У 30-50-х рр. ХVIII ст.

На початку XVIII ст. Російська держава змінює пріоритети зовнішньої політики. Інтереси уряду Петра I зосередилися головним чином навколо завоювання Балтійського побережжя. Османська імперія і Чорне море відійшли в політиці Росії на другий план. На цей час Османська імперія переживала кризові явища, що позначилося і на її становищі прикордонних територій. Турецькі фортеці, серед них і Очаків, були частково зруйновані і потребували значних ремонтних робіт. Турецький уряд все-таки спромігся зміцнити військово-оборонну боєздатність фортеці Очаків, коли Росія була задіяна у Північній війні. Не випадково після Полтавської битви в 1709 р. гетьман І. Мазепа радив шведському королю Карлу XII відступати саме до фортеці Очаків, вважаючи її достатньо укріпленим у військовому відношенні прикордонним пунктом, де можна знайти надійний захист залишкам шведської армії і українським загонам у її складі. Гетьман безпосередньо займався організацією відступу від Полтави до Очакова козацьких збройних сил у 1709 р. Під його командуванням була проведена переправа через Дніпро. Завдячуючи цьому, збройні сили українців досить швидко і з мінімальними втратами пройшли шлях від Полтави до фортеці Очаків.

Польськомовний фонд Національної бібліотеки України імені В. Вернадського надає історичні джерела та літературу, в яких містяться різні оцінки військовим подіям під фортецею Очаків, де брав участь І. Мазепа в 1709 р. «Пам’ятники Кристофа Завіши» – воєводи мінського (в 1666-1721 рр.) є його мемуарами, в яких автор описує стосунки Карла XII та гетьмана І. Мазепи під час відступу від Полтави до Очакова у 1709 р. Автор зазначає, що король програв баталію під Полтавою в Україні, залишившись з декількома сотнями кінного війська, з І. Мазепою, гетьманом запорозьким, і незначною кількістю генералів. Шведський король з І. Мазепою пішов через прикордонні очаківські степи до Бендер, оточений малою купкою людей. Князь О. Меншиков із 30 тис. воїнів переслідував Левенгаупта й нагнав його аж біля Дніпра [55, с. 171].

Переслідувані царським урядом, проголошенні після «мазепинських подій» 1708-1709 рр. зрадниками, запорожці змушені покинути межі Січі. Частина з них під керівництвом отамана Я. Богуна знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього у 1711 р. утворили неподалік сучасного м. Цюрупинська Херсонської області (в урочищі Олешки, південніше впадіння Інгулу в Дніпро) Олешківську Січ, яка проіснувала до 1728 р. Олешківськім козаки отримали від Османської Туреччини, яка надала їм протекцію, право займатися рибними і звіриними промислами по всіх ріках та урочищах аж до м. Очакова. Однак їм заборонялося «мандрувати» в турецькі області. Олешківська Січ мала володіння «ниже Кизикермена в семи милях имеет свое положение, над речкой Конскою, в рочище Олешка, по сю сторону Днипра; а в ней ныне куреней 38, а людей всегда в оной может быть с полторы тысячи; а другие запорожцы кочуют куренями по рекам Бугу, по Великому Ингулу, по Исуни, по Саксагани, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянках и по Суре, которые реки суть по ту сторону Днепра; а по Сю сторону по рекам – же Протовчи, по Самаре и по самом Днепре по обеим сторонам, взявших от границы по самой устье Днепра и Бугу; а по оным всем кочевьям и по других малых речках может их, запорожцев, считаться многия тысяча людей …» [48, c. 93].

Чергова війна Росії з Туреччиною тривала у 1735-1739 рр. Слід зазначити, що тоді управління козацькою державою здійснювало так зване «Правління гетьманського уряду». Коли восени 1735 р. російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства, у складі армії під командуванням київського генерал-губернатора та начальника Української укріпленої лінії генерал-лейтенанта М. Леонтьєва перебували й лівобережні козацькі полки.

1 жовтня 1735 р. армія виступила від р. Оріль у напрямі на Крим, а 12 жовтня того ж таки року підійшла до Перекопа. Але несподівані сильні морози, падіж коней від нестачі фуражу завадили успішному походу, і 16 жовтня біля урочища Гіркі Води М. Леонтьєв зібрав військову раду, на якій було вирішено повертатися в Україну [51, с. 26].

Наприкінці 1735 р. російський уряд розпочав підготовку до широкомасштабних дій у Приазов’ї. Передбачалось нанесення ударів по Азову, який знову опинився в руках турків, і Криму. 12 квітня 1736 р. Росія оголосила війну Туреччині. Козацькі полки, в тому числі й Чернігівський, увійшли до складу Дніпровської армії. 17 травня 1736 р. російська армія підійшла до Перекопа. Козацькі полки за наказом фельдмаршала Б. Мініха мали залишатися у резерві. 20 травня вони відтіснили татарську кінноту від Перекопа, а 22 травня росіяни захопили фортецю Ор-Капи, в якій було розміщено 1000 лівобережних козаків. 25 травня російська армія рушила вглиб Кримського півострова, але через спеку, брак їжі й води просувалася дуже повільно. Татари підпалили степ і постійно непокоїли локальними нападами. 16 червня 1736 р. армія Б. Мініха підійшла до Бахчисарая. Кримський хан відійшов у гори. Але, зруйнувавши Бахчисарай та Султансарай і втративши від хвороб і нестачі води більше третини війська, російська армія повернула назад.

У серпні 1736 р. лівобережні козаки розійшлися по домівках. Проте у січні-лютому 1737 р. татари здійснили набіги на Лівобережжя. Українська укріплена лінія не була для них серйозною перешкодою. Для продовження боротьби з турецько-татарськими військами було сформовано дві армії. До складу армії під командуванням фельдмаршала П. Лассі входило 9000 лівобережних козаків. 30 червня 1737 р. російська армія підійшла до Очакова, і 2 липня його було взято штурмом, однак, за умовами мирного договору він залишився у складі Туреччини. Успішно тривали військові дії й на морі: у 1736 р. було проведено Кінбурнську, а у 1737 р. – Очаківську кампанії, під час яких козаки на човнах контролювали водний простір навколо фортець [5, с. 118].

Потім армія рушила на Бендери, але татари підпалили степ, і, залишившись без корму для коней, Б. Мініх повернув армію в Україну. Згідно з наказом Б. Мініха командуванням Української укріпленої лінії у лютому 1738 р. з метою проведення розвідувальних дій у степ постійно відправлялись партії козаків. При цьому головну військову силу становила кіннота, а піхота забезпечувала сторожову охорону на порубіжному суходолі і частково використовувалася під час походів на чайках, учасники яких здійснювали глибокі рейди до межиріччя Південного Бугу і Дністра, досягали Дунаю, проникали в район Очакова, Акермен, Бендер. Взимку 1738-1739 рр. лівобережні козацькі полки, в тому числі і Чернігівський, перебували в Усть-Самарську під орудою Б. Мініха для розвідувальної служби [51, с. 37].

Загалом у 1738 р. у російській армії було задіяні 1627 козаків Чернігівського полку. З них 859 входило до складу армії Б. Мініха, 159 знаходилось у фортеці Азов і 609 – на Українській оборонній лінії. Слід відзначити, що того ж таки року Чернігівський полк мав ще додатково вислати 110 козаків, причому у зв’язку з цим Генеральна військова канцелярія навіть дозволила у випадку відсутності такої кількості козаків спорядити у похід посполитих. У 1739 р. Чернігівський полк виставив 1738 козаків – 800 до армії Б. Мініха і 938 для охорони кордонів. Загалом протягом війни 1735-1739 рр. було задіяні 12179 чернігівських козаків [5, с. 118].

Козацькі зимівники розташовувалися над Бугом і безпосередньо межували з землями, де кочували едисанські татари. Російський уряд надавав значення військовим прикордонним стосункам у районі фортеці Очаків, оскільки від них значною мірою залежало дотримання мирних угод між Росією і Туреччиною. У 40-х рр. XVIII ст. відносини між запорозькими козаками та едисанськими татарами мали досить конфліктний характер, хоча з боку представників військової адміністрації фортеці Очаків робилися спроби взяти їх під контроль. У першій половині 40-х рр. XVIII ст. козаки прикордонних зимівників багато разів нападали на едисанських татар і грабували їхню худобу, майно. З турецько-татарської сторони також нападали на козацькі прикордонні форпости.

У результаті конфліктів між супротивниками на очаківському кордоні наприкінці 40-х рр. XVIII ст. назріло питання про розгляд скарг між турецько-татарською та козацькою сторонами. З цього приводу велися переговори під час засідань Слідчої комісії з квітня по травень 1749 р. у Січі.

У 50-х рр. XVIII ст. локальні конфлікти на кордоні навколо фортеці тривали і російський уряд посилив нагляд за стосунками козацтва та турецько-татарської сторони на очаківському кордоні. Також була посилена діяльність козацької агентури в Очакові. На той час російський уряд вжив заходи по зміцненню російсько-турецького кордону. Зокрема в 1754 р. були встановлені військові караули на Дніпрі, а гетьман К. Разумовський посилив контроль на очаківському кордоні. Згідно з угодою між турецькою та козацькою сторонами козакам заборонялося переправлятися через очаківській кордон без відповідних паспортів [56, с. 11-12].

Таким чином, у 30-ті рр. XVIII ст. Російська імперія активізувала свою експансію в Причорномор’ї й вступила у війну з Османською імперією (1735-1739 рр.), в ході якої був використаний і досвід воєнного козацького мистецтва. Б. Мініх, видатний російський полководець, зробив його частиною своєї військової стратегії і тактики. Під час Кінбурнської (1736 р.) та Очаківської (1737 р.) кампаній козацькі військові підрозділи на човнах контролювали водний простір навколо турецьких фортець Кінбурн та Очаків, а окремі козаки виконували функції перекладачів, проводили військову розвідку. Козацтво супроводжувало російську армію в південних степах під час її походу під фортецю Очаків, брало участь у штурмі цієї фортеці, а також в операції по захопленню сераскир-паші. Завдяки тісній взаємодії Б. Мініха з козацьким керівництвом Кінбурнська та Очаківська операції були вдало проведені в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Військово-морські операції в гирлі Дніпра та на водному просторі навколо очаківської фортеці під час Кінбурнської операції, а також морські розвідки від Очакова до Криму на чорноморських островах багато в чому сприяли невдалому наступу Туреччини проти російської армії.

У 30-50 рр. XVIII ст. прикордонні сутички між козацькою та турецько-татарською сторонами поблизу фортеці Очаків мали локальний характер, що пояснювалося насамперед певною слабкістю фортеці, відбудованої турецьким урядом лише у 1743 р.