Другої половини ХVІІІ ст.

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було визволення земель Північного Причорномор’я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної борони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземного моря, в Південну й Західну Європу настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами. Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря. При цьому ключове місце в стратегічних планах займала фортеця Очаків – своєрідний рубіж між українськими і турецько-татарськими землями.

С. Рудницький зауважував, що вплив центральноазіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма політико-географічними впливами для території й народу України безумовно найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов упир, п’є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари – всі вони страшною чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці побої виключно на своїх плечах [43, с. 100].

Історики вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних татарсько-українських конфронтації, які за своєю тривалістю переважали мирні перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі, тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону [47, с. 53].

Татарські набіги у ХVІ-ХVІІ ст. здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж замордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість «ясиру» десятків тисяч [43, с. 101]. За підрахунками істориків, в період з 1469 по 1514 рр. татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки найбільші, з 1516 по 1593 рр. – вісім, а з 1605 по 1633 рр. – сімнадцять. І хоча набіги татарських кочівників припинилися вже в другій половині ХVІІІ ст., але їх сумні наслідки відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого пів тисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», – зауважував С. Рудницький [43, с. 101].

З геополітичної і гео-економічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Бугу, Дністра, Дніпра й гальмували та зупиняли всяке сполучення України зі світовими культурними центрами цивілізації, зокрема Візантійської держави й Середземного басейну взагалі. Таким самим способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм [43, с. 102].

М. Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на Україну завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзника, адже «турки підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою» [25, с. 102]. С. Рудницький до цього додав: «Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту» [43, с. 103]. Полювання на невільників і торгівля ними велась на Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному океанах. Однак, татарське сусідство мало ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «спростило» політико-географічні відносини значних просторів України.

Адже, воно перетворило їх у майже «безлюдну граничну пустош, проте, дуже багату рослинним і тваринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділяла турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських «окраїн», стала колискою й осідком українського козацтва [43, с. 103]. М. Драгоманов намагався популярно розповісти, «як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як таки одбились». Особливо вчений зробив наголос на козаках, «бо вони найбільше поклали праці, щоб одігнати від нашої землі турок і татар, щоб наш чоловік у своїй землі й хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасаючись чужого ворога» [22, с 6].

Якщо торкатися «Договору між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі», то можна звернутися до його основних пунктів, а саме:

1) Туреччина дає свободу козацькому війську і народу українському плавати по Чорному і Середземному морях і по всіх ріках до чужих господарів держав християнських з метою торгівлі та обміну різноманітними товарами.

2) Турецький уряд звільняє українських купців від усяких мит і податків, а також їх товари, «які б вони ввозили або вивозили протягом ста років».

3) Султан турецький дозволяє козакам будувати складові приміщення по містах і портах Туреччини, «вести торгівлю і жити зі своєю свободою без жодних податків до згаданих ста років».

4) Резидент Війська Запорожського і народу українського має жити у Стамбулі при слушній пошані та повній безпеці, а також турбуватися про дотримання справедливості щодо покривджених козацьких купців. А Військо Запорозьке повинно прийняти у своєму портовому місті резидента Султанського, який видаватиме паспорти галерам або козацьким суднам.

5) Щоб застерегтися від свавільних людей, які з’являються в морі, Військо Запорозьке зі згодою Султана має побудувати кілька портів нижче порогів до гирла ріки Бугу у Дніпро;

6) Якщо якийсь свавільник із Війська Запорозького з’явиться на морському шляху, то нам ним повинен здійснитися справедливий Суд у присутності турецького резидента, і це не повинно завадити продовженню морських договірних обов’язків.

7) Якщо виникне свавільна загроза з Дону з метою грабунку, то турки і козаки повинні спільно піймати і карати 10 свавільників, аби «море було чисте і вільне».

8) Якщо якась козацька галера у чомусь порушила Закон, старший тієї галери повинен бути покараний, але вона з товаришами та робітникам-моряками має бути вільною, «щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений».

9) Якщо б судно козацьке розбилося при турецькому березі, всі речі, які можна зберегти, мають бути сховані й віддані спадкоємцям.

10) Закон для козацьких купців має бути таким, як і для турків у всій турецькій державі, і базуватися на справедливості.

11) Цісар турецький не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної послуги ані козацьких суден, ані людей, ані товарів, ані зброї та «гарантувати вільний вхід та вихід зі всім».

12) Якщо якийсь купець помирає в Туреччині чи на морі, чи на суші, його добро буде належати його нащадкам, і не може бути ніким затримане, навіть коли б він щось комусь усно чи письмово записав до смерті.

13) Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невільників у турків, а також турецьких у християн [12, с. 11-13].

З початку XVIII ст. історія Очакова тісно пов’язана з устремлінням росіян на південь, що кінець кінцем призвело до приєднання Криму до Російської держави. Відносини Росії з Кримом розпочалися ще за Івана III, який 1474 р. уклав з Менглі-Гіреєм союз і пообіцяв притулок на випадок потреби.

Взагалі ж доля Криму і його народу вирішувалась не в Бахчисараї — столиці ханства, а в столицях Росії і Туреччини. Правителям цих імперій було байдуже, що станеться з цим народом, так само байдужою їм була і доля своїх народів. Постійні війни Росії і Туреччини впродовж XVIII-XIX ст. втягували у свою круговерть Крим, що врешті-решт закінчилося приєднанням півострова до Росії.

Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 p. почала війну проти Росії. У січні 1768 p. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.

У складі діючої російської армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджібеєм, на Перекопі і в Криму – брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.

10 липня 1774 p. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір.

Таким чином, Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.

Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захист поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортання ними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був відновити автономію Молдавії і Валахії.

8 квітня 1783 p. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.

Приєднання Криму до Росії мало велике історичне значення. Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. Приєднання до Росії мало позитивне значення і для самого Криму.