Очаківські землі у російсько-турецьких війнах

У другій половині XVIII ст. відносини Османської імперії з Росією стають вагомою складовою частиною міжнародних відносин на континенті. Сприятлива для Росії ситуація склалася за правління Катерини II, яка помітно змінила розклад сил у Північному Причорномор’ї.

Війна з Туреччиною 1768-1774 рр. була для Російської імперії набагато успішнішою, ніж попередня. У цей час управління Гетьманщиною здійснювала Малоросійська колегія на чолі з П. Румянцевим [23, с. 62-63]. У 1768-1774 рр. в Україні були розгорнуті дві російські армії. Головні сили – близько 80 тисяч вояків – 1-ша армія генерал-фельдмаршала М. Голіцина. До 2-ї армії під командуванням фельдмаршала П. Румянцева входило близько 40 тис. чоловік, в тому числі 9 тис. козаків. Відчуваючи значну нестачу в живій силі, особливо в кадрах, П. Румянцев переформував свою армію. Залишивши на лінії кордону лише незначні гарнізони для несення караульної служби, з усіх інших частин створив три рухливі підрозділи, кожен з яких діяв лише на певній ділянці. Частину південного кордону з боку фортеці Очаків було доручено контролювати козацьким військовим формуванням Запорозької Січі, які входили до складу 2-ї російської армії.

У системі розбудови козацької армії XVIII ст. важливу роль відігравала прикордонна служба, зокрема на південних рубежах українських земель. У певні періоди козацька сторожа тут функціонувала постійно. Це були спеціальні роз’їзди, які опиралися на укріплені форпости. У XVIII ст. вони півкільцем охоплювали землі Січі від Гарду на Південному Бузі, уздовж Інгулу та Інгульця до їх гирла, а звідти понад Ореллю на схід. Це були досить тривалі опорні пункти, які налічували десятки, а то й сотні козаків із значною розбудовою житлових і господарських об’єктів. Прикордонна козацька служба в районі нижніх течій річок Південного Бугу та Дніпра відіграла важливу роль у захисті російсько-турецького кордону з боку фортеці Очаків. Козацькі прикордонні форпости регулярно підкріплювалися провіантом та зброєю із Січі, поповнювалися новими військовими козацькими формуваннями.

На початку війни 1768-1774 рр. турецька сторона значно укріпила фортецю Очаків, через яку турецький флот безперешкодно забезпечував свою армію необхідними матеріалами та спорядженням коротшим і зручнішим морським шляхом. В ході війни козацькі військові команди, які охороняли турецько-російський кордон з боку фортеці Очаків, застосовували нову тактику, що свідчить про піднесення рівня воєнного мистецтва порівняно з першою половиною XVIII ст. Козацькі бойові операції відрізнялися тривалістю та оперативністю. Українські команди стримували перехід татарських орд від Очакова на контрольовану російськими військами територію. Козацькі роз’їзди навколо Очакова надавали інформацію про перебування татарських орд і турецького флоту поблизу фортеці. Навколо неї тривали збройні конфлікти. Завдяки ситуації, що склалася, турецька сторона не наважувалася порушувати кордон з боку фортеці Очаків.

Під час війни у складі російської армії успішно діяли козацькі полки з Лівобережної України, у тому числі й Чернігівський на чолі з полковником П. Милорадовичем. Значною мірою успіхи російської армії були пов’язані з діяльністю П. Румянцева, який у 1769 р. керував Другою армією, а потім замінив В. Голіцина на посаді командуючого Першої армії. Російська армія здобула переконливі перемоги в урочищі Ряба Могила 17 червня 1770 р. та біля р. Ларга 7 липня того ж таки року [8, с. 12].

Турки і татари відійшли в бік Рені, Ізмаїла та Кілії. Головні сили турецької армії були розбиті 21 липня 1770 р. біля озера Кагул, після чого було зайнято територію Бессарабії. Після Кагульської битви П. Румянцев повів частину війська до Дунаю. Загін князя М. Репніна 23 липня вирушив з села Більбоке на березі Кагульського озера і 26 липня підійшов до Ізмаїла. Було розбито турецьке військо, що стояло біля фортеці, розпочався штурм, і після зустрічі з російськими парламентарями гарнізон Ізмаїла капітулював. 5 серпня 1770 р. цей загін, залишивши в Ізмаїлі частину війська, вирушив на Кілію. Прибувши під стіни міста 10 серпня, загін М. Репніна почав штурм, і 21 серпня Кілія капітулювала [8, с. 22].

Після її взяття М. Репнін виділив загін на чолі з бригадиром Й. Інгельстромом для оволодіння Очаковом. 16 вересня загін дійшов до Акермана. Після тривалої осади та звістки про падіння Бендер і підхід до Й Інгельстрома підкріплень, 27 вересня 1770 р. Акерман капітулював.

У 1771 р. козаки здійснювали рейди під Очаків, прикриваючи головні російські сили, які просувалися вглиб Кримського півострова. Навесні 1774 р. їх зарахували до передового корпусу, який брав участь у блокаді Очакова і Кінбурна. На суходолі козаки вступали у часті сутички з турецькими загонами, а на чайках досягали ворожих фортець і ініціювали в перестрілку з турецькими кораблями [32, c. 111].

Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) Туреччина була значно ослаблена. Здобутки на Причорномор’ї, які отримала Росія, були незначними: до неї відійшли – Азов, Керч, Єнікале та землі між Дніпром і Бугом, фортеця Кінбурн. Кримське ханство за цим договором здобуло незалежність, а Дніпровсько-Бузький лиман і фортеця Очаків залишалися в Османській імперії. Катерина II не полишала планів захопити Очаків, який у листі до Г. Потьомкіна назвала «Кронштадтом півдня». А вже наступна російсько-турецька війна 1787-1791 рр. остаточно розв’язала проблему виходу Росії до Чорного моря, незважаючи на те, що за допомогою французьких інженерів турецький уряд значно укріпив фортифікаційні споруди цитаделі Очаків. Крім того, фортеця отримувала регулярну підтримку військами, які підвозили кораблі турецького флоту. Обороною Очакова командував Гусейн-паша. У Дніпровському лимані, між Очаковом і Кінбурном, стояла турецька ескадра капудан-паші Ескі-Гасана. Радниками у нього були офіцери французького флоту.

Катерина II зуміла розв’язати нагальні завдання зовнішньої політики імперії й завершити вихід Росії до Чорного моря. Реалізувати намічені плани мав генерал-фельдмаршал князь Г. Потьомкін. Для досягнення мети під його керівництвом розбудовувався Чорноморський флот, був здобутий Крим. Він командував військами всього південного прикордоння. Російська армія була зміцнена за рахунок запорожців.

На початку травня 1787 р. імператриця відвідала головні міста в яких будувались і спускались на воду кораблі Чорноморського флоту. На початку травня 1787 р. Катерина ІІ перебувала у Херсоні, в другій половині травня у Севастополі, а на початку червня в Кременчуці. Князь Г. Потьомкін був призначений головнокомандуючим Чорноморським флотом. Російську імператрицю супроводжували іноземні міністри, посли, воєначальники. Серед них – римський імператорський посол граф Кобенцель, від французького двору – граф Сегюр, посол Великобританії фіц Герберт, гетьман великий коронний польський граф Браницький, принц де Лінь, граф д’Еспан, генерал австрійський принц де Насау.

Готуючись до війни з Туреччиною на Чорному морі. Катерина ІІ в Херсоні підвищила у військових званнях офіцерів Чорноморського флоту. Капітан першого рангу М. Мордвінов та граф М. Войнович були підвищені в контр-адмірали. Капітани першого рангу П. Алексіано та Ф. Ушаков були підвищені до капітанів бригадного чину. Капітани другого рангу С. Вєльяшев, Г. Голєнкін, П. Пустошкін були підвищені в капітани першого рангу. Віце-адміралу П. Пущину, командуючому Дніпровською флотилією був пожалуваний орден Святого Олександра Невського. Екіпажу на військових морських суднах в Херсоні було наказано відати піврічне жалування [53, c. 294-295].

У жовтні 1787 р. російські війська, очолювані О. Суворовим розгромили турецький десант на Кінбурнській косі. О. Суворов під час цього бою був поранений [18, c. 615]. 17 квітня 1788 р. О. Суворов направив рапорт Г. Потьомкіну про вибір бази кораблів Насау-Зігена. О. Суворовим була вказана пристань Кізлярич на Кінбурнській косі. На цій пристані турки мали стоянку для вантаження солі [1, с. 432].

Насау-Зіген знаходився у свиті імператриці Катерини ІІ, а під час війни 1787-1791 рр. перебував в чині контр-адмірала. 17-18 червня 1788 р. кораблі під командуванням Насау-Зігена розбили турецький флот під Очаковом. 1 липня 1788 р. була нанесена поразка останній частині турецького флоту, яка знаходилась на водному просторі під стінами фортеці Очаків. За військову хоробрість в операціях російського флоту на водному просторі навколо Очакова, Насау-Зіген був нагороджений чином віце-адмірала. 24 липня 1788 р. – орденом Святого Георгія. Цю нагороду адмірал отримав за мужність на Очаківському лимані 7 червня 1788 р. при стримуванні турецького флоту під командою Капітана-паші та одержану над ним знамениту перемогу [29].

Під час воєнної кампанії 1788 р. значна частина козацьких формувань була задіяна у військово-морських силах Росії. Козацькі загони в ході воєнної кампанії того року брали участь у складних і першорядних воєнних операціях. Зокрема у січні-лютому вони патрулювали степовий кордон уздовж Бугу, разом з донськими козаками відзначилися у збройних сутичках з турецькими пікетами під фортецею Очаків. Наявність військово-морських козацьких загонів сприяла тому, що турецький флот не наважувався провадити значних воєнних операцій. У листопаді козацтво брало участь у взятті фортеці на острові Березань, що прискорило й падіння фортеці Очаків. Козацтво було задіяне також під час осади та штурму фортеці у грудні 1788 р.

Штурмом Очакова керували видатні російські полководці М. Кутузов. П. Багратіон, ватажки запорізьких козаків Сидір Білий. Антон Головатий. Вирішальна битва за фортецю Очаків розпочався 6 (7) грудня 1788 р., в день Святого Миколая при 23-градусному морозі. Вирішено було одночасно напасти на нагорний ретраншемент, на Гасан Пашинський замок та на саму фортецю. Г. Потьомкін поділив армію на шість колон: чотири (під командуванням генерала М. Репніна) мали діяти на правому крилі, дві – під начальством генерала від артилерії І. Мелера – на лівому. З інших полків Г. Потьомкін сформував два резерви. Штурм фортеці Очаків тривав сорок п’ять хвилин, незважаючи на запеклий опір супротивника. Після штурму Г. Потьомкін дозволив російському війську три дні грабувати взяте місто [56, с. 13-14].

З 13-тис. турецького гарнізону в полон здався лише 4 тис. чол. на чолі з комендантом трьох-бунчужним пашею Хусейном (у числі полонених було три двух-бунчужних паші і 448 офіцерів). Під час штурму загинуло 8700 турків, в т. ч. 283 офіцера. Ще 1140 чол. з очаківського гарнізону, взяті в полон пораненими, померли в госпіталях і лазаретах. Серед трофеїв були 323 гармати і 180 прапорів. Росіяни втратили убитими 1 генерала (генерал-майор С. Волконський), 1 бригадира (І. Горичев), 3 штаб-офіцера, 25 обер-офіцерів, 936 солдатів. Поранено було близько 5 тис. чол. За здобуття фортеці князь Г. Потьомкін отримав орден Святого Георгія 1-й ст., обсипану діамантами шпагу і 60 тис. руб. Золотими медалями були нагороджені офіцери його армії, солдати, які брали участь у взятті турецької фортеці, отримали срібні медалі на георгіївською стрічці для носіння в петлиці.

За Ясським мирним договором 1791 р. фортеця Очаків відійшла до Росії. В 1792 р. за указом Катерини ІІ на місці зруйнованої турецької фортеці було закладено місто. Крім численного російського війська, тут мешкали козаки, турки, вірмени, греки і молдавани, які жили з торгівлі. Пізніше Очаків заселявся вихідцями з центральних губерній Росії. В 1795 р. його приписали до Вознесенського намісництва, яке через два роки увійшло до складу Новоросійської губернії [18, c. 615-616].

Таким чином, уся територія між Дунаєм і Прутом була завойована російською армією. Друга російська армія під командуванням генерал-аншефа графа П. Паніна 15 вересня 1770 р. здобула Бендери, а потім під командуванням генерал-аншефа князя В.Долгорукого за участю козаків, у тому числі й чернігівських, оволоділа Кримом. Армія П. Румянцева успішно діяла за Дунаєм, за що він і одержав титул Задунайський.

Падіння фортеці Очаків вплинув на хід російсько-турецької війни 1787-1791 рр. В Константинополі не очікували на втрату Очакова, ця перемога російських військ була дуже несподіваним ударом для уряду Туреччини. Звістка про втрату Очакова Туреччиною стурбувала уряди ряду європейських країн. Правителі Англії та Німеччини були вкрай невдоволені успіхами Росії та падінням фортеці Очаків. Франція також вбачала в цьому небажану зміну геополітичної ситуації в регіоні і піднесення Росії. В Європі розуміли, що із взяттям Очакова Константинополь втрачає свої позиції, що в свою чергу могло в майбутньому призвести до війни між Росією та Францією.