Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорномор’я

До середини XVIII ст. Північне Причорномор’я залишалося володінням Кримського ханства, і тільки північні й північно-східні райони входили до складу Запорозької Січі [13, c. 7-10]. Очаків, який був важливим опорним пунктом усіх турецьких володінь від Дніпра і Південного Бугу до Дніпра, відомих в історії під назвою Одеського степу. На той час тут досить жваво розвивалася торгівля. Дніпром і суходолом купці добиралися до Очакова, де продавали бараняче сало, шкіру, риб’ячий клей, дрова, точильний камінь, а купували сіль, вина, синець, персидський сап’ян та інші товари [18, c. 615].

Січ була військово-адміністративним центром великого козацького територіально-державного утворення, до складу входили окремі округи, що називалися паланками – це адміністративно-територіальна одиниця для управління певною територією козацьких вольностей. На правому березі Дніпра знаходили три паланки: Інгульська, Кодацька, Бугогардівська. На лівому березі – п’ять: Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогноївська. Територія паланок не була однаковою: Протовчанська – 4000, Інгульська – 9781, Козацька – 12092, Бугогардівська – 20984 кв. км. Остання на півночі межувала з Річчю Посполитою, а на півдні – з турецькими володіннями, центром яких був Очаків [33, c. 11].

Адміністративно-територіальними центральними паланок були слободи і містечка, які були водночас й оборонними пунктами. Постійно перебував невеликий гарнізон (гард), знаходилися резиденція начальника гарду – полковника та паланкової старшини – наказного полковника, осавула, писаря, підосавула. З 1735 р. центром Бугогардівської паланки був Гард (Гардове, нині Богданівна Доманівського району). Остання виконувала адміністративно-фінансові й військові функції, відала податками і судочинством. У паланках постійно перебували козацькі команди, які забезпечували сторожу порубіжжі. Гард був водночас і митницею, де за переправу платили «мостове». Тут пролягав торговельний шлях, був великий базар, шинок, ремісничі лавки, значні рибні промисли. У центрі Гарду знаходилася похідна церква Пресвятої Богородиці [20, c. 5].

Козаки, що мешкали у зимівниках, називалися сиднями чи гніздюками. Вони приписувалися до одного з 38 куренів, що традиційно зберігалися на Січі. З них складалося поспільство, що забезпечувало продовольством січових козаків. У разі потреби їх залучали до військової служби, як правило, до сторожової і спорудження військових об’єктів.

У певні періоди така козацька сторожа функціонувала постійно. Це були спеціальні роз’їзди, опиралися на укріплені форпости які півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному Бузі, уздовж Інгулу і Інгульця до їх гирла, а звідти понад Дніпром до Надпоріжжя. Друга лінія їх проходила понад р. Ореллю на схід. Це були досить тривалі опорні пункти, що налічували десятки, а то і сотні козаків із значною розбудовою житлових і господарських об’єктів. Важливими засобами для забезпечення запорозьких земель від нападів ворога були бекети, споруджені вздовж порубіжжі редути спеціально змонтовані для сигналізації про наближення ворога. Вони були своєрідними заїжджими дворами з капітальними казармами і стайнями, а все дворище обносилося дерев’яним парканом [20, c. 7-10].

У 1767 р. запорозькі бекети зосереджувалися на 20 постах, які мали 3708 сторожових козаків і серед яких на Миколаївщині – на «Лисій Гірці», урочищі Богдановому – Богдановий поріг (Костянтинівка, нині м. Южноукраїнськ), Секретарка (заставка Секретарка, Кривоозерського району), Синюхін Брід Первомайського району; Кашперо-Миколаївська (Миколаївка) Баштанського району, де проходив кордон між запорозькими й турецькими землями при злиття річок Громоклії та Інгулу у середині XVIII ст.

Прогноївська паланка була заснована у 1735 р. біля соляних (гнилих) озер на Кінбурнському півострові, що і дістали назву «прогної». Запорожці вважають їх своєю власністю. Для захисті промисловиків, що добували сіль та охорони переправи через Бузький і Дніпровський лимани (Микитин перевіз), якою користувалися торговці, прямуючи до Очакова, вони облаштували тут паланки. Особливістю її була відсутність зимівників і торгівлі: на озброєний козацький гарнізон покладалася розвідка за пересуванням кримчаків, оскільки через Кінбурн і Очаків кримський хан тримав зв’язок з Буджацькою ордою [16, c. 88].

Вагоме місце в економіці запорожців відігравала торгівля. Січовий був центром транзитної торгівлі, де продавалися заморські і європейські товари, що привозилися водними і сухопутними шляхами із Криму, Туреччини, Близького Сходу. Зокрема, з Очакова доставляли рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець, конопляні віжки, башлики, вуздечки, свити, сукно, сап’ян, шовкові тканини, вино, оливу [16, c. 91].

Розвиток запорозької торгівлі у XVIII ст. був позначений специфічними особливостями та суперечностями у транзитній, зовнішній та внутрішній торгівлі. Вони конкретизувались напрямками торговельних рухів, товарообігом та прибутками, які отримувало Військо Запорозьке.

Найбільш традиційною для Вольностей була транзитна торгівля, від якої Запорожжя отримувало прибуток, коли ще не вироблялося достатньої кількості продукції для зовнішньоторговельного обігу та не було прошарку купців. Вона проводилась по північно-південному та західно-південному напрямках, кожний з яких характеризувався специфікою товарів. Одним з центрів транзитної торгівлі була фортеця Очаків. Розвитку транзиту сприяла існуюча на той час мережа торговельних шляхів, яка сформувалась ще у XVII ст. Крім тієї частки товарів, які залишались у Запорожжі, Кіш отримував прибутки і від перевозів, володіння якими було закладено у традицію козацтва.

З другої половини XVIII ст. російський уряд запровадив контроль над південно-північним напрямком транзитної торгівлі, який особливо посилився після проведення митної реформи. Він проявлявся у регламентуванні товарів, які проходили до Туреччини й Криму та перебуванні на Микитинському перевозі перекладача, який призначався Колегією іноземних справ і видавав білети тим, хто їхав у південному напрямку, маючи на меті контроль за переміщеннями купців на російсько-турецькому кордоні. Надалі встановлювався контроль і над зборами з перевозів.

Зовнішня торгівля Війська Запорозького розвивалась по напрямках: південному, північному, західному. Спільним для них був запорозький експорт: риба, худоба, хутра. Збільшення зовнішньоторговельного обігу сприяло тому, що серед запорожців, всупереч усталеній традиції, формується прошарок купецтва. Його кількісний склад порівняно з російським та українським можна простежити, проаналізувавши проходження товарів через Переволоченську та Кременчуцьку митниці у 1764-1767 рр., – джерела зафіксували 69 випадків проходження 58 запорозьких купців, 25-22 українських і три російських купця [28, c. 12].

У внутрішній торгівлі виділяється торгівля власне у Січі та на території паланок. На території Січі продавали товари, які надходили до Запорожжя в результаті здійснення транзитних та зовнішньоторговельних операцій. Кіш надавав дозвіл на торгівлю у межах Вольностей. Податок, яким обкладались купці, що торгували в будках був значною статтею прибутків Коша. Ще одним прибутком було позичання грошей купцям. В результаті торговельних операцій у деяких козаків накопичуються чималі капітали і вони все частіше здійснюють позики. Наприклад, у 1768-1769 рр. купці та мешканці Гетьманщини заборгували січовикам 3692 крб.

Одразу по переході запорожців під російську протекцію уряд почав видавати розпорядження, які регулювали торгівельний рух на цьому напрямку. Але торговельні механізми з Росією залишались недосконалими. Численні мита, які брались з товарів на українських та російських територіях, стали найголовнішою проблемою в економічних стосунках Росії, як із Запорожжям, так і з іншими суб’єктами імперії. Уряд був зацікавлений у тому, щоб Запорожжя стало частиною загальноросійського ринку. Тому з початку 40-х рр. ХVІІІ ст. розпочалось створення більш сприятливих умов для ведення торгівлі. Імператорською грамотою від 16 вересня 1742 р. дозволялось запорожців, які провозили товари для власних потреб, вільно пропускати через форпости без сплати мостового та погребельного зборів, а мито з товарів брати на загальних підставах. Всі здобутки у митній політиці знайшли підтвердження у грамоті Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 р. [28, c. 13].

З метою запобігання контрабанді та спрощенню процедури проходження товарів через внутрішні кордони Російської імперії, уряд у 1754 р. провів митну реформу. Головна її мета – скасування внутрішніх митниць. На кордоні Нової Січі з іншими суб’єктами Російської імперії постали нові митниці: Переволоченська, Царичанська, Кременчуцька, Бахмутська. Отже, запорозька торгівля продовжувала розглядатись як закордонна. Законодавство у цій галузі залишалось недосконалим. Оскільки Січ опинилась за межами митних кордонів Російської імперії, виникли ускладнення у південній торгівлі, бо роль Запорожжя як транзиту залишалась великою.

Ініціативу у вирішенні цього питання взяв на себе Кіш. Проблема новоутворених митниць повинна була стати однією з головних під час роботи депутації 1755 р. Частково на запорозькі клопотання уряд відреагував вже навесні, коли указом від 10 квітня підтверджувались сенатськими розпорядження 23 та 24 березня 1755 р. щодо звільнення від мита деяких товарів.

Характерним для цього періоду розвитку російсько-запорозьких економічних відносин було намагання уряду контролювати запорозький імпорт-експорт та знати товарообіг. У листі гетьмана кошовому від 10 квітня 1755 р. є запит щодо сум щорічного привозу припасів, кількості хутра та риби, які вивозились до Гетьманщини. Приписом 17 січня 1756 р. К. Розумовський наказав скласти відомості про експорт та імпорт, а також щорічні збори індукти та евекти. Указ від 10 серпня 1756 р. містив пункт про безмитну торгівлю. Отже, запорожці вирішили питання щодо звільнення від мита товарів першої необхідності.

Остаточно врегулювати питання щодо звільнення необхідних товарів від мита відправилась ще одна депутація у 1759 р. Указом 25 січня 1760 р. дозволялось безмитно провозити для власних потреб харчові та питні припаси, одяг та взуття. Таким чином, до кінця існування Січі продовжували діяти митні пільги, а велика кількість товарів, призначених для продажу в Січі, звільнялась від мита.

Серед питань, що стосувались торговельних відносин Січі та російського уряду слід відзначити заборону останнього торгувати запорожцям за кримські мідні гроші. У січні 1756 р. кошовий Г. Федоров у донесенні до Київської губернської канцелярії вказував про проблеми у розрахунках з очаківськими купцями. Відзначалось і погіршення якості монети. Російський уряд в екстракті 10 квітня 1756 р. дозволяв вивіз мідних грошей та ввіз золотих та срібних. Накопичення мідної монети заважало торговельним зв’язкам Січі, як з Кримом, так і з Росією та Гетьманщиною [28, c. 13].

Таким чином, Російська імперія створювала умови для проходження товарів територією Запорожжя, прагнучи наблизити січову торгівлю до умов, які були притаманні російському ринку. Маючи власний інтерес, уряд вживав заходи по вдосконаленню митної системи. Проведена у 1754 р. в Росії митна реформа дозволила створити більш ефективну систему, спрямувати товаропотік на декілька митниць, але вона не відповідала тим сподіванням, які покладало на неї Військо Запорозьке. Його торгівля продовжувала розглядатись як закордонна. Від цього втрачала як Росія, оскільки Запорожжя не стало частиною загальноросійського ринку, так і Кіш через існуючі перешкоди. До того ж високою залишалась роль Запорожжя як транзитного центру. Тому за нетривалий час уряд ознайомився зі станом справ у Січі і почав вирішувати багато торговельних питань на користь останньої.

Захищаючи торговельні інтереси держави уряд регулював товаропотік між різними регіонами країни. Запорожжя, у свою чергу, неодноразово обмежувалось у свободі торгівлі, насамперед там, де були спільні шляхи та однаковий експорт.

Поступове посилення російських позицій на південному напрямку мало наслідком контроль уряду над частиною запорозьких перевозів. В подальшому ті механізми, які застосовувались Військом Запорозьким для отримання прибутків від транзиту товарів були використані російським урядом. У XVIII ст. російський уряд намагаючись зміцнити фінанси країни проводив таку монетарну політику, результатом якої передбачалось накопичення високоякісної монети на території країни. Саме тому видавались укази стосовно заборони торгувати за мідні гроші. Це негативно впливало на торгівлю з Кримом.

Незважаючи на це, Очаків був одним із центрів козацької торгівлі південного напряму у XVIII ст.