнних, політичних, торгових шляхів, протягом століть зв’язувало слов’янський та мусульманський світи. Наприкінці XVI ст. з ново завойованих земель Північного Причорномор’я в складі Турецької імперії була створена як оплот проти козацтва, прикордонна провінція Озю – очаківський еялет. Головні фортифікаційні споруди фортеці Очаків були побудовані та укріплені турецькою стороною в XVI – першій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст. місто-фортеця Очаків залишалося центром прикордонного еялету, землі якого розташовувалися між Бугом та Дністром, та мали спільний кордон з територіями Південної України, які історично належали Війську Запорозькому.

Фортифікаційні споруди міста-фортеці Очаків у перших роках XVIII ст. були значно пошкоджені та потребували відновлення. У 1705-1710 р. 1741 р., 1748 р., 1753 р. турецькі власті здійснювали ремонтно-будівельні роботи в Очакові з метою підготовки Туреччини до воєнних дій з Росією, яка прагнула вийти до берегів Чорного моря. Турецький уряд надавав великого значення фортеці Очаків, тому на другу половину XVIII ст. військова боєздатність фортеці значно підвищилася. Допомогу Туреччині у розбудові фортеці надавала Франція, яка не бажала присутності Росії на берегах Чорного моря. Французькі військові інженери проводили в фортеці Очаків ремонтно-будівельні роботи. Таким чином, завдяки добудові та укріпленню фортифікаційних споруд, місто-фортеця Очаків під час російсько-турецьких війн у XVIII ст. витримувало воєнні штурми, тривалі періоди осади з боку російської армії.

У XVIII ст. відносини між Росією і Туреччиною стають у центрі уваги європейської дипломатії. Країни Західної Європи не бажали зміцнення військової потужності Росії, утвердження її на Чорноморському узбережжі. Росія у протистоянні з Туреччиною, відчуваючи потребу в людських військових ресурсах, залучає до своєї армії українське городове козацтво та козаків-запорожців, які залишилися в Україні після ліквідації Запорозької Січі.

На початок XVIII ст. козацтво вже здобуло значний військовий досвід у степах Північно-Західного Причорномор’я, де протягом кількох століть турки і татари створювали зону постійної конфронтації і напруги. Військовий досвід гетьмана І. Мазепи в очаківських степах знадобився йому під час організації відступу козацько-шведських збройних сил у 1709 р., в ході якого яскраво виявився військовий талант гетьмана та високий рівень козацького військового мистецтва.

Після Прутського походу в 1713 р. Росія фактично відмовилася від Запоріжжя, але воно й не стало османським. Незважаючи на дії європейської дипломатії, зацікавленої у посиленні напруженості в російсько-османських відносинах, Росія в першій третині XVIII ст. так і не повернулася до проблем Чорного моря, ні до будь-яких територіальних претензій до Османської імперії.

Козацтво було мобілізоване й брало активну участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Фельдмаршал Б. Мініх, розуміючи значну фортифікаційну потужність фортець Кінбурн та Очаків та розробляючи тактику проведення воєнних дій в Північно-Західному Причорномор’ї, залучив частину козацтва до проведення Кінбурнської (1736 р.) та Очаківської (1737 р.) воєнних операцій. Але антиосманські плани Б. Мініха не відповідали зовнішньополітичним можливостям Росії.

Після російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Російська імперія зосереджується на зміцненні кордонів, які йшли по відкритому степу. У 40-50-х рр. XVIII ст. на прикордонних територіях очаківського еялету зберігався конфліктний характер російсько-турецьких стосунків, в яких брала участь і українська сторона. У зв’язку з цим російський уряд у 50-х рр. XVIII ст. посилив контроль на кордоні з цією територією.

Військовий досвід козацтва в ході воєнних кампаній 1736-1737 рр. у Північному Причорномор’ї був активно використаний керівництвом Російської імперії в подіях навколо міста-фортеці Очаків і під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Граф П. Румянцев – генерал-губернатор Малоросії, президент Малоросійської колегії, високо оцінював дії козацьких легко кінних військових формувань. Після зруйнування Січі у 1775 р. певна частина козаків перейшла на турецьку територію в районі фортеці Очаків. Таким чином, поділ військових формувань у козацькому середовищі призвів до драматичного воєнного протистояння козацтва, яке брало участь у воєнних подіях під фортецею Очаків під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. на стороні армій воюючих імперій.

Уряди країн Європи були занепокоєні падінням фортеці Очаків. Наближення росіян до берегів Чорного моря означало в майбутньому підготовку Франції до нової війни з Росією. Захоплення росіянами Очакова викликало крайнє невдоволення й уряду Великої Британії. Американський історик Дж. Глиссон вважає, що саме з цією подією слід пов’язувати появу в Англії русофобії.