Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Побажання
Про побажання в привітаннях уже йшлося. Тепер розглянемо цей жанр етикетного мовлення докладніше. Комунікативно-етикетна суть побажання як мовленнєвої дії полягає у висловленні адресантом бажання про здійснення чогось для адресата. Тому основною формулою побажання в українській мові є (Я) бажаю (зичу) тобі (Вам)... Існують також формули побажання, в яких граматичним центром є дієслово в наказовій формі. Від основної формули вони відрізняються дещо вищим рівнем шанобливості, наприклад: Дозволь (-те) побажати тобі (Вам); Прийми (-ть) мої (найкращі) побажання... тощо. Лівостороннє поширення формул побажання може мати зміст, пов'язаний із станом душі адресанта, причиною або приводом його побажань тощо: Гаряче (від щирого серця; від глибини душі) (я) бажаю (зичу) тобі (Вам)...; З нагоди... дозволь (те) побажати тобі (Вам)...; У день твого (Вашого)... прийми (-іть) (мої найщиріші) побажання... Для правостороннього поширення цих формул характерні одиниці зі стереотипною для цього жанру семантикою: бажають щастя, здоров'я, успіхів, довголіття, нових досягнень у праці, творчій (науковій, політичній) діяльності тощо. Здебільшого не шкодують і епітетів: здоров'я міцного, щастя великого, успіхів блискучих, досягнень неперевершених. Проте бувають — і цілком доречно — конкретні побажання: закінчити школу з медаллю, перемогти на змаганнях, вступити до університету, захистити дисертацію, придбати будинок тощо. У комунікативній ситуації побажання доволі часто використовують еліптичні, " телеграфні" фрази, які складаються тільки з одиниць правостороннього поширення: Щастя тобі (Вам)!; Успіхів тобі (Вам)!; Щасливої дороги!; Успішного повернення!; Смачного! Побажання висловлюють також фразами з дієсловами у формі наказового способу: Не переживай (-те)!; Бережи (-іть) себе!; Хай (тобі; Вам; вам) щастить!; Щасти, Боже (доле)! На гуртових зустрічах, вечірках, зрідка на публічних заходах українці співають " Многая літа! ", що теж є своєрідною формою побажання. На Новий рік, під час Різдвяних і Йорданських свят " Многая літа! " співають колядники, віншувальники після традиційних, переважно віршованих побажань, наприклад: Віншую вам з тими святами, Щоб ви їх відпровадили, Других дочекались — Рік від року, на многії літа! За нормами спілкувального етикету адресат, якому висловили побажання, має подякувати за це. У його розпорядженні є низка формул стандартної відповіді: (Щиро; сердечно) дякую!; І тобі (Вам) того ж бажаю (зичу)!; Дякую (за побажання). Дай, Боже, і тобі (Вам) тощо. У Галичині ще декілька десятиліть тому на побажання Смачного! Відповідали: Дякую (-ємо)! Прошу (-симо) до обіду (вечері)! Тост Слово тост в українській мові запозичене. Свою історію воно почало в латинській мові, де panis tostus означало буквально " хліб підсмажений". Потрапивши до англійської мови, латинське tostus набуло вигляду toast і, крім " шматок хліба, підсмажений на вогні", набуло інших значень, зокрема, стало означати " застільне побажання з пропозицією випити чарку" (у старі часи мешканці Британських островів перед тим, як випити вино, опускали в нього шматок підсмаженого хліба, щоб напій набрався хлібного аромату). В такому значенні, а також у менш відомому — " підсмажені шматочки хліба" — це слово з англійської мови потрапило до української. У нашій мові тост не просто застільне побажання, а " коротка застільна промова з побажанням чогось і пропозицією випити чарку на честь кого-, чого-небудь" 1. Щоправда, для короткої застільної промови в нас є ще одне, але менш вживане англійське слово — спіч. Оскільки тост — це промова з чаркою, то його універсальною змістовою серцевиною є пропозиція випити з побажанням здоров'я. Саме це відбито у звучанні і значенні російського синоніма слова тост — слові здравица, яке потрапило й до українських словників. Найчастіше вживаними формулами " заздоровної" частини тостів є: За твоє (Ваше) здоров'я/; За здоров'я наших друзів (молодих; усіх присутніх) тощо. Позаяк застільні промовці в Україні не забувають і за власне здоров'я, то у нас побутує фраза з наказовим дієсловом у 1-й особі множини, яка поєднує адресанта з адресатом (-ами), — Будьмо здорові/, від якої з часом залишилося тільки наше знамените Будьмо/ Наведеними й подібними фразами тост завершується, а починається він формулами Дозвольте запропонувати (виголосити) тост за...; Я хочу (Мені хотілося б) запропонувати тост...; (Я) пропоную підняти (піднести) келихи за... Знавці стилістичних тонкощів мови доводять, що не можна говорити Я піднімаю (підіймаю; підношу) тост, бо таку фізичну дію виконують із чаркою (келихом, фужером, бокалом, склянкою, кухлем, гранчаком тощо). А тост можна лише виголошувати або пропонувати. Попри те, що навіть академічний словник фіксує словосполучення підіймати, піднімати тост й ілюструє його вживання прикладами з радянської класики, тост таки треба виголошувати, бо тост, за цим же словником, — промова, а як можна підняти чи піднести промову? Українці — народ, охочий до слова. Проте тост як мовленнєвий жанр у нас не надто розвинений. Найбільше славляться тостами, як відомо, кавказці. У радянські часи пишномовні грузинські тости, оздоблені своєрідним гумором, мандрували Радянським Союзом. Кавказькі тости були поширені й в Україні. Тепер більше доводиться фантазувати самим, бо мистецтво виголошування тостів цінується, як і колись. Фахівці з етикету не радять виголошувати надто довгих тостів. Велемовні тости можна дозволити собі хіба що на початковій стадії веселощів, коли присутні ще в стані втримувати увагу. Як відомо, що ближче до кінця забави, то менше стає охочих слухати тости, а охочих говорити — щораз більше, і тут не допомагають ні гучні заклики до уваги, ні дзенькання виделкою по фужеру. Компанія на цій стадії вже поділилася на групки, в якій є свої неформальні лідери і, звісно, свої промовці. Тостові не завадить якийсь жарт, спогад, бувальщина, комплімент, дотеп. Але все це має бути цікаве й доречне, відповідати нагоді, з якої зібралося товариство. На студентській вечірці його прикрасить безтурботність, на весіллі — сентиментальність, на передпенсійному ювілеї — ностальгійність, а в усіх ситуаціях — гумор. Головне ж — не говорити надто багато і не забути того, кому тост має бути адресовано. Особа — адресат тосту — говорить у відповідь на тост: Дякую/ І за твоє (Ваше) здоров'я/; І тобі (Вам) того ж зичу/; Дай, Боже, і тобі (Вам)!; Маю надію (на Бога), що саме так і буде; Сподіваюся, що так і станеться тощо. Адресатові тостів належить подякувати адресантам і в тості-відповіді. У ситуаціях із тостами люди мають справу зі спиртними напоями. У компаніях завжди знайдуться такі, що п'ють мало або й зовсім не уживають спиртного, але також і такі, що настирливо наливають і припрошують. Рятуючись від останніх, непитущі, крім подяк і словесної відмови, вдаються до невербальних знаків: ставлять келишок догори дном або лежачи, накривають його серветкою чи долонею, тримають у руці під столом, наповнюють мінеральною водою тощо. Усі ці знаки не вважаються етикетними. Проте ще гіршою є поведінка тих, хто вимагає горілчаної пошани до себе: Ти мене (нас) не поважаєш!; Ти що — тільки закусити (поїсти) сюди прийшов"?; Не залишай господарям сліз у келишку/ (це коли спиртне не випите або недопите). На пропозицію наповнити чи долити чарку достатньо сказати: Дякую!, а щоб застільний дотепник не перепитував: " Дякую" — так чи " дякую" — ні? — самому додати: Я {більше) не п'ю {Мені, будь ласка, не наливайте). Цього має бути достатньо для обох комунікантів. Пояснення того, чому людина не п'є спиртного, не відповідає нормам доброго тону. А вимагати такого пояснення від когось — це елементарна невихованість. Виховані люди під час виголошення кимось тосту, навіть якщо промовець або/і тост їм не подобається, не розмовляють, не їдять, не п'ють, не гримлять посудом, не пересувають із шумом крісла. І не кидають реплік та не виголошують промов на теми абстиненції (лат. — " утримуюсь") — повного утримання від вживання спиртних напоїв, заборони їх виготовлення і продажу, шкідливості алкоголю для здоров'я людини та життя суспільства, не читають лекції про те, що шампанське належить пити перед їдою або після неї, а коньяк — тільки після іди, до того ж нічим не закусуючи, навіть шоколадом чи лимоном. Етикет не зобов'язує присутніх після проголошення тосту пити, але вмочити губи в чарку (не порожню!) годиться.
Подяка Виявом етикетної культури, ввічливості є висловлення подяки за добре слово, послугу, допомогу тощо. Митрополит Андрей Шептицький повчав: " Вдячність є обов'язком, а сповнення обов'язку — чеснотою". До того ж, як пише І. Томан, " не чекайте на великі події та виняткові вчинки, щоб висловити подяку людині". Основним засобом вираження подяки в українській мові є слово дякую. Для поширення фрази з цим ядром використовують слова і вислови дуже; щиро; сердечно; щиросердо (щиросердно; щиросердечно); безмежно; від усього серця; від глибини душі тощо. Вони підсилюють семантику дієслова. Часто називають причину подяки (за добре слово, за допомогу (підтримку), за листа, що не сердитесь на мене тощо) На землях України, що входили до складу Російської імперії, для вираження подяки доволі широко використовують слово спасибі (у суржиковому варіанті — спасіба), яке за походженням є лексикалізованим (злитим в одне слово) і фонетично видозміненим сполученням слів спаси, Біг (Бог)1. У творах української художньої літератури класичного періоду, в тогочасному листуванні це слово з кінцевим г (спасибіг) — доволі звичне явище. Подекуди його вживають і сьогодні: Ще раз щире спасибіг Вам і Вашій подвижницькій праці (3 листа завідувача відділу україністики Бібліотеки Конгресу США Б. Ясінського до проф. М. Феллера, 1998 р.). Спасибі певною мірою поширилося в Західній Україні і навіть у західній діаспорі, яка донедавна складалася в основному з вихідців із Західної України та їхніх нащадків. Але вживали це слово переважно у спілкуванні з вихідцями із підросійської України і громадянами колишньої УРСР: Пане Павличко! Спасибі Вам за статтю-відповідь на мою статтю " За гідну українську державу" (Р. Рахманний). За час незалежності України частотність уживання слова спасибі помітно зменшилася, а в Західній Україні воно фактично вийшло з активного вжитку. Залежні прикметники поєднуються із спасибі як з іменником середнього роду: велике (щире; сердечне) спасибі. Поширення фрази із словом спасибі як її семантико-граматичним центром не відрізняється від поширення фраз із словом дякую. В українському мовленні застосовуються й інші формули подяки: — з прикметником як семантико-граматичним центром: (Я) (так; щиро; сердечна) вдячний тобі (Вам) за...; — з іменником як семантично центральним словом, наприклад: Моя тобі (Вам) подяка (вдячність) за...; Прийми (-іть) мою (глибоку; сердечну; щиру) подяку за...; — з головним реченням, яке виражає стан душі адресанта, його наміри тощо, і підрядним, в якому містяться слова вдячності: Мені бракує слів, щоб висловити тобі (Вам) усю глибину моєї вдячності; Якби ти (Ви) знав (-ли), наскільки я вдячна тобі (Вам) за...!; Хочу вірити, що ти (Ви) відчуваєш (-єте), як я вдячна тобі (Вам) за... Невербальні знаки, які супроводжують мовні формули вдячності, — це більш або менш глибоке нахиляння голови, потиск руки, обійми, поцілунок. Останні три несловесні вияви вдячності можливі лише між близькими людьми: родичами, членами згуртованого колективу, друзями. В інших ситуаціях свої наміри щодо вираження вдячності у такий спосіб варто спочатку висловити: Дозвольте потиснути Вашу руку (обняти Вас; поцілувати Вас (Вашу руку)). Як репліки-відповіді на подяку вживають стандартні фрази Будь ласка!; Нема за що (дякувати); Не варто дякувати; Мені було приємно тобі (Вам) допомогти; Я радий, що ти (Ви) задоволений (ні); Це я мав би тобі (Вам) дякувати тощо. У Галичині поширена формула Прошу на другий раз. Дітям, за доброю українською традицією, говорилося, а подекуди й нині говориться: Рости великий (а)!
|